Кілька років тому в дім бездітного подружжя Антонових прибилася з Львівщини молодичка з двома дітками на руках. І живе тут і досі... Чужу жінку називає мамою, чужого чоловіка — татом, а для її діток чужі люди — найрідніші дідусь і бабуся.
Село Оса жило звичними осінніми клопотами, але його відмінною рисою була наявність на городах великих плантацій вже висохлої кукурудзи. У місцевих господарів — це один з основних кормів для худоби: згодовують і зерно, й стебла. У хазяйстві Антонових — дві корови (ще одну через старість недавно здали), є кінь, телиця. На подвір’ї у саморобному вольєрі — з півсотні курчат, ще кілька десятків дорослої птиці. Коли недавно рідна мама Іванки з Львівщини написала в листі, що дочка «потрапила в найми», то мала рацію в тому, що роботи по господарству вистачає усім.
— Найми?! А на кого я свою пенсію стратила?! — питає Меланія Максимівна прийомну дочку. — На твоїх дітей! Миколку до школи спорядила.
І несе з хати сімейний фотоальбом, в якому перемішалися знімки сестри, котра живе з родиною в Сибіру, членів Іванчиної родини з Львівщини, Іванчиних дітей. У Осі Миколка пішов у перший клас. На знімках його ніяк не відрізниш від дітей з благополучних родин. Щаслива усміхнена дитина в гарному новому костюмчику, світлій сорочці, з букетом квітів для вчительки...
Іванку з поля покликав Миколка: вдвох з названим батьком, Віктором Андрійовичем Антоновим вона вибирала картоплю. Іванка вийшла у чоловічих штанях і чоловічій сорочці, гумових чоботях, з копицею густого волосся, що піднялося «їжаком», без передніх зубів.
— Моя робота — мужицька! Мої — вила, сокира, граблі, лопата... До хатньої ж душа не лежить, — каже вона.
«Дорогі редактори! Хочу через вашу газету подякувати сім’ї Антонових за їхнє добре чуйне серце і співчуття у моєму горі, — цього листа Іванка надіслала потай від названих батьків. — Я жила у Львівській області, але рідні батьки від мене відмовилися, і я разом зі своєю сім’єю приїхала сюди. Думала, що світ не без добрих людей, все одно хтось допоможе. Віктор Андрійович і Меланія Максимівна Антонови тепер мої найдорожчі батьки. Дорогі для мене люди! Прийміть низький уклін. Дякую вам за підтримку, за житло, за те, що годуєте мене та моїх дітей. Кланяюсь вам до землі, бажаю здоров’я міцного, настрою гарного. Щоб ви ніколи не старіли, а все молоділи — заради мене та моїх дітей. ..
З повагою і любов’ю внучка Василинка, внук Коля та Іванка».
Меланія Максимівна виносить з хати Василинку. Збита як качанчик дівчинка в капелюшку радо усміхається світові.
— То не дитя, а ангел Божий! З пелюшок дає собі раду, не вередує. Записана на прізвище мами, а ось по-батькові хотіли написати Василівна. Гарно ж було б: Василина Василівна? Вона ж, як і Миколка, дитина мого брата Василя, — зізнається жінка. — Але Миколку вже записали Миколайовичем, то вже й дочку так само, щоб діти мали однакові документи...
Брат Меланії Максимівни мешкає в рідному Іванчиному селі під Перемишлянами по сусідству з Колебами. У нього свій житейський «серіал»: за дружину має старшу від себе на 25 років жінку, яку взяв з дитиною. Приїжджаючи до сестри в Осу, хвалився «молодою коханкою» — Іванкою. Вона ж навчалася в дев’ятому класі, коли сусідський дядько приголубив неприкаяну дитину з не зовсім благополучної сім’ї. У 19 народила Колю, а батьки... вигнали з дому. Мали намір покрити «сором», видавши за матір бабусю, Іванчину маму (й дитину Іванка згодом мусила просто викрасти).
— Ночувала у копицях, у лісі, навіть у собачій будці. На чужих людей працювала... Василь приїхав в рідне село й питає матері: маю коханку, в неї хлопчик від мене, чи можна її до тебе привезти? Якщо путня, не п’є, не гуляє, то зайва не буде! — вирішила Меланія Максимівна.
Спочатку Іванка була «не до душі»: худе, аж світиться, ще й курить (і з цією звичкою названої дочки Меланія Максимівна бореться й донині).
— Брат каже: не осуджуй, вона все життя голодна. А я й сама бачу: дитя її взяло скибку хліба в кулачок — так із кулачка і їсть...
Рідні батьки про Іванчину «тайну» — хто батько її сина — не знали шість років. Цілий світ не знав! Нині Миколці вже дев’ять, і три роки бабусею називає Меланію Максимівну. Тоді ж, у 60, жінка стала й мамою.
— Іванка у нас трохи побула, обжилася. На мій день народження чекали з Львівщини брата. Напередодні вона каже: не маю для вас особливих подарунків, подарую одне слово, але хай приїде Василь. При ньому ж запитує: ти не проти, щоб я твою сестру називала мамою? — розповідає Меланія Максимівна.
Нещодавно Антонови, зібравши «фінанси», купили названій дочці хату тут же, в Осі. Хороми не бозна які: мешкала питуща сім’я, за борги світло відрізали. Проблема й з городом.
— Хай би Іванці дали кілька метрів землі, ні капочки ж не має, а в неї двоє діток! — каже Меланія Максимівна присутній при нашій розмові Валентині Іванівні Гаврилюк, секретарю Боблівської сільської ради.
Взагалі Меланія Максимівна не нахвалиться Іванкою, котра взимку в лісі дрова заготовляє, сніг з подвір’я згрібає, води з криниці принесе, худобу попорає, гній на городі розкидає... Може, й справді на цьому фоні невміння спекти торт, зварити смачний суп чи посіяти квіти — не такий вже й великий гріх?.. Тим більше, що Василинка — цілком «дідова внучка»: він їй і кашку варив, і люляв.
— І колиску самі зробили, коли привезла нам її півторамісячну! Зайшла в хату — не Іванка, а тінь від неї, вітром хитає. Вона ж Василинку сама в рідній хаті на Львівщині народила: не було кому й помогти, сусідка потім пуповину перев’язала. Добралася до нас: згорток з дитям — на ліжко, й сама поруч упала, — бідкається Меланія Максимівна.
То ж не дивно, що Іванка підсвідомо тягнеться до Антонових, бо «якби не вони, і я, й мої діти давно б у землі погнили»... Адже має вона ще один гріх, про який відверто розповідає мама Меланія:
— Не йде у село місяцями, по господарству порається. А піде — п’яна повернеться, бо в якусь компанію обов’язково закличуть.
І тоді бойова сільська жінка, Меланія Максимівна Антонова, виховує названу дочку по-своєму, розуміючи, що то озивається у ній минуле:
— Мабуть, це якраз той випадок, коли «б’ю, як грушу, бо люблю, як душу», — зізнається мама Меланія.
