Пропонуємо вашій увазі лист, що надійшов як відповідь на запитання четвертого туру акції «Громадський форум»: «Який, на вашу думку, позитивний досвід дев’яти років, що прожиті нашим суспільством у нових історичних умовах?».
Якщо оцінювати українське суспільство в динаміці, то складається враження про постійний занепад зі змінною швидкістю на різних етапах. Але мова йде про досвід. Досвід, здобутий на негативному тлі, може бути й позитивним.
Я зроблю спробу проаналізувати досвід свого покоління, здається, він є досить показовим і конструктивним.
На зорі становлення української державності ми були студентами. Панувала ейфорія. Відбулися масові демонстрації протесту, голодування студентів. Існували певні політичні домагання. Хоч на демонстрації ми ходили швидше задля цікавості і підтримки. Тоді все здавалося таким зрозумілим і простим. Україна — багатий край, де є все для добробуту. Славна історія Київської Русі — це саме наша історія. Причиною усіх бід вважали російський «вампіризм». Отож, потрібно відділитися і буде... довгожданий комунізм. Такими були стереотипи тогочасного сприйняття.
А далі були перші кроки незалежності: суцільний дефіцит, гіперінфляція, різке падіння рівня життя. Та й Рух не зумів реалізувати суспільні очікування. Поряд з економічними втратами країни втрачався наш ідеалізм, дуті надії, вивітрилася ейфорія, минуло дитинство. Зникло підгрунтя і для патріотичного натхнення. Процес цей був болісним, але виправданим і невідворотним. Ця своєрідна криза розвитку — свідчення внутрішнього поступу, що розбиває ілюзії.
Натомість, існував широкий доступ до нової, раніше забороненої інформації. Згадаймо тодішній книжковий бум. Ми перебували у стані постійного відкриття нового, нерідко нове мало світоглядне значення. Ми були захоплені і приголомшені. Відкрили для себе психоаналіз, думки світових лідерів (також і українських), мали змогу познайомитись із закордонним побутом, невластивими для нас стосунками вільних людей. Нехай це було з екрану телевізора, але ми бачили це вже без явних посередників. Постійне відчуття шокуючої новизни відіграло для нас тоді таку ж роль, як перша адаптація в оточуючому — для малих дітей.
Паралельно в суспільстві намітились деструктивні процеси. Багатство країни залишилось без власника і розкрадалось тими, хто був ближче до «годівниць» ще з радянських часів. На класичне запитання: «Що робити?» не існувало класичної відповіді. Не заплативши, як це найчастіше буває, за свою свободу дорогої ціни, народ не умів її відповідно цінувати. Туга за минулими зрозумілими і стабільними часами витягла на світ божий новоспечених комуністів. Небажання думати, змінюватись, по- справжньому працювати (радянський спадок) породило низку неприродних ігор народу з владою. Влада з боку народу — це ті, на кого можна почепити усю вину і залишитись невинними, ображеними ягнятками. Народ з боку влади — це електорат, що легко піддається маніпуляціям через свій хронічний страх перед змінами. Кожен має свої дивіденди.
Я проілюструвала негативні сторони нашого буття, щоб показати, що все це ми, молоді люди, саме так і розуміємо або, принаймні, відчуваємо. Тому ми такі аполітичні. Просто в такі ігри не граємо. Ми з цього не можемо мати жодних дивідендів. Ми — інші. І це — великий плюс. Чи не так?
Нам важко. Іноді нестерпно важко. Навколо так багато проблем, брехні, неприродного. Скільки ж можна жувати одну і ту ж жуйку? Деякі речі вже давно набили оскому. А іноді доводиться виживати до отупіння. Нічого. Хіба американським молодим людям дуже солодко в шаленій гонці за добробутом? А в тихих забезпечених європейських країнах, як про нас, не вистачає вражень, інтриги?
Ми виховані на контрастах. Контрасти дають змогу порівнювати і тому краще розуміти. Загалом, моє покоління я б означила як таке, що здатне об’єктивно оцінювати і аналізувати своє буття. Разом з тим, присутнє відчуття якоїсь безвиході. Розуміти — цього не досить. Більшість справді цікавих, інтелігентних молодих людей, з ким мені доводилося спілкуватися, заражені песимізмом і перебувають у стані пасивного очікування. А я б їх віднесла до справжньої еліти суспільства, що в нормі конденсує в собі його морально-етичний та інтелектуальний потенціал. Чому вони не можуть реалізувати свій внутрішній ресурс? Економічний чинник тут відіграє далеко не останню роль. Але й не першу. На перше місце я б помістила тяжкий радянський спадок, що й нині реалізується через сім’ю, школу. Наше життя надто прагматичне, навіть цинічне і стає все більш безглуздим. Очевидно, бал правлять на ті люди, користуючись відсутністю конкуренції з боку справжньої еліти. Останнім, вважаю, саме прагматизму і не вистачає. Не вистачає індивідуальності, здатності послідовно відстоювати особистий інтерес, протидіяти маніпуляціям, розуміння самоцінності. Базовим чинником їх «життєвої імпотенції» я б назвала почуття провини, що насаджується з дитинства. Результатом цього є схильність «клювати» на емоційний шантаж і зневіра у власних силах. Останнім часом серед таких людей я спостерігаю певне роздратування і гарячковий пошук змін. За «інформаційним проривом» з відставанням у часі слідують особистісні трансформації. Це найбільший позитив. Зміни на рівні психології я вважаю особливо значимими для нашого суспільства. Все закономірно. Чим більший потенціал містить у собі людина, тим важче їй стримувати його у стані нереалізації. Неважко спрогнозувати, де варто чекати конструктивного прориву.
У цілому в суспільстві також помітні позитивні тенденції. Попри все, за ці роки у людей укріпилось почуття власника. Люди починають розуміти, що покладатися варто, перш за все, на себе, а не чекати манни небесної. Життя змусило їх бути більш відповідальними, мобільними, справніше реагувати на зовнішні зміни. Погодьтеся, на сьогодні ніщо так не вплине на розвиток демократії і громадянського суспільства в Україні, як можливість для народу реалізувати свої, колись гнані дрібновласницькі інстинкти. Справжнє сприяння з боку влади розвиткові дрібного і середнього бізнесу здатне швидше змінити менталітет українців, ніж будь-що інше.
Мовна ситуація у нас мені також не видається безнадійною. Насамперед знизу, від простих людей іде щире вболівання за долю мови. Мова, безперечно, — основа духовного відродження. Тому найменший позитив у цьому сенсі є відрадним.
Безперечно позитивним є те, що у суспільстві відчувається закінчення «процесів бродіння». Структурованим його ще не назвеш, але, принаймні, воно вже віддається поділові на фрагменти. Отож, стає можливим науковий, глибший аналіз суспільних процесів, що дає можливість стратегічного планування і кращого усвідомлення причин наявних проблем. Зрештою, у нас виходить газета «День» і вона має свою аудиторію.
