У філософському житті України сталося значна подія. Побачила світ товста книжка великого формату, чудово виконана поліграфічно, атестована як «підручник для вищої школи» і рекомендована на диво широкому колу читачів — від школярів до аспірантів та викладачів вищих навчальних закладів (История философии: Учебник для высшей школы / Под общей редакцией Н.И. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рыбалко. — Харьков: Консум, 2002. — 752 с.). Авторський колектив, який загалом становить рівно десять осіб, включає імена, які вельми відомі в науці. Крім цих десяти, нараховується ще дванадцять осіб, які фігурують у виносках, на початку деяких розділів, і статус яких позначено цікавим висловом «які готували матеріал». Серед них доктори наук, завідувачі кафедр найбільших вищих навчальних закладів. Як сказано в анотації, «зміст підручника відповідає вимогам державного освітнього стандарту, використовується досвід викладання історії філософії в університетах Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Харкова й інших вищих навчальних закладів України». Як бачимо, антураж вельми солідний, і незабаром можна чекати перших ознак успіху.
Час сьогодні такий, що кожен доцент, не кажучи вже про професора, мріє видати підручник. І щоб неодмінно під державним грифом. Мрії багатьох грифоманів, на жаль, збуваються. Полиці магазинів забитi. Всі ці підручники і посібники схожі, як краплі води. Бо всі вони відтворюють підручник через любов до мудрості радянських часів. Слід віддати належне авторам рецензованої книги. Вони поставили перед собою мету «відійти від стереотипів розуміння суті, характеру і форм перебігу історико-філософського процесу, сформованих із позицій «марксоцентризму», спробували викласти навчальний курс із виходом на рівень опанування світовою філософською думкою» (з анотації).
Світова філософська думка представлена у підручнику на диво широко. Охоплено всі континенти, висвітлено такі закутки, у які ніхто у нашій країні ніколи не заглядав. Читач може тепер ознайомитися і з «доколумбівською передфілософією народів Латинської Америки», і з розвитком філософської думки у радянській Білорусі. Корея, Японія, Іран, Туреччина, Закавказзя і Середня Азія — коли ще перед українським викладачем, студентом і школярем відкривалася настільки широка панорама філософської думки. Причому автори старалися, як могли, виходити «із визнання самоцінності й оригінальності регіональних і національних форм філософствування» (стор. 7). Справа ця, як відомо, складна. А тому не завжди виходити заявленим способом вдавалося. І часом складається враження, що який-небудь Закі Нагіб Махмуд чи, наприклад, Хуан Хінес де Сепульведа мислить конгеніально середньому українському викладачевi. Їх цікавлять одні і ті самі проблеми, і користуються вони одними і тими самими поняттями та принципами. Проте це зауваження не має сили у світлі концепції єдності, яку сповідають автори «історико- філософського процесу», фрагментом якої є «єдність у всіх людей апарату мислення» (стор. 24). На запитання: навіщо у такому випадку витончене географічне різноманіття, знайти відповіді не вдалося.
Із певних часів у нас посилено проповідують ідею філософії як історії філософії. Історія філософії, кажуть нам, і є сама філософія. Отже, історія чогось є, а самого цього чогось нібито і немає. У світлі цієї ідеї актуальність обговорюваної книги зростає неймовірно. Я не здивуюся, якщо незабаром усі підручники просто філософії відмінять і наша «Історія філософії» стане базовим, або, краще, єдиним підручником. А оскільки мова, якою написано книгу, не перешкоджає її використанню студентами сусідньої держави з практично нескінченним ринком, авторам і видавцям можна вельми позаздрити.
Щоправда, автори «Історії філософії», очевидно, не погоджуються iз вказаним вище ототожненням, і тут я хочу їх підтримати. Справді, якщо є історія чогось, то повинне бути і це щось. Мабуть, сама ця ідея ототожнення народилася у середовищі викладачів, тих, хто через нездатність або через скромність не може говорити від себе, а вважає за краще мовити з-за спини класика. Так ось, філософію визначено у книзі як «одну з форм суспільної свідомості» (стор. 6), а ще як матір усіх наук, а ще як «науку про найзагальніші закономірності буття, природи, суспільства і духовного світу людини» (стор. 747). Прочитавши це, я пригадав підручники радянських часів і вельми засумнівався щодо успішності заявленої спроби — «викласти навчальний курс із виходом на рівень опанування світовою філософською думкою». Проте ці архаїчні визначення філософії не роблять погоди. І на деякі міркування про співвідношення філософії і науки також можна заплющити очі. Наприклад, на таке: «у науці, якщо одне твердження істинне, то протилежне обов’язково помилкове, а інші, як кажуть, від лукавого. У філософії все інакше. Філософія у мірило істинності і помилковості вкладає цілком протилежні думки і погляди» (стор. 6). Нехай мені хто-небудь пояснить, що це означає.
Від філософії переходимо до історії філософії. Починається справа з посилання на деяких сучасних дослідників, які «виділяють» об’єктивну і суб’єктивну історію філософії. Перша — «історично тимчасова послідовність спроб побудувати внутрішньо і зовні несуперечливу, а стосовно буття істинну концепцію раціонального обгрунтованого світогляду». Друга — «спроба систематично описати, раціонально реконструювати об’єктивну історію філософії» (стор. 20 — 21). Не зрозуміло, чому обидва визначення — і об’єктивної історії філософії, і суб’єктивної — спираються на недоречне тут слово «спроба»? Що це за спроба систематично описати спроби? І що це за істинна концепція раціонального обгрунтованого світогляду?
Ну, добре, хай головне досягнення авторського колективу — панорама і ретроспектива світової філософської думки. Нехай Корея, Іран, нехай Туреччина. Нехай інші світові простори, на яких процвітають самоцінні й оригінальні форми філософствування. А що почитати студенту з цього оригінального? І що, до речі, читали самі автори відповідних розділів, складаючи підручник? Турецька філософія представлена у списку рекомендованої літератури «Вибраними промовами і виступами» політичного діяча і генерала Кемаля Ататюрка, тобто російськими перекладами, виданими 1966 року, а також книгою сорокарічної давності з вибраними творами мислителів країн Близького і Середнього Сходу IХ ст. Про корейську філософію студент отримає уявлення з «Вибраних статей і промов» маршала товариша Кім Iр Сена і з «Історії корейської філософії», виданої у Москві 1966 року. З іншими країнами, які не входять до звичного списку філософствуючих націй, справа не краща.
І тут виникає запитання про правомірність самої ідеї — оголосити про існування світової філософської думки, а потім розчленувати її, хоч як це протиприродно, за географічним принципом. Цей, перепрошую, теоретичний посил, на мій погляд, є реліктом, символом тоталітарного мислення. Всує віруючим в єдність світу і людства видається очевидним, що скрізь, де є Нomo sapiens, є і філософія або її начала. Звідси вимучені пошуки ознак філософствування у найекзотичніших культурах. Навіщо? Що це дає для розуміння філософії? Візьміть відомий підручник Р. Поупкіна й А. Стролла. Ним користуються в Оксфорді та Кембриджі, у Нігерії, Гонконгу, Сінгапурі, Ізраїлі й Австралії. Тепер уже і в Росії. І до чого тут національна специфіка, самобутність і доморослі, хутірські філософії? Чи не час визнати, що філософія — ця інтелектуальна практика, як, проте, і наука, — плід європейської культури. І про інші філософії можна говорити тільки в одному значенні, а саме — яким чином здійснюється рецепція цієї інтелектуальної практики у тій чи іншій культурі.
Але це так — виклад позиції, яку автори «Історії філософії» явно не поділяють. І цим, слід зауважити, ускладнюють собі життя, — теоретичне, зрозуміло, а не практичне. Бо при здійсненні проекту неминуче виникало не просте запитання: яку географічну мережу накидати на світову філософську думку? Адже яку мережу накинеш, такою вийде і структура книги. Накинули, і отримали чотири географічних одиниці: Схід, Захід, Америка з Африкою (?), і спочилий у бозі Радянський Союз, за вирахуванням прибалтів, які невідомо куди ділися. Так побудовано книгу, такі теми її розділів.
Схід і Захід — тут все неначе доладно. Про це писано-переписано. Все звичне, пізнаване, виразно викладене, хоч і зустрічаються дрібні огріхи. А де їх немає, якщо читати уважно. Взагалі аналізувати наші посібники з історії філософії — справа нецікава. Ну, що там? Імена, дати, переказ творів. Як правило, мовою сухою, невиразною, покаліченою звичкою вважати філософію начальницею всіх наук. Одне, щоправда, може привернути увагу — акценти. Як розставлено за рангом імена та теми? Що виставляється на передній план, і що засувається на задній? Ось приклад. У «Філософському енциклопедичному словнику» 1983 року Маркса процитовано 322 рази, Леніна — 314 разів, Платона — 181, Канта — 162. Зрозуміло, хто чого вартий як філософ у тогочасній системі цінностей. У цьому словнику немає статті «громадянське суспільство», зате є «громадянська війна». З погляду історичної переваги цікаво було глянути на рецензовану книгу. Як, наприклад, представлено у ній марксизм — філософію, яку ще п’ятнадцять років тому називали єдино науковою і задля освоєння якої затівали все викладання суспільствознавства. Глава сьома другого розділу (про Захід) називається «Філософія марксизму». Їй відведено дев’ятнадцять сторінок, із них самому Карлу Марксу, разом із його біографією та філософією, — п’ять. Є там таке місце, далі якого продовжувати читання було вище моїх сил: «Володимир Ленін пішов далі Маркса: узагальнюючи небачений в історії досвід створення нових суспільних відносин, нового суспільного устрою, він дає філософське обгрунтування моделі гуманного, справедливого суспільства, поклавши в його основу «більш високий тип громадської організації праці порівняно з капіталізмом» (стор. 428). Мені здається, якщо викладання філософії передбачає хоч якийсь вплив на світоглядні орієнтації молоді, то подібні міркування можуть підказувати, зокрема, що наш зовнішньополітичний, і взагалі культурний, вектор вказує не на Європу, а на Північну Корею чи Кубу. А тим часом у вищезгаданому підручнику американців Р. Поупкіна й А. Стролла — звичайному вступному курсі філософії, а не історії філософії — К. Марксу відводять дванадцять сторінок, а Леніна не згадують жодного разу.
Тепер Америка з Африкою. Чому ці «частини» світової філософської думки об’єднано в одному розділі? Чому розділ називається «Становлення філософії в Америці та Африці», якщо американську філософію прослідковано аж до ще живого сьогодні Річарда Рорті? Навіщо главу першу цього розділу називати «Північноамериканська філософія», якщо в ній йдеться виключно про філософію США? Якщо вдостоїлася уваги філософія Киргизії, чому не вдостоїлася філософія Канади? Чи не надумаються філософи Канади подати до суду на авторів підручника за дискримінацію за професією?
У наступному розділі представлено світову філософську думку, що займає величезний простір колишнього Радянського Союзу. У розділі чотири глави, які поділили цей простір на Росію, Україну, Білорусь та Закавказзя з Середньою Азією вкупі. Про Казахстан жодного слова. Найбільш докладно викладено, природно, українську філософію (35 сторінок). На другому місці — білоруська філософія (32 сторінки). Я й не передбачав, що ця маленька країна дала світовій філософській думці десятки імен, серед яких відомих мені виявилося тільки три — Янка Купала, Михайло Фрунзе і мій знайомий — Микола Іванович Жуков. Якщо не рахувати Якуба Коласа, з якого автор розділу вважав за необхідне, очевидно, з виховною метою, навести слова: «Ні, не буде життя нам, якщо панів не перевішати». За такої великої кількості кадрів дивним уявляється те, що у списку літератури до цього розділу не названо жодного білоруського філософа. Там представлено п’ять джерел — колективні монографії філософознавців, — із яких найсвіжіше датоване 1987 роком. Далі (якщо зважати на кількість відведених сторінок) іде російська філософія (22 сторінки). І, нарешті, сім країн Закавказзя і Середньої Азії (35 сторінок).
Цікава, але поки що нез’ясовна, така деталь. Історію української і білоруської філософії прослідкували до сьогоднішніх днів. Наприклад, у розповіді про П.В. Копніна згадано «мислячих філософів Ігоря Бичка, Сергія Кримського, Мирослава Поповича». (Інші, слід розуміти, немислячі). З Білоруссю так само. А ось російська філософія закінчується Л.П. Карсавіним та І.О. Ільїним. Радянський період її існування у книзі ніяк не відображено. Якщо не рахувати двох сторінок, присвячених О.Ф. Лосєву, якого чомусь вмістили до Карсавіна й Ільїна.
Закінчуючи ці нотатки, висловлю два міркування. Вийшов ще один підручник із філософії. Вийшов, тут уже нічого не поробиш. Залишається сподіватися, що студенти його читатимуть, чимось збагатяться, можливо, від нього рушать далі. Буде досягнуто головної мети, як сказано в останніх рядках, — «запалити вогонь розуміння». А ось думка — чи не прийняти нашій філософській спільноті мораторій, який передбачає два варіанти? Або ми припиняємо, скажімо, на п’ять років, видання будь-якої навчальної літератури, або право на видання отримують тільки особи віком до тридцяти років. Йдеться саме про мораторій, а не про постанову, наказ тощо. Пригадаємо про сорок років блукання Богом обраного народу пустелею. Братимемо до уваги те, що сьогодні якісної літератури, яка йде до нас із країн, де філософія вільно розвивалася, більше ніж достатньо. І строго професійної, і навчальної, і популярної. То навіщо нашим студентам прорадянські підручники?
