16—17 квітня в Конгресійній залі Національного університету «Києво-Могилянська академія» відбувався публічний звіт групи науковців, які кілька років працювали над проектом «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи». Проект фінансовано Міжнародною асоціацією з розвитку співробітництва з науковцями нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу (INTАS).
У роботі над темою працювали науковці: Юліане Бестерс-Дільгер (Віденський університет, керівник проекту), Білл Баурінг (Лондонський університет), Володимир Кулик (Інститут політичних та етнонаціональних досліджкень НАН України — НаУКМА), Лариса Масенко (Національний університет «Києво-Могилянська академія»), Віра Сквірська (Кембриджський університет), Ганна Залізняк (Центр «Громадська думка»), а також чотири аспіранти Віденського університету та НаУКМА.
Проект «Мовна політика в Україні...» вирізняється грунтовним аналізом сучасної мовної ситуації в усіх суспільних сферах нашої країни (законодавство, політика, освіта, судочинство), він базується на даних всеукраїнського опитування та на результатах спеціального опитування в Києві, Львові, Донецьку, Луцьку, Одесі. «Польові» дослідження проводилися 2006 року з урахуванням антропологічних, лінгвістичних та політичних критеріїв.
Тема цього проекту привабила українських та іноземних спеціалістів з тiєї причини, що сьогодні Україна є надзвичайно «складним мовним випадком», як вважає славіст Віденського та Фрайбурзького університетів Юліане Бестерс-Дільгер. Адже жодна з інших нових незалежних держав (ННД) (окрім, щоправда, Білорусі) не має таких несприятливих умов для розвитку нації. Бо в Україні проживає найчисленніша російська меншина (17% — 8,5 млн. осіб) серед усіх країн наступниць Радянського Союзу (національний перепис 2003 року), а до того ж — інші національні меншини. Більше того — майже половина українського населення стверджує, що у повсякденному спілкування вона надає перевагу російській мові.
Дивуватися цьому не доводиться — русифікаційна політика тривала в Україні майже 300 років і була значно більш жорстокою, ніж в інших частинах Російської імперії та (пізніше) Радянського Союзу. Ось чому багато хто вважає, що сьогодні йдеться не про що інше, як реукраїнізацію.
Ситуація загострилася ще після вступу в дію «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (2006), з якою начебто «не стикується» Конституція України, в якій визнається тільки одна державна мова — українська. Ускладнюється справа також тим, що українська влада прагне до членства в ЄС і тому має суворо дотримуватися всіх стандартів і — одночасно — «боротися» з подальшою русифікацією українського населення. Тим часом на півдні та сході України деякі міста та регіони проголосили російську «своєю регіональною мовою», хоча це виходить за рамки їхньої компетенції. Може, ще більш небезпечною є та обставина, що попри те, що українська мова — єдина державна мова (за законом), у деяких сферах суспільного життя навіть на заході все ще домінує російська мова — у таких сферах, як молодіжна культура, економіка, вища освіта, наука, популярна література, преса тощо. Таким чином, виходить, що в країні майже відсутній «чистий український грунт».
Труднощі сильно ускладнюються близькістю української та російської мов (така близькість є ще тільки в білоруської мови). Для багатьох людей ця обставина ускладнює можливість розмовляти чистою українською чи чистою російською мовами. Так званий суржик — змішана мова — вельми поширений; при цьому спеціалісти переконують, що той суржик тільки ускладнює процес мовного розвитку української нації.
Ідеологія, засади, методи та висновки проекту INTАS викладені в книзі «Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації», яка щойно вийшла у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» за редакцією Юліане Бестерс-Дільгер. У книзі відображено працю всіх учасників проекту — як українців, так і іноземців. Відзначимо, що згадана книга не тільки наукова і вельми актуальна, але й дуже цікава — навіть для неспеціалістів. Тим більше, що дослідники не дуже церемонилися у визначеннях. Нижче наводимо кілька висновків, отриманих у процесі роботи над проектом його учасниками.
Володимир Кулик розглядав вплив на мовну політику помаранчевої революції і намагався проаналізувати перспективи на майбутнє — на базі інтерв’ю з політиками із провідних партій країни. Цікаво, що заяви та ухвали політиків щодо мовних питань майже завжди виявляють певні риси недосконалої української демократії — демократії, яка поєднує елементи демократичного й авторитарного устроїв. У політичній практиці, зокрема в царині мови, цей змішаний лад є дуже далеким від демократичного. Пан Кулик, однак, вважає, що одним із найпомітнішим аспектів української політики останніх двадцяти років була суперечка щодо статусу російської мови. Але хоча позиції головних партій залишаються різко відмінними, істотних зусиль на досягнення компромісу вони не докладають. Варто особливо відзначити, що питаннями мови політики опікуються начебто «від імені громадян» — масові рухи або впливові громадянські організації, які б цим займалися, в країні відсутні. Дійсно впливати на державу намагаються тільки ті, чий бізнес залежить від законів про мову. Пан Кулик ще пише, що головною характеристикою мовної політики тоді, коли її визначав переважно Ющенко, був її низький пріоритет в ієрархії завдань влади, а також подальше використання адміністративних, а не законодавчих методів у сфері мовних проблем. Адже, попри сподівання своїх прихильників, Ющенко не вдався до рішучих кроків задля розширення вжитку української мови в різних сферах суспільного життя.
Лариса Масенко вважає, що соціолінгвістичні дослідження мовних ситуацій є необхідною передумовою для вироблення і впровадження мовної політики. В Україні такі дослідження набувають особливої значущості, оскільки вдовж тривалого історичного періоду бездержавна мовна ситуація країни зазнала великих деформацій. Бо, хоча формально російська мова в СРСР не мала статусу державної, цю її функцію забезпечував статус мови міжнаціонального спілкування.
Тотальний контроль над усіма сферами життя суспільства дав можливість радянському уряду здійснювати політику русифікації в значно більш інтенсивних формах, ніж у царській Росії. Внаслідок цього Україна прийшла до державної незалежності із надзвичайно деформованою мовною ситуацією. Серед іншого, сильний вплив російської призвів до «розквіту» так званого україно-російського суржика.
Після здобуття Україною державної незалежності в розвитку мовної ситуації мало що змінилося. Зокрема, у країні досі відсутні наукові центри, які б займалися науковими дослідженнями різних регіонів, вельми необхідними для створення оптимальної моделі державної мовної політики. Вищі навчальні заклади не формують відповідних фахівців, курси соціолінгвістики викладаються тільки в кількох університетах.
Лариса Масенко наводить цікаві дані опитувань, які віддзеркалюють ставлення громадян до мовних проблем. Ось одна з відповідей: «Проблема не в українській мові — проблема в українцях, у їхній психології, в комплексах меншовартості й тому подібних речах. Більшість киян можуть розмовляти українською мовою, я думаю, це більш ніж 70%, а розмовляють чомусь російською. Я знаю багатьох людей, які вдома розмовляють українською мовою, а тільки вийдуть на вулицю — починається!».
Загалом, на думку Лариси Масенко, до актуальних завдань державної мовної політики належить впровадження мовного планування, спрямованого на захист і підтримку державної мови, на перспективу майбутнього подолання деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни.
Дуже цікавим навіть для непрофесіоналів є в книзі «Мовна політика та мовна ситуація в Україні» аналіз так званого суржика — мішаної українсько-російської мови. Аналіз цієї «мови» подають учасники проекту Сальваторе дель Гаудіо та Богдана Тарасенко. Більшість спеціалістів вважають, що суржик — це «українська зі значними російськими домішками».
Мовний феномен суржика цікавить також іноземних спеціалістів. Так, 2007 року в Німеччині відбувся перший міжнародний симпозіум, присвячений українському суржику та його аналогічному утворенню, яке «живе» на території Білорусі — трасянці («трасянка»). Як виявляється, суржик — то не така проста наукова проблема. Відкритим питанням, наприклад, залишається адекватне визначення слова «суржик» та його функції — із тої причини, що цим словом можуть визначатися будь-які (не тільки мовні) змішування; можна, наприклад, сказати «архітектурний суржик».
Результати масового опитування в рамках проекту INTАS показують, що чим більше людей у регіоні спілкуються обома мовами (українською та російською), тим вищий там відсоток суржикомовних. Цікаво також, що суржик — попри поширення — майже завжди і всюди вважається ознакою низького культурного рівня людини, недостатньої освіченості. Попри це, згідно з результатами опитування, суржиком спілкуються приблизно 16% населення України; найбільш поширений він у північних та центральних областях — у так званих перехідних зонах між заходом і сходом України.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО МАЙБУТНЬОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Результатом аналітичної роботи учасників проекту INTAS стали «Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України», які включають, зокрема, такі пункти:
— Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причина цього криється в історії України — від середини ХVII ст. схід України, який став частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України. Є також регіони, де говорять і іншими мовами. Наслідком цього є нинішня двомовність України.
— Ми рекомендуємо, щоби Верховна Рада якнайшвидше ухвалила новий Закон про мови, позаяк чинний закон від 28 жовтня 1989 року вже не відповідає дійсності. Необхідно також забезпечити законодавчу визначеність — щоби жоден регіональний чи місцевий орган не міг безкарно порушити закон.
— Ми чітко заявляємо також: жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань.
— Але кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання.
— Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.
— Усі державні службовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.
— Державні службовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. При необхідності, для службовців мають працювати безкоштовні мовні курси.
— Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.
— Мовою Збройних сил є українська.
— Держава повинна забезпечити необхідну кількість підручників — для всіх предметів, що викладаються українською.
— У державних та приватних коледжах та університетах обов’язковим має бути вступний іспит з української мови.
— Україна мусить дотримуватися і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями.
— Російська є мовою етнічної меншини, але передусім — це майже половина громадян України. Це не є типовою ситуацією — російська є водночас регіональною мовою та мовою меншини.
— Чи повинне існувати спеціальне окреслення для російської мови, — проміжне між державною мовою та мовою етнічних меншин? Ми не підтримуємо таку пропозицію. Будь-який спеціальний статус веде до юридичних ускладнень. Ми пропонуємо термін «недержавні мови» для всіх уживаних у країні мов, окрім української.
ОПТИМІСТИЧНІ ВИСНОВКИ НА ЗАКІНЧЕННЯ
У книзі «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи» науковці завершили свої пошуки списком, у якому відзначені позитивні набутки України в царині мови:
«Ще 1991 року Україна була зразком розв’язання проблеми громадянства. Держава не вимагала мовного іспиту і намагалася уникнути появи осіб без громадянства.
Сьогодні Україна є прикладом для інших колишніх радянських республік, оскільки вона характеризується толерантністю в мовних питаннях. В Україні можна звернутися на вулиці із запитанням, отримати відповідь іншою мовою, і при цьому ніхто не почуває себе ображеним. Конфлікти здебільшого провокують політики, особливо у зв’язку з виборами.
Україна підтримує за рахунок державного бюджету освітні й культурні заклади багатьма недержавними нормами. Ця практика зовсім не є загальноприйнятою у світі й гідна наслідування.
Заслуговує поваги прагнення України дотримуватися міжнародних правових зобов’язань та впроваджувати відповідні акти і механізми Ради Європи, — попри ще помітну спадщину радянської доби».
