Слово «біоетика» з’явилося в нашому лексиконі лише нещодавно. Якщо точніше, то вчені і практикуючі лікарі заговорили про неї три роки тому, зібравшись на Першому Національному конгресі з біоетики. Тоді, як кажуть, крига й скресла. З’явилася Комісія з питань біоетики при Кабміні, якій було відведено функцію дорадчого органу. З’явилися локальні комісії при медичних вищих навчальних закладах, а також інститутах АМНУ. Ідеологам біоетики в Україні довелося зіткнутися з чималими труднощами. У той час, як, наприклад, у США на цю тему вже було написано сотні томів, у нас довелося починати все з нуля. Залишимо етичні аспекти клонування, генної терапії, ДНК-технологій — як відомо, суперечки про них не стихають і в біоетично розвинених країнах. Та до того ж в Україні обговорювати ці проблеми, по суті, немає ніякого сенсу — фінансування науки не дозволяє нам підключитися до прогресивних досліджень.
В Україні найболючішим і досі не врегульованим питанням залишаються взаємини медика та пацієнта. Етичний кодекс лікаря, як відомо, не можуть прийняти вже кілька років. Причина — а її й не приховують — матеріальна винагорода. Мовляв, давайте спочатку подумаємо: наскільки етично оцінювати працю лікаря на рівні працівника лісового господарства, а потім обговорюватимемо, що не влаштовує в роботі медпрацівника. Як відзначив у своїй доповіді на Другому Національному конгресі з біоетики академік Любомир Пиріг, сьогодні лікар в Україні здійснює вчинки, які не співвідносяться з нормами етики та моралі. Він може завищити вартість медичної допомоги, він може стати рупором фармацевтичної фірми, яка йому проплатила. Не зацікавлений він і в тому, щоб підвищувати свій професійний рівень. Тому, вважає Л. Пиріг, безглуздо говорити про лікарську етику, ігноруючи стан системи охорони здоров’я. «Нинішнє становище лікаря не може викликати в ньому милосердя до пацієнта. Воно формує у нього недовіру до людей, а ті, у свою чергу, перестають поважати медика».
На цьому фоні не викликає здивування той факт, що лікар дозволяє собі в присутності пацієнта вести з колегами розмови «на вільні теми». Як показують дослідження, «увібравши» в себе всі подробиці діагнозів, пацієнти незабаром починають страждати на різні фобії. А терміни їхнього одужання на довгий час відсуваються. За словами наукового співробітника Інституту гігієни праці АМНУ Ірини Петрової, зовсім нещодавно стався просто кричущий випадок. Роблячи пацієнту рентген, лікар вирішив уголос розмірковувати про те, наскільки ймовірний у цьому випадку рак шлунка. Нічого подібного, благо, у пацієнта не виявилося. Зате з діагностичного кабінету він вийшов із канцерофобією — патологічною боязню онкозахворювань.
Бурхливу дискусію на конгресі викликала ще одна тонкість лікувального процесу. Як відомо, вже кілька років у МОЗ розмірковують про необхідність введення стандартів лікування — вивіреної методики зі списком усіх необхідних препаратів для лікування тих чи інших захворювань. Почнемо з того, що без цих самих стандартів страхова медицина просто неможлива. Керуючись якими даними страхові компанії (фонди) відраховуватимуть гроші на лікування? По-друге, виникає знову-таки етична проблема. Наприклад, практикуючий лікар вичитав в одній із книг, що, скажімо, лікувати пневмонію краще не пеніциліном, а якимись іншими ліками. З одного боку — це, може, й краще. А з іншого — де гарантія, що автор книги досконально перевірив свій метод.
Окрема тема — поінформованість пацієнтів. Перебуваючи в лікарні, він нерідко може стати піддослідним для нової методики лікування або нових медикаментів. Згідно з законом, на це він повинен дати свою письмову згоду, притому бути в курсі всіх подробиць і наслідків майбутніх маніпуляцій. Водночас, за словами співробітника державного фармакологічного центру МОЗ Володимира Мальцева, при перевірці лікарень виявилося, що в багатьох випадках згода пацієнта відсутня, нерідкі розходження в датах і навіть підписах. До речі, досі безліч питань виникає з приводу експериментів із дітьми. Вважається, що давати на це згоду повинні лише батьки. Хоча згідно з Цивільним кодексом України, відповідальність дитина починає нести з 14 років, а значить, вважають експерти, ігноруючи думку дітей, лікарі порушують їхні права.
Втім, трапляється, що порушують права і лікарів. За словами співробітника інституту нейрохірургії АМНУ Віталія Цимбалюка, виникають чималі труднощі з ВІЛ-інфікованими пацієнтами. Згідно з буквою закону, без згоди хворого обстеження на ВІЛ проводити заборонено. Водночас, якщо планується операція, хірург повинен повністю знати історію хвороби пацієнта. Не в останню чергу — щоб самому не заразитися.
Недивно, що ще більше запитань викликають такі делікатні теми, як сурогатне материнство, сучасні репродуктивні технології та трансплантація органів і тканин. В останньому випадку вся заковичка — у громадській думці та законодавстві. В Україні, наприклад, лише пересадки серця щороку потребують 2—3 тисячі українців. Багато вітчизняних хірургів уже давно освоїли мистецтво проведення таких операцій. Навіть кошти вдається знаходити. Однак дослідження, проведене центром «Соціальний моніторинг», показало, що стати донором після своєї смерті погодилося б усього 34% українців. Більш того, адже ніхто не буде зв’язуватися зі службами Міністерства охорони здоров’я і нав’язливо пропонувати свої органи після смерті. Згідно з українськ им законодавством, на це має дати згоду родич померлого. Зрозуміло, що буває це вкрай рідко. А наполягати лікарі з тих самих етичних причин не можуть. Як раніше розповідав «Дню» заступник директора Інституту хірургії та трансплантології АМНУ Борис Тодуров, у Польщі, наприклад, кожен громадянин країни — потенційний донор. Якщо це когось не влаштовує, достатньо повідомити у профільну службу. Вони вносять відмовника до електронної бази даних, що автоматично виключає його донорство. Завдяки такому механізму, операції з пересадки органів у західних країнах уже давно — на потоці.
Щодо сурогатного материнства, то це явище в Україні дозволено тому, що не заборонено. Про нього згадується лише в законопроекті «Про біоетику», в якому сказано: жінкам забороняється пропонувати послуги з сурогатного материнства, а за недотримання їх можуть притягнути до кримінальної відповідальності. Втім, це поки лише законопроект. В Україні існує «підпільна» база даних сурогатних матерів, і щороку 5-6 подружніх пар вирішують таким чином проблему бездітності. Присутня на Національному конгресі з біоетики викладач Донецького державного медичного університету Ганна Юрченко переконана, що жоден лікар не має права використати таку репродуктивну «технологію». Водночас, згідно з різними соціологічними опитуваннями, близько 60% українських медиків вважає сурогатне материнство одним із найоптимальніших варіантів вирішення проблеми бездітності.
Ставити риторичні запитання можна ще довго. Наприклад, як бути з верифікованим діагнозом хвороби Дауна. У даному випадку лікарю доводиться вибирати, чиє життя врятувати: плоду чи матері. Або якщо жінка під час вагітності хворіла на краснуху. Ймовірність того, що дитина народиться з патологіями, становить понад 60%. Тим часом підписати направлення на аборт — це можливість позбавити права на життя нормально розвиненої людини.
Словом, завдань перед ідеологами біоетики стоїть чимало. Учасники конгресу збираються лобіювати прийняття законодавчих актів, які змогли б пролити світло на спірні ситуації. Втім, очевидно, починати треба навіть не з них. Адже сьогодні так звані локальні біоетичні комітети (при НДІ та медичних вищих навчальних закладах) далеко не завжди володіють ситуацією. Тому, на думку віце-президента АМНУ Юрія Кундієва, необхідно створювати при центральному комітеті інформаційні центри, а також впровадити систему акредитації локальних комітетів. Крім того, вже більше двох років Комісія з біоетики переконує ВАК у тому, що всі дисертаційні роботи в обов’язковому порядку мають пройти біоетичну експертизу. Поки що, за словами Ю. Кундієва, розуміння не спостерігається. Хіба що в доступному для огляду майбутньому (на це погодилося Міністерство освіти і науки) в переліку шкільних предметів з’явиться етика, в тому числі й біоетика. Лікарі вважають, що з цього можуть початися великі зміни.
