«У РАЗІ ПОЖЕЖІ СПОКІЙНО СПУСТІТЬСЯ СХОДАМИ»
Після катастрофи (а 23 жовтня сталася чергова катастрофа, iнакше не назвеш), Москва входить у свій звичайний режим.
Я в столиці Росії бував раніше, тоді там горіли торфовища і над містом стояв смог. Буфетниця в готелі сказала, що подібне явище було тут тільки в 1972 році, тобто тридцять років тому. Я подумав, ще тридцять років тому — в 1942 році — німці стояли під Москвою, вона також була в диму. А ще — мінус тридцять — 1912 — період максимального матеріального благополуччя і пік декадентства, тобто духовного занепаду. За рік, у вересні 1911 — вбивство у Києві прем’єра Столипіна есером Богровим.
Київ і Москва — міста, містично пов’язані між собою. З Богрова розпочалася Пурпурна Епоха, або те, що Солженіцин назвав Червоним Колесом. Але Булгаков, знову ж киянин, багато в чому зберіг духовну гідність людей.
Я намалював низку картинок, які характеризують москвичів і атмосферу цього найбільшого мегаполіса. Так вийшло, що одні спостереження пов’язані з характером тамтешніх жителів, iншi виглядають, як зловісні знамення, треті стосуються безпосередньо України. Так і має бути: все в цьому світі пов’язане. Але головне відчуття епохи змін: смішне упереміш зі страшним. Або і те й інше одночасно.
Готель, в якому я живу, старий, і правильніше його було б назвати «Відстій», однак його давня назва — «Алтай». Незважаючи на суперсервіс — 22 долари на добу. На умивальнику й у ванній кiмнатi смужки паперу із заспокійливим написом — «Продезинфіковано».
Москва димить, як при Наполеонові (1912 — мінус 3 по 33 роки — 1812 — набігли високосні). На дверях на випадок пожежі найкраща інструкція з планом евакуації: «Шановні гості! У разі пожежі у вашому номері зберігайте спокій, вийдіть і закрийте двері, не замикаючи їх на замок. Спокійно спустіться сходами на перший поверх і пройдіть у вестибюль, повідомте про пожежу адміністрації. І пересвідчіться, що повідомлення передано в пожежну охорону».
Останнє — вражає! Адміністрація явно підозрюється у зраді. Адже потрібно пересвідчитися, щоб ці негідники подзвонили куди слід, а не надумали чекати, поки будівля згорить. Може, це взагалі вони підпалили?..
У фойє пані з набундюченими губами. Зайшла її знайома. Пані, не відриваючись від оформлення паперів:
— Машо, я засмучена.
Та сіла на стілець і приготувалася слухати.
Пані, не підводячи голови:
— Не зараз.
Друга мовчки встала і пішла.
Iз вікна тролейбуса я побачив бігборд на всю клумбу: «День» — щоденна газета нового покоління!» Напис «День», зображений на будівельному ядрі, яке розбиває цегляну стіну з газет. Мене це дуже потішило. Подумалося: ось вони, паралельні процеси. Хоча, коли я почитав московський «День», стало ясно — винятково жовте видання. Що також логічно: в одному місті тенденції розвитку по вертикалі, в іншому — по горизонталі.
У Москві снують купи людей, виникає відчуття протягу, неначе перебуваєш у гігантському спортзалі, де гімнастичні агрегати розкидано у химерному безладі. А ти ходиш, з переляком прислухаючись до відлуння кроків.
У метро на ескалаторі повідомлення: «Дотримуйтеся правил користування метро! Це у ваших інтересах, оскільки в метрополітені триває цілодобова відеозйомка. З метою вашої ж безпеки! Тому дотримуйтесь правил. Це, повторюємо, у ваших інтересах!» Цікавий тон: суміш погрози з проханням. Це головна інтонація російської влади: то заклик бути гарними, мовляв, тоді ми вас захистимо, а якщо будете поганими — пощади не чекайте. Від нас же!
Ця своєрідна агресивність, розлита в повітрі, деяка різкість — у москвичів у крові.
Куховарка в ларку із написом «Даєш млинці народу» смажила пречудові млинчики. Але, мабуть, це заняття її втомило. Вона попросила чергу, щоб за останнім не займали. Публіка в черзі іноді попереджала про «незаймання», іноді — ігнорувала нових прибульців. Тоді включалася куховарка.
Солідне подружжя припаркувалося біля віконця і поважно запитало: «А у вас із м’ясом є?» — «Мене немає!» — жорстко відповіла куховарка. Пара остовпіла! Вся черга обернулася і пояснила: «Вона вже йде». Парочка заспокоїлася і вже без обурення відгукнулася: «А-а-а...»
У транспорті часто чути лайку. Але москвичі як швидко запалюються, так само швидко і заспокоюються. Щойно грубили і кричали, аж раптом щось — клац, контакт знайдено — колишні противники клянуться в дружбі.
Після суперечки в переході в дусі: «Навіщо газети чіпати руками!» (А чим?) продавщиця періодики раптом проникається до однієї з покупниць симпатією і починає її умовляти:
— Беріть цю газету.
— «Приворот»? — дивується та. — Навіщо мені чаклунство?
— Та там зовсім не про це.
— А про що?
— Вона дуже цікава. І недорого. Я ж спеціально пропоную, як ви просили: цікаво і дешево. — І додає абсолютно проникливим тоном. — Щоб ви мене потім не лаяли!
НАРОД ВОСЕНИНОСТАЛЬГІЧНО ВИМАГАЄВЕСНИ
На ВДНХ безкоштовний концерт радіо «Шансон». Але це не те радіо «Шансон», де володарює Круг із «Володимирським централом», а те, де царює бардівська пісня без блатного присмаку.
Зокрема, зараз від радіо «Шансон» виступав відомий фізик-виконавець Сергій Якович Нікітін. Посивілий, добріший і розтовстілий. Все ті ж пісні. Народ щемливо підтягував: «Приходит время, с юга птицы прилетают, люди головы теряют, и это время называется весна». Народ саме восени наполегливо і ностальгічно вимагав весни.
Потім виступив такий собі, схожий на очкастого горобця, Тимур Шаов. Основна теми, як і тридцять років тому, тільки з поправкою на економічні проблеми: мовляв, ми — кинуті інтелігенти, країна у нас — погань, «стандарти не стандартні, простір не евклідовий, а біс знає, чий він?» Іронічні скарги!
Неподалік від концерту бабуся у хустці в клітинку копалася в урні. Від зосередженості косинка з’їхала їй на лоба. Потім старенька розігнулася і бадьоро закричала: «Антонівські яблука, будь ласка!» Думаю, слід додавати: «Свіженькі, щойно із смітника!» Але бачу, вона підходить до мармурової колони, біля якої в кульочку дійсно яскраво-зелені антонівські яблука. Урна для неї — каприз, перевірка силець — раптом дичина потрапила? А яблука — основний бізнес. На відміну від Шаова, вона не скаржиться.
Потрібно сказати, Експоцентр (тобто екс-ВДНХ) приведено в бездоганний вигляд. Розкішні густі ялини з дугоподібними гілками, що стирчать вгору, нагадують іспанських танцівниць, які підняли поділ зелених пишних суконь. Все підстрижено, відремонтовано і пофарбовано. Золоті статуї, які втілюють радянські республіки, переливаються і блищать. Приємно, що в цьому фонтанному бенкеті, звідкись із невидимих динаміків, зазвучала «Квітка» «Океану Ельзи». Фонтанні золоті дівчата водили хоровод під Вакарчука.
Нашого кумира почав заглушати дядько, який співав караоке. Неголений, у гімнастерці, з авоською в червоних руках. За десятку він задушевно і серйозно виконував пісню Боярського про трагедію Великої Ведмедиці, яка ніяк не може дочекатися свого Ведмедя.
А біля виходу з виставки сиділо на ланцюгу справжнє ведмежа. Одягнуте в жовту в горошок сорочку, воно розвалилося на колодці. Він одночасно справляв і зворушливе, і гнітюче враження. Як тільки я підняв фотоапарат, зараз же підскочив господар звіреняти: «Нас, росіян, ніхто не любить, тому що ми навіть тваринам не платимо!» Тут я побачив оголошення: «За зйомку ведмедя на СВОЮ плівку — сто рублів (20 гривень)». Я кажу: «А якщо я відійду на десять метрів і клацну звідти?» — «Ось це по- російському», — з прикрістю сказав господар. — «По-українському», — буркнув я.
Після звіринця добрався я до пам’ятника людині, на честь якого мене назвав батько. А саме — Костянтина Едуардовича Ціолковського. Був він, по-московському, величезних розмірів. Ніхто в цьому культуристові не упізнав би сухого, маленького дiдуся, знайомого за десятками фотографій.
«ЗУБ БОЛИТЬ? КОВТНИ«СПРАЙТУ!»
Ларки, шашлики, намети межують з Музеєм космонавтики, пам’ятником відкривачу реактивного руху і скульптурною ракетою. Час космічних польотів закінчився і розпочався — базарний.
Саме на межі між ринком і Музеєм космонавтики жінка у бузковій хустині торгує сотнею маятників. Нікельовані концентричні кільця крутяться, гойдаються, мигтять — кільце в кільці. Іноді кілець більше п’яти в одній «штуковині».
— Можна сфотографувати вашу лавочку? — запитав я.
— Ні. Може, я не хочу фотографуватися.
— А я не вас, а маятники.
— Потрібен спеціальний дозвіл, — поважно сказала вона. — Мені заборонено дозволяти (ємне словосполучення!) фотографувати товар...
— А що, він засекречений?... Ну гаразд. Раз так серйозно...
— Може, тобі що-небудь купити? — запитав хлопець, що підійшов, свою дівчину.
— Ти що! Якщо ось ця штука буде весь час у мене гойдатися перед носом, — не заспокоюся, поки її не зламаю.
Я в думках погодився з дівчиною. А бути серед десятків маятників, що коливаються, — напевно, серйозний удар по здоров’ю. Підтверджуючи цю гіпотезу, «засекречена» тітка підняла очі й сказала подрузі, що підійшла: «Слухай, зуб болить — вже не можу!» Та, як у рекламі, простягши пляшку лимонаду, співчутливо порадила: «Ковтни «Спрайту!»
(Продовження в наступному п’ятничному номері)
