Нещодавно відбулась Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» імені професора Сергія Бураго. На неї з’їхалось близько 700 науковців і дослiдникiв з 15 країн світу. Впродовж 4-х днів вони в пленарному та секційному режимі, а також в неформальній атмосфері ділились з присутніми своїми знахідками та здобутками, ставили і намагались вирішити назрілі проблеми сьогодення. Ми попросили розповісти про те, як все починалось, співголову оргкомітету конференції головного редактора видання «Мова і культура» Дмитра БУРАГО.
— Дмитре Сергійовичу, що для вас ця конференція. Скільки років ви нею опікуєтесь і чому?
— Конференція виникла в 1991 році. Заснував її мій батько. Я ж займався, в основному, своїм власним творчим процесом — у той час я дуже багато писав. Тоді вийшла моя перша поетична збірка. І викладав у Інституті підвищення кваліфікації вчителів та гімназії імені Пушкіна. І коли мій батько організував цю конференцію, я запропонував йому, щоб на неї, крім його колег-філологів: викладачів російської та української мов i літератур, приїхали й мої творчі побратими. І з багатьох міст, а тепер уже й iз різних країн, колишнього Радянського Союзу на конференцію приїхали не лише філологи, а ще й письменники та поети. Це було унікальне зібрання: в той час, коли світ змінюється, країна розпадається, гуманітарії, раптом, починають об’єднуватись. І камертоном цього об’єднання, протистоянням ненадійності соціуму, політичних устоїв суспільства і стала, особисто для мене, тоді і є зараз наша конференція. Не дарма емблемою тодішнього журналу «Колегіум» i однойменного гуманітарного фонду, натхненником якого тоді був батько, став кораблик. Це той самий кораблик, який пливе і в штиль, і в бурю — в неспокійний і в спокійний час. Це — певний еталон, певний камертон душевного, духовного стану суспільства.
Зараз озираючись назад і дивлячись на сотий том матеріалів конференції — Міжнародного наукового видання «Мова і культура», яке вийшло в цьому році, я добре усвiдомлюю те, наскільки змінився світ. І мені не треба дивитись за вікно, щоб помітити вiдбиток часу, який відкладає на собі наша дійсність. Для цього мені достатньо перегорнути ці сто томів, щоб побачити: як еволюціонували зацікавлення гуманітаріїв, як змінились теми доповідей, як поступово від соцреалізму ми пішли в срібний вік, а далі, в Україні, до епохи розстріляного покоління. А тепер уже з’явилась й українська русистика — чого й уявити собі не можна було ще у 80—90-ті роки. Дуже багато робіт пишуться, досліджуються на межi різних наук — а з початків конференція задумувалась саме так — на стику філософії та мовознавства, філософії та літературознавства, психології та лінгвістики тощо. І ми розуміємо, що головне — зберігається. Зберігається пієтет перед академічною наукою, перед — нам здається — певними вселюдськими цінностями, значно ціннішими від сієхвилинних, скажімо так, соціально-політичних слабкостей. Цим і цінна академічна наука.
Після смертi батька в 2000 році у мене і думки не було припинити діяльність, яка велась разом з ним — це видання журналу «Колегіум» і проведення в колишній КІНАСІ, а нинішньому Будинку актора, цього унікального в м. Києві явища — «Колегіуму на сцені», і проведення Міжнародної конференції. Звичайно, вона, за правом, носить ім’я свого засновника і натхненника. Тому, що саме батько зумів своїм тактом, своїм непересічним талантом і здатністю об’єднувати людей, створити ту атмосферу, яка — о, диво! — існує і дотепер. Для мене величезна честь брати участь у продовженні цієї справи, так само, як кожен з наших конференціалів продовжує ту, розпочату на зорі незалежності нашої України, справу.
— Що для вас у моральному і в матеріальному плані ця конференція?
— Ви знаєте, я найменше думав про те, що вона дасть мені в матеріальному плані. Тому, що все-таки поєднувати бізнес і те, чому віддаєшся душею — дуже складно... У матеріальному плані — це інвестиція. Інвестиція в майбутнє... У мене росте донька, яка — з 4-ї, 5-ї, бувала майже на всіх конференціях, вона була в цій атмосфері. Вона росла в атмосфері музики, поезії і любові... Що може бути важливішим і дорожчим? Це й інвестиція в свою, якщо завгодно, духовну опору... Знаєте, для того, щоб видавати книги, займатися бізнесом, потрібна якась опора — моральний, духовний фундамент. Як відповідь на питання: а що ти ще робиш у цьому житті? І крім словесної творчості, крім поезії, для мене цим фундаментом є та скромна організаційна справа, яку ми робимо. Це — конференція, журнал на сцені «Колегіум», і ще цілий ряд заходів, які ми здійснюємо.
— Я була свідком того, скільки часу у вас забирає організаторська робота. Коли ви встигаєте ще й писати?
— Я сам не знаю, як це виходить. Здається ніколи. Але, проте, щось пишу.
— Я так розумію, що ви самі не розслабляєтесь і тим, хто поряд з вами своїм прикладом також не даєте можливості цього робити.
— Так, дружина викладає англійську мову в лінгвістичному університеті...
— І крім цього вона — літературний редактор у вашому видавничому домі і перекладач, і мати, і — господиня...
— Але людина повинна щось робити, повинна чимось займатися. Бо найстрашніше — це неробство, це коли людина починає нудьгувати, думає: чим би зайнятися. Найчастіше це добре не закінчується. Знаєте, мене декілька разів у житті запитували: «А що ти робиш, коли нудно або коли ти один і в тебе є час». Я не знаю. Я якось так умудряюся організувати своє життя, і, на жаль, життя тих, хто біля мене, що роботи вистачає ще на зайвих 10—12 годин на добу.
— А де зараз ваша донька?
— Вона навчається в університеті ім. Т. Шевченка, теж на філологічному факультеті, вивчає італійську мову. При цьому дуже захоплюється юриспруденцією, вже заміжня. Так що дай їй, Боже. У неї вже починається її самостійне плавання в цьому житейському світі. І я сподіваюсь, що і для неї, так як і для мене, ті починання мого батька, а її діда, будуть тим самим моральним фундаментом, тією самою пристанню, до якої можна буде завжди пристати за негоди.
— Ваше життєве кредо?
— Якщо є питання — його треба вирішити. І мені здається, що це — правильне ставлення до відносин зі світом. Тому, що якщо чекати, що світ якось обернеться до тебе і допоможе... Ну, по-перше, можна чекати завжди, по-друге, справа навіть не в тім, що ти не дочекаєшся і це буде погано. Найгірше в цій ситуації те, що цим ти розбещуєш себе. Ти відповідно відносишся зарозуміло стосовно світу і оточення. Ніхто нікому нічого не винен. Ніхто мені, вам і т.д. нічого не винен. Ми винні цьому світові. І тільки при такій постановці питання щось може вийти.
— А от щоб вийшло, чи спонсорує хтось конференцію «Мова і культура»?
— Ні. Певний час я горював, що в конференції немає спонсорів. Тепер я пишаюсь, що у конференції немає спонсорів. Тому що ми не приходимо з протягнутою рукою, не просимо і не «виконуємо музику для того, хто платить гроші», а більше думаємо про зміст. І це для мене дуже важливо.
А велику, особливо моральну, допомогу ми отримуємо від наших інформаційних спонсорів. Впродовж багатьох років нас підтримує також газета «День». Тож, користуючись нагодою, хочу подякувати її колективу та головному редактору Ларисі Олексіївні Івшиній і висловити надію, що ми співпрацюватимемо і надалі, вишукуючи корисні і цікаві для обох сторін форми роботи.
