Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Мовні права та обов’язки

12 квітня, 2000 - 00:00

Волею історичної долі український народ упродовж багатьох століть перебував під владою різних колонізаторів. Таке становище аж ніяк не сприяло розвиткові української духовності, культури, шануванню історичної пам’яті. Частини України, що входили до Австро- Угорщини чи Польщі, мали хоч якісь умови для збереження національного потенціалу: там були й українські кафедри, й українські гімназії, й українські театральні трупи. Найгірше було українцям у Московській імперії царських та радянських часів, де їх нищили сибірами, голодоморами, забороняли мову, закривали школи, друкарні, творили «нову історичну спільність — радянський народ» з єдиною (російською) мовою.

Наслідком такої політики стало відлучення багатьох українців від усього українського, насамперед від мови. Аналогічні проблеми доводилося розв’язувати всім народам, що звільнялися з-під колоніального ярма або створювали власні держави після десятиліть і століть бездержавності. Одні народи давно відродили свої мови (італійці в Італії, греки в Греції, чехи в Чехії, поляки в Польщі, євреї в Ізраїлі); другі відроджують досі (ірландці в Ірландії), треті майже втратили мови предків і користуються мовами колишніх колонізаторів (народи Латинської Америки).

У незалежній Україні українська мова ще не повернула собі всіх функцій, які в неї було відібрано на користь російської. Причин тут багато, але основні дві: нерішучість української влади і надмірна активність протиукраїнських сил в Україні та в Росії. До чого тільки не вдаються противники відродження української мови! Одні доводять, нібито російська мова на теренах України з’явилася раніше за українську (п. Желєзний), інші твердять, що всі народи в Україні корінні (хоч насправді корінними є тільки українці та кримські татари, бо лише вони не мають іншої Батьківщини, тож пан Свистунов не має жодної рації).

Нещодавно зі статтею «Дві культури України» («День», № 48, 18 березня) виступив п. Сергій Удовик. Автор начебто трішки вболіває й за українську мову та культуру, цілком слушно радить якнайшвидше випустити українізовані версії комп’ютерних програм для шкіл та інститутів, видати на компакт- дисках тезаурус української мови та серію енциклопедій, вести на телебаченні рейтингові українськомовні передачі, розраховані передусім на молодь, забезпечити функціонування в Інтернеті української довідкової та пускової системи й под. Важко не погодитися й з таким твердженням автора: «Саме наукові роботи світового рівня в українських журналах українською мовою могли б привернути до них увагу не лише наших співгромадян, але й учених усього світу, їх би перекладали, цитували, вивчали б українську мову за кордоном, щоб оперативно прочитати потрібну статтю».

Але спрямування публіцистичного виступу п. Удовика все- таки протиукраїнське, починаючи з назви. Ще в 20-х роках ХХ століття комуністичні теоретики національного питання проголосили в Україні ідею боротьби двох культур — «сільської, національно обмеженої, відсталої» української та «міської, інтернаціональної, передової» російської. Оскільки Україна належала до різних імперій, то її міста заселяли російською, польською, мадярською та іншою людністю, внаслідок чого українська мова в містах досить довго перебувала в невигідному становищі, часто була гнаною. А коли почала бурхливо відроджуватися під час нетривалої українізації, провідників національного відродження було брутально винищено в 30-х роках. У Радянському Союзі Україною керували здебільшого або завезені росіяни, або зросійщені українці та євреї. Українську мову було витіснено з науки, вищої та загальноосвітньої школи, з офіційно-ділового спілкування.

Тож існування двох культур в Україні неприродне, воно є наслідком її кількасотлітнього колоніального становища. Проте п. Удовик уважає таке явище за цілком нормальне, вдаючись до, м’яко кажучи, антинаукового твердження, за яким лише в ХIХ столітті «виникли умови для розмежування української та російської культур, розмежування мов, які були до того часу радше діалектами». Коли вже автор береться до питань походження української мови, то мав би ознайомитися (бодай побіжно!) з працями А.Кримського, Л.Булаховського, Г.Півторака та багатьох інших мовознавців. Тоді не робив би таких «відкриттів».

Має рацію п. Удовик і тоді, коли каже, що народ, «який проживав на території сучасної України, брав найактивнішу участь у формуванні обох культур — і російської, і української». Але ж то була гра в одні ворота. Україна впродовж багатьох століть виступала в ролі донора для духовного зростання Росії. Наведений автором список прізвищ українців, які зробили величезний внесок у російську культуру, можна вести далі: Богданович, Гнєдич (автор класичного перекладу «Іліади» російською мовою), Наріжний, Капніст, Боровиковський, Рєпін, Бортнянський, Березовський, Стравинський, Миклухо-Маклай, Ушинський, Козловський, Глієр, Ріхтер, Нежданова, Тарасова, Олійниченко, Руденко... Але це збагачення російської культури було водночас збідненням, виснаженням української культури. Якби Україна не стала колонією, якби Київ залишався «такою блискучою європейською столицею, як за Ярослава Мудрого, то чи пішли б Василенки і Ярошенки, Левицькі й Горенки*, Боровиковські й Артемовські, Достоєвські й Щепкіни, Рєпіни й Капиці в Москву та Петербург? Чи ж ходять молоді генії з Парижа в Берлін або навпаки? З якої речі? Ні, звичайно ж, задовольняються добром і можливостями для творчості в рідній столиці», — пише російський історик Емілія Ільїна.

Щоб довести свою рацію, п. Удовик сам вигадує перешкоди: мовляв, російську мову забороняють в Україні, на її використання потрібен дозвіл. Жодного дозволу для спілкування російською мовою не треба. Вона досі посідає ті галузі, з яких свого часу витіснила українську. Через необізнаність з українською школою художнього перекладу, репрезентованою такими іменами, як М.Рильський, М.Зеров, Г.Кочур, Л.Старицька- Черняхівська, Борис Тен, І.Стешенко, М.Лукаш, Є.Попович та ін., п. Удовик самовпевнено твердить, що російською мовою створено «блискучі переклади практично всього корпусу світової літератури», а українською є нібито лише «нечисленні і часто вельми посередні перекази світової класики». У цьому твердженні стільки ж правди, скільки й ерудиції. Щодо якості перекладів, то раджу п. Удовикові взяти «Декамерон» Боккаччо, «Фауста» Ґете й «Дон Кіхота» Сервантеса, що їх відтворив українською мовою Микола Лукаш, і порівняти їх з російськими версіями. Тоді й буде видно, чиї переклади кращі.

Звинувачення п. Удовика на адресу українських письменників, які немовби писали тільки халтуру та славили партію, не дуже тактовні, бо партію славили всі працівники пера, росіяни — також. А хто не славив, той опинявся на Соловках, у Мордовії, на Колимі та в інших віддалених місцях. Жаль, що український інтелігент з усієї творчості Павла Тичини знає тільки «Трактор в полі дир-дир-дир». Не винні ж українські письменники, що для шкільних програм добирали не найкращі речі, що, скажімо, один з найвидатніших творів Ольги Кобилянської «Апостол черні» був заборонений, а в школі вивчали тільки «Землю».

На думку п. Удовика, Київ — місто і російське, й українське, «він дуже масштабний для однієї мови і однієї культури». Це вже надміру суб’єктивна думка. А далі ще суб’єктивніша: «А що робити з Одесою? Примусити її говорити українською? І тоді ми втратимо цю перлину». Київ, Одеса, Херсон, Миколаїв тощо, шановний пане, — міста українські, але зросійщені внаслідок імперської національної політики. Свого часу Прага й Рига були понімечені. Можна припустити, що й там траплялися якісь мешканці, котрі вигукували: «А що робити з Прагою? Примусити її розмовляти чеською?» І все ж таки в Празі тепер панує чеська мова, чеська культура. І одне з найкрасивіших міст світу не є занадто масштабним для них.

Гоголь і Булгаков, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці. Микола Гоголь — український письменник, який писав російською мовою. Так само, наприклад, пражанин Франц Кафка — єврейський письменник, що писав німецькою мовою. Гоголь був патріотом України, знав її історію й пишався своєю Батьківщиною. А Михайло Булгаков, бувши видатним російським письменником, не визнавав права України на незалежність, не спромігся сказати нічого путнього про народ, серед якого народився й виріс. Проте ніхто не примушує пана Удовика відмовлятися ні від першого, ні від другого. Навіщо вигадувати якісь «заборони», «відмови», «витіснення», а відтак боротися проти них?

С.Удовик усіляко підкреслює зневагу до українства: слова «мова», «українські письменники», «українські літератори» бере в лапки. А чого варте таке твердження: «Передова наука не може працювати українською», бо їй, мовляв, бракує словникового запасу. Між іншим, іще 1974 року було видано українською мовою «Енциклопедію кібернетики» — одну з перших у світі. Зробити українську мову консолідаційним чинником, який об’єднав би все українське суспільство в незалежній Українській державі, не особисте бажання пана Жулинського, як силкується переконати читачів «Дня» С.Удовик. Це споконвічне прагнення всього українського народу. Українська держава для того й створена, щоб відродити українську мову на її споконвічній землі. Це зовсім не означає, що представники інших народів будуть позбавлені права на розвиток своїх мов і культур. Але крім прав, усі, хто живе на українській землі, мають обов’язок — знати й поважати мову своєї держави.

Україна ладна дружити на рівноправних засадах з усіма народами світу, вивчати їхні мови й культури, зокрема й російську. Але Україна ніколи не стане одним з тих «ручаїв», що «в російське злинуть море». Тож намагання теоретиків «двокультурності» приречені на провал. Про це ще 1914 року добре сказав видатний син українського народу Володимир Вернадський: «Сутність українського питання полягає в тому, що українська народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання близьких і далеких родичів перетворити її на звичайний етнографічний матеріал для посилення панівної народності лишались і лишаються безуспішними».

* Ганна Горенко — справжнє ім’я та прізвище Анни Ахматової

Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор
Газета: 
Рубрика: