Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

А можна із власної ініціативи...

16 травня, 2003 - 00:00

Такий демонтаж минулого наближав нас до наших європейських сусідів.

Галичани знають: на сході та півдні країни і досі повно атрибутів «совдепії» — тих же пам’ятників колишнім вождям, назв вулиць, підприємств... Коли бувають у цих регіонах, мають подібні враження і польські журналісти, котрі супроводжували свого президента А. Квасневського в його останній поїздці до Дніпропетровська, — чув їхні висловлювання: «Набережна Леніна, площа Леніна, пам’ятник Іллічу біля держадміністрації... Таке відчуття, ніби повернулися років на двадцять назад».

Чи ми справді, принаймні в головах наших, рухаємося кудись?

Шанований мною киянин І. Валько , доктор філософії, дякує у «Дні» №72 знаній читачам маріупольці Г. Александровій , яка наважилася виступити в газеті проти існуючого на великій території України, з її столицею включно, «засилля монументальної на іншоформатної масової пропаганди» совєтського минулого, його, цитую, — «антиукраїнської символіки». Щоб нарешті позбутися її, потрібна-таки недвозначна вказівка з Києва, його державних інституцій. Бо задовго воно триває, мозолить очі й різні думки породжує. Також про стан психіки тих, хто у такій «екології душі» перебуває. Мої краяни відкинули цю «екологію», прагнучи свободи й українського відродження. Вже говорив: у нас демонтували стару атрибутику ще до провалу «гекачепістів», із власної патріотичної ініціативи. Райкомівці хіба що з вікон зі злістю поглядали, як руйнується їхнє. Часом не вельми естетично, за участю молотків і крана, під веселі вигуки публіки. (Щось подібне бачили недавно із статуями Саддама в Іраку.)

Отож, позбулися, але не зовсім. Бо в одній країні живемо, і воно нас ще іноді знаходить. Купую ось банний рушник, а на ньому етикетка з адресою вітчизняного виробника: м. Херсон, пл. ім. 50 річчя СРСР. Усе ще ТАМживемо? А ніби «у Європу» прямуємо...

Знаю й інше: жодна приватна фірма, i на українському Сході теж, не назве своє підприємство «імені Ілліча», «Комунар» тощо. А на державному — чиновникам байдуже, мовляв, звикли. Приватні підприємці інакші, отже, є надія, що й по-українськи заговорять. Почавши з Києва. Чи і тут вказівка потрібна?

Дмитро КАРП’ЯК, Львівщина
Газета: 
Рубрика: