Останніми днями український футбол перебував на підйомі. Що не кажіть, а наші футболісти, нехай і юнацького віку, не кожен день стають чемпіонами Європи. Упродовж кількох тижнів усі, хто бачив успіх наших молодих футболістів, знаходилися під враженням не лише результату — першого в історії незалежної України європейського чемпіонства — а й від гри української команди. Дуже хотілося вірити, що цей успіх буде продовжено і на інших рівнях. І чомусь забувалося, що якщо це й станеться, то не сьогодні, і навіть не завтра.
У вівторок-середу збірна України, складена із гравців не старших 21 року, виграла у Києві черговий Меморіал Лобановського, подолавши у півфіналі своїх іранських однолітків, а у фіналі перемігши збірну Туреччини, яка у свою чергу здолала у півфіналі німців. Можливо, винен регламент турніру, який вимагав від команд виходити на поле два дні поспіль, але гра команди 20-річних українців, попри позитивний результат, виглядала не так яскраво, як два тижні тому виблискувала гра 18-річних. Футболісти, більшість із яких вже є гравцями основних складів команд вищої ліги, більше боролися за результат, аніж грали у футбол. Результату хлопці досягли, повернувши Кубок Лобановського до України, а ось сама фінальна гра проти турків навіювала не дуже хороші думки. Забивши швидкий м’яч із одинадцятиметрового, наші футболісти упродовж решти часу в основному не давали грати туркам, ніж грали самі, наганяючи сон на нечисленних глядачів. Залишалося сподіватися, що у грі національних команд України та Туреччини, яка мала відбутися там само за кілька годин, глядачам нудьгувати не доведеться. Так і сталося, але не такої розваги чекали українські любителі футболу від головної команди країни.
Із самого початку у вічі впадав різний настрій команд на гру. Якщо турки вийшли на поле у практично найсильнішому складі, то наша збірна почала матч без цілої низки провідних гравців — фактично це був другий склад національної команди України. Цей склад вийшов на поле не тому, що основні гравці були травмовані чи не змогли приїхати, хоча такі люди, як Михалик, Воронін та Алієв, були відсутні саме з цих причин. Але ж на лаві запасних залишились Шевченко, Чигринський, Назаренко, Мілевський, які є гравцями першого складу.
Можна було б зрозуміти тренерів нашої команди, якби у поєдинку із турками були випробувані молоді футболісти, які показали себе на початку сезону. Але так не сталося. Про те, що можуть, а точніше, чого не можуть Гуменюк, Селезньов, Русол, Шевчук та інші запасні збірної, було добре відомо і до гри проти Туреччини. Невідомо, хто й що здобув від того, що всі переконалися в не дуже високих можливостях нинішніх резервістів національної команди.
Так чи інакше, але наш напіврезервний склад свою половину матчу не програв, хоча міг би — турецька команда створила щонайменше три нагоди забити м’яч. Коли ж після перерви на поле вийшли головні сили нашої збірної, у ворота Шовковського влетіло одразу три м’ячі. І шансів щось протиставити суперникам українці практично не мали. Так і пішли з поля під розчарований гомін трибун.
Востаннє так безнадійно наша збірна програвала минулого червня у товариській грі проти Нідерландів. Ще тоді було видно, що у збірній слід щось терміново змінювати. Минув понад рік, і практично не змінилося нічого. Завдяки самовідданості футболістів і прихильності удачі наша головна команда зберігає шанси продовжити боротьбу за право поїхати наступного року на фінальний турнір Кубка світу. А ось гри, гідної світового фіналу, у національної команди України немає. Що можна казати, коли головною нашою надією залишається той самий Шевченко, кращі часи якого, як виглядає, вже позаду. Понад десять років Андрій тягнув на собі національну команду. Навіть тоді, коли він не грав чи грав погано, сама присутність у команді одного з кращих футболістів світу примушувала всіх поважати збірну України.
Чому так виходить? Чому чим старший вік гравців нашої збірної, тим гірша у неї гра й нижчі результати? Чому в юному віці українці можуть здобувати титули, призи й медалі, а в дорослому — ні? Чому траєкторія зростання наших футбольних талантів уже котрий рік падає після 20 років?
Не хочеться казати очевидних речей напередодні вирішальних ігор світового відбору, які наша збірна зіграє 5 та 10 вересня, 10 та 14 жовтня. Будемо вірити в успіх нашої команди, в те, що нам пощастить і Україна продовжить боротьбу за звання чемпіона світу й після відбірного турніру. Просто вірити й просто вболівати за Україну.
VII Міжнародний турнір пам’яті Валерія Лобановського. 11 серпня. Півфінали. Україна — Іран — 2:1. Німеччина — Туреччина — 1:3. 12 серпня. Матч за третє місце. Німеччина — Іран — 1:0. Фінал. Україна — Туреччина — 1:0.
Товариський матч національних збірних. 12 серпня. Україна — Туреччина — 0:3. Україна: Шовковський, Мандзюк, Кучер, Тимощук, Русол (Чигринський), Гай (Назаренко), Шевчук (Ярмаш), Ротань, Калиниченко (Гусєв), Гуменюк (Шевченко), Селезньов (Мілевський).
