НЕ ДЛЯ МОНАШОК, А ДЛЯ ДІТЕЙ
І цієї зими у Зимненській школі чекали з острахом. Не тому, що на Волині вже трохи призабули про морозні зими, якими вони були ще навіть за мого дитинства, коли вранці, аби вийти з хати, хтось із дорослих прокидав тунель у снігових заметах висотою в людський зріст. Навіть та не дуже люта зима, яка буває тепер у наших краях, добре давалася в зашпори учням цієї школи. Старенька котельня, розміщена оддалік закладу, через давно зношену теплотрасу вже не могла забезпечити приміщення теплом. І якщо на першому поверсі ще сяк-так грілися, то на другому, зізнається заступник директора школи Галина Яківна Синчук, вже й не знали, в що нашубкуватися. А коли нещодавно зателефонувала директору Зимненської школи Аллі Романівні Мельник із питанням, що в них нового, почула щасливе слово:
— Те-е-пло!
І це було сказано вже з таким відчуттям комфорту, до якого дуже швидко звикають. Та найцікавіше, що тепло у школі з’явилося завдяки доброму сусідові — Зимненському ставропігійному жіночому монастирю. Про те, що ця обитель не належить до бідних, на Волині не говорить хіба лінивий. Ось тільки не хочуть пам’ятати люди, в яких руїнах територія була 20 років тому, коли відновлювати її з Корця прибули аж дві чернички (одна з них — нинішня ігуменя Стефана). На Святій горі кілька десятиліть розміщувалася колгоспна тракторна бригада, й від святого місця залишилося лише сміттєзвалище... Це нині монастир наче відродився з попелу, його територія, навіть якщо відвідувати її не перший раз, справляє враження величними спорудами храмів і чернечих корпусів. І обитель справді має чимало добровільних і багатих спонсорів, завдяки котрим воскресла та розвивається. Особлива аура Святої гори (адже в Україні немало й інших монастирів) приводить сюди і патріархів, і президентів.
Ось і розкішний (інакшого слова не підбереш) новий особняк перед монастирем, який споруджували так швидко, що він наче ріс із землі, зведений за кошти відомого українського політика Віктора Медведчука. Він та його дружина Оксана, відома телеведуча, є не тільки друзями ігумені Стефани, а й прихожанами цієї святої обителі. Оксану Марченко місцеві мешканці бачать в Успенському соборі монастиря на всенічних і на Пасху, й ось нещодавно, на Різдво, вона теж тут була. Частина нової споруди відведена для господарських потреб монастиря та ночівлі паломників. Але задуманий цей дім, найперше, для літнього оздоровчого дитячого табору, адже в обителі вже не перший рік відпочивають діти з чорнобильської зони, з Волині, з Київщини.
Власне, оздоровлення дітей аж ніяк не входить у статут монастирського життя, бо обитель перебуває повністю на самозабезпеченні. Це й пожертви прочан, і парафіян храмів, і величезне господарство. Навіть у найкрутіших місцях урвища над річкою Лугою ростуть численні кущі смородини та інших рослин. Дивуєшся, як сюди чернички й добираються. Але, видно, не пустує жоден клаптик землі, який можна використати з користю для обителі.
Отже, переданими благодійниками коштами в обителі могли б розпорядитися зовсім по-іншому. Проте навіть побіжна екскурсія Зимненською школою справляє враження від непублічної, але такої вагомої участі ігумені Стефани у вирішенні її проблем. Хтось подарував монастирю великий телевізор? Його відправили у школу. Були старі туалети? Матінка виділила кошти й на сучасну сантехніку, й на нову облицювальну плитку. Хотілося дітям співати, грати, танцювати, але в селі не було школи мистецтв? Ігуменя за кошти монастиря не тільки почала утримувати шкільний хор, придбавши для нього гарну форму, але й купила й роялі, й скрипки, й баяни, й навіть сопілки. А коли почало валитися старе приміщення школи, що роками стояло непривабливою руїною обабіч вулиці Монастирської, саме в центрі села, то саме матінка Стефана знайшла спонсора (на 500 тисяч гривень!) і його врятувала. Про те, як колишні руїни, які ганьбили центр Зимного, перетворилися в симпатичний будинок, в якому розміщені музичні класи, наша газета вже розповідала торік. І відбулася ця реконструкція, як і всі мирські благодійні справи обителі, з благословення предстоятеля Української православної церкви митрополита Володимира, який теж любить бувати в Зимному.
Замість старої котельні, в якій уже почав валитися дах і «поїхала» одна стіна, тепер на шкільному подвір’ї стоїть компактна споруда, яка й зігріває двоповерхове приміщення. Вартість цього дива (як називають у школі котельню) — 360 тисяч гривень. Ігуменя Стефана каже, що ці кошти отримані від одного з київських бізнесменів, який хотів допомогти монастирю, проте погодився на пропозицію матінки передати ці гроші місцевій школі. Мовляв, вам видніше, на що їх витратити. Нову котельню почали монтувати у вересні, й здали за місяць, якраз до початку опалювального сезону. Зимненський сільський голова Вячеслав Католик хвалиться, що у школі не просто стало тепло — втричі зменшилися витрати на газ, котельню обслуговує менша кількість працівників. Місцевій владі навіть не довелося займатися пошуками підрядника, цим теж займався монастир.
У ГОСТІ — З ПІСНЯМИ Й ІКОНОЮ
Де Зимне, а де — Залізниця. Проте ці села у Володимир-Волинському та Любешівському районах об’єднав спільний проект «Сільська школа». В рамках цього проекту зимненські діти й побували (всі — вперше!) на Волинському Поліссі. Залізницькі діти й скрипки в житті не бачили, а сопілку називали «трубочкою» (село ж далеко від міст). А зимненські підготували програму, в якій переважали твори класичної музики. Проте Сергій Григорович Кутинець, директор Залізницької школи, каже, що це була дуже цікава зустріч.
— Коли 40 хвилин триває концерт, а наші діти сидять із просто відкритими від захоплення ротами!.. Залізницю аж ніяк не можна віднести до забитих сіл, бо це дуже працьовите й багате село, та немає ще в нас, як у Зимному, такої музичної студії...
Власне, музичною студією в сільській школі може наразі похвалитися лише Зимне. Й це тільки завдяки матінці Стефані, настоятельниці жіночого монастиря. Навіть великий зручний автобус, яким діти добиралися в Залізницю, на інший кінець області, замовив й оплатив монастир. Школа цим навіть не переймалася.
— Наші діти побачили, яке багатство вони мають, бо отримали змогу й співати, й танцювати, й грати на музичних інструментах, — каже заступник директора Галина Яківна Синчук. — Хор представив на концерті в Залізниці й свою, так би мовити, візитку — пісню про монастир «Зимненська святиня», а школі подарували ікону Зимненської Богоматері, яка є чудотворною. Наші діти були такі щасливі! Коли поверталися додому, переспівали всі пісні про Волинь, які тільки знали.
— Ну, й як не допомагати дітям, коли це їх настільки радує? — радіє й матінка Стефана, дізнавшись про успішну поїздку спонсорованої нею музичної студії.
«ЗАРАДИ БЛАГ НЕ ЗЕМНИХ, А НЕБЕСНИХ»
Зимненський монастир живе звичним розміреним життям. Будень наповнив територію, на якій у неділю чи свято немає де яблуку впасти, господарськими клопотами. Своїми справами займалися будівельники та чернички: обитель завжди потребує робочих рук, а що робота є не скрізь, то в монастир часто, каже матінка Стефана, звертаються ті, хто хоче прислужитися святому місцю й собі на прожиття заробити.
— Чому монастир так опікується проблемами села? — питаю її. — Зимненський сільський голова Вячеслав Католик розказував, що звертався до вас і тоді, коли сніг дороги замітав, й коли не вистачло грошей на вуличне освітлення, та навіть тоді, коли небагата родина не могла спорядити дітей у школу, і ви їй допомогли... Адже монастир власного банку не має, гроші не друкує, а кошти від добрих людей теж має куди спрямувати...
— Господь сказав: те, що зробили ближньому, те ви зробили Мені. Й якщо ми живемо з пожертв людей, які роблять їх у міру своєї можливості, зі своєї доброї волі, й ми маємо можливість поділитися... То чому цього не повинні робити, тим більше, що цей світ такий зматеріалізований, чимало людей живе заради земних благ... Напевне, це мета багатьох людей — якомога більше багатства собі захопити й жити в ньому. А в нас інша мета — отримати від Господа блага небесні. Й заради цього роздаємо блага земні, — говорить матушка Стефана.
— Коли ви з матінкою Миколаєю двадцять років тому прибули з Корецького монастиря в Зимне відновлювати тут обитель, то застали, знаю, одні руїни. Вам же теж хтось допомагав відновлювати монастир?..
— Це була територія для звезення сміття з усієї округи. Й найперше, що нам довелося робити, це сміття звідси вивозити... Ми три дні не мали що їсти. Крім кількох банок консервів, які нам дали в монастирі. Владика Варфоломій привіз нас із матінкою Миколаєю сюди, на цю Святу гору, в це намолене, але в той же час сплюндроване, спустошене місце, й залишив. Ми навіть не мали де ночувати першої ночі, та й боялися, бо було багато кажанів, — пригадує ігуменя. — Нас забрали на ночівлю в місто, в єпархію, а на ранок ми вирішили: якщо Бог нас сюди благословив, то з Богом нічого не страшно, він нас не залишить. Те, що не може людина, може Господь.
Отож усі свої сподівання молоді черниці поклали на Господа й Божу Матінку, чия обитель і була в Зимному. Крок за кроком, рік за роком, із допомогою добрих людей, яких посилав Господь, і відновлювалася святиня, заснована ще великим князем Володимиром, тим, який і Русь хрестив. Сюди князь, за переказами, передав і чудотворний образ Богоматері, котрим його благословляли на шлюб із царівною Анною. Нині біля образу продовжують відбуватися дива й зцілення по вірі людей, які просять у Господа милості. Не тільки стіни обителі відновлювалися, відновлювалося, каже матінка Стефана, найголовніше — духовність, й її воскресити з руїн було значно важче, ніж звести стіни.
— На кожен час Господь приводить свою людину, й для відродження обителі благословили нас із матінкою Миколаєю. Господь посилав і людей, які нам допомагали, вкладали свою копієчку. Були такі моменти не раз, що починали роботу, розраховуючи на одні витрати. А закінчували — коштів треба було більше. Я такий стрес переживала, думаю, Господи, як же мені з людьми розрахуватися?.. Але, ви знаєте, про те Бог думає! Він посилав людей, які були нам потрібні й які приносили ті кошти, що були потрібні обителі в той час. Звичайно, що ми молилися, що молитва до Господа мала бути сильною, а віра в нього — глибокою. Бог нас не залишив, тому ми не можемо сьогодні залишати без допомоги людей, які її потребують, — вважає ігуменя.
