у номері «Дня» за 10 вересня
КУЛЬТУРА—КОНТРАБАНДОЮ?
Заступник голови Об’єднання українців Росії, а так само голова Ради Бібліотеки української літератури в Москві — ці довгі та пишні посади належать дуже приємньому юнакові — Юрію Кононенку. Хоча, якщо висловитися коротше, він — ентузіаст-популяризатор української культури. Саме тому він запросив «День» (мене та директора відділу реалізації) на засідання української громади для презентації нашого двотомника «Україна Inkognita» та «Дві Русі» до своєї бібліотеки, а точніше — до приміщення, яке тимчасово орендують на території однієї із звичайних московських бібліотек.
Про поневіряння української бібліотеки в Москві за часів Незалежності (за радянських, хоч як дивно, справи були оптимістичніші) — він може розповідати довго та красномовно. Але якщо опустити епітети, то востаннє московська міськадміністрація надала приміщення, до якого він удвох із помічником перетяг літератури вагою понад 400 кілограмів (духовний капітал у паперовому вигляді має властивість добряче важити). І коли все було зроблене, на московському олімпі сталося чергове коротке замикання — і їх попросили очистити щойно надане приміщення. Загалом, можна запускати серіал на цю тему.
У бібліотеці українці-москвичі досить тепло прийняли нас. А після промови про історію створення двотомника та його зміст, одразу захотіли придбати збірники нарисів. Що стосується безплатного ознайомлення, то Юрій повідомив громаді, що до фонду бібліотеки ці книжки давно передано. І їх завжди можна почитати. Тільки ніде. Отакий парадокс!
На тій зустрічі запам’яталися рівнем ораторської майстерності поет і редактор «Днiпра» — Луків і шевченкознавець — Павлюк. Один зумів зацікавити своєю творчістю, другий — уже вкотре відкрив щось нове в творчості національного генія.
Щоб визначитися зі скаргами більшості покупців наших книжок на неробочий стан магазину «Українська книга» на Арбаті, 9, вирушаємо туди.
Магазин справді не працює. Але він не замкнений. Усередині за столом розбирає кілька десятків книжок директор — Галина Ширина. У кутку магазину розташувалася копія знаменитого пам’ятника Богдану Хмельницькому з табличкою «Зачинено». Символічно.
— Приміщення невелике, — сказала директор, — але місце дуже хороше. На початку Арбата.
— Так, — погоджуюся я, — тут вічне паломництво туристів.
Бачимо на одній із напівпорожніх полиць фотоальбом «Дня».
— А коли відкриється ваш зручно розташований магазинчик? — запитую.
Директор якось зажурилася і відповідає:
— Нібито в жовтні. Але це, як ви розумієте, від мене не залежить.
Чудово це розуміючи, прямуємо до заступника Українського культурного центру в Москві Юрія Василенка. Центр, благо, знаходиться за тією самою адресою.
Пан Василенко обрушив на нас безліч проблем центру: держава не допомагає, виживання виключно за рахунок оренди.
Що стосується книгарні, то її відкриття справді заплановане на жовтень. Але щоб мати рентабельний магазин — потрібні 18 тисяч найменувань книжок. Тоді як «Укркнига» на Радищева в Києві може надати не більше 3 тисяч. «А книги, які реально користуються попитом, займуть тільки одну полицю, ось від цієї стіни до цієї», — відміряв Юрій Миколайович приблизно чотириметрову відстань.
Ще — проблеми з митницею. Мало не дипломатичною поштою чи «контрабандою» доводиться ввозити сюди українську літературу.
«Щодо запитаності, — сказали ми, — ми володіємо інформацією, звісно, лише про своє видання — книжки користуються попитом. Але на виставці народ скаржиться на НАДЗВИЧАЙНИЙ ДЕФІЦИТ української літератури загалом. А щодо митниці, то з’явилися фірми, які доставляють українські книжки на російський ринок...»
Насамкінець ми домовилися з Василенком, що в будь- якому випадку час зрушити справу з мертвої точки.
Уже після зустрічі з ним, коли ми спускалися шикарними сходами Українського культурного центру, зустріли Юрія Кононенка.
Ми передали в двох словах зміст нашої розмови, на що Юрій зауважив: «Думаю, на Львівському форумі, який відбудеться через тиждень, де бібліотека «Дня» також буде представлена, ви побачите, що український ринок надає зараз уже аж ніяк не 3 тисячі найменувань...»
Ясно одне: роботи — непочатий край.
ЗА НАШИМИ РУБЛЯМИ!
На виставці, як я вже неодноразово говорив, ставлення до українських книжок — дуже доброзичливе. Але зустрічалися «кое-где у них порой» і легкі, або я би навіть сказав, легенькі форми шовінізму.
Коли я ходив ярмарком, помітив двох тіток, які безуспішно намагалися продати твори одного слабкого московського гумориста. Самі тітки, відповідно до книжок цього іронічного автора, справляли досить сумне враження. Хоча їхня «надутість» була не позбавлена комічності. Я розговорився з ними. Вони поскаржилися, що народу мало. Це було неправдою. «Наші книжки непогано продаються», — заперечив я.
Дізнавшись, що я з України, вони несподівано розлютилися: «Чого ж ви за нашими рублями приїхали! Хай вам країни НАТО платять!»
Я відповідаю: «Нічого, ми в будь-якій валюті приймаємо: і доларами, і євро, і рублями...» Треба було бачити їхні обличчя.
Я під їхні несхвальні погляди гордо вирушив далі. Відвідувачів біля їхнього стенду, як і раніше, не було.
Пригадалися, щоправда, й наші «розумники», які люблять розповідати, що російські гастролери відвозять наші гривні! Тепер ми своє книжками доберемо!
PR-ХОДИ
Виставка продовжувала жити за своїми законами, схожими на рекламні. Запам’яталися два варіанти популяризації: перший, коли ходили пропагандисти енциклопедії за «Зоряними війнами» Джорджа Люкаса одягнені як іншопланетяни.
Коли зіткнешся з дівчиною, в якої на голові чи то глобус, чи то антена для прийому міжзоряних повідомлень, надовго запам’ятаєш. А поки ти стоїш заморочений, вона тобі раз — і буклетик у ручки. PR хід спрацював!
А контора «Світ книги» чомусь вирішила привернути увагу викрутасами бармена. Сергій Грибков демонстрував бар-шоу. Просто на фоні книжок він жонглював різними пляшками та змішувачами, проявляючи при цьому неабияку майстерність. Яким чином, щоправда, алкоголь пов’язаний із книжками — невідомо? Може, після чарочки швидше читається? Проте народ повитріщатися зібрався. А відповідно — міг і книжечку купити.
Наш директор також вигадав нетрадиційний метод залучення покупця: вкрутити в подарункову коробку двотомника мерехтливу лампочку у вигляді квітки, куплену тут же на Арбаті. Ніби дурничка, а народ на вогонь летів. Поки батарейка не сіла.
Звичайно, наші піар-ходи не були такими дорогими, як московські. Зате наблизилися до них за витонченістю.
ВІДГОМОНИ ТЕРОРИЗМУ
У перший день на виставці ми вирішили покататися на катері. Для чого вирушили на метро «Парк культури». На станції «Ризька», через яку треба було проїхати, ми виявилися о 20.25. Двері на ній чомусь не відкрили. Вже пізніше ми дізналися, що вгорі о 20 год. 07 хв.терористка підірвала себе та ще 60 чоловік. Її просто не пустили всередину кордони міліції.
Про це вперше ми почули на річковому трамвайчику, пливучи нічною Москвою, нарядно розцяцькованою ілюмінаціями. Буфетниця в капітанському кашкеті гірко зауважила з приводу цього трагічного радіоповідомлення: «Будуть нам ще Дні Москви». Однак, як відомо, після терактів у Беслані і біля «Ризької» Дні Москви відмінили.
По радіо та телебаченню транслюються нескінченні попередження про заходи безпеки. Маються на увазі не лише підозрілі згортки, коробки та ящики, але також особи. Якщо вам хтось здасться дивним на предмет тероризму, ви можете повідомити про це навіть машиністу метро. Міліції — само собою.
Така напружена атмосфера призводить і до комічних ситуацій. У вагоні стояло три безцеремонні репери. Вони голосно розмовляли, розмахуючи руками, бравіруючи крутими шкіряними куртками та косинками на голові. На наступній станції тихо зайшла жінка східної зовнішності, на голові якої була чорна хустка до пояса. Хуліганисті репери вмить вискочили на перон. Їм було не до понтів.
Інший епізод. Я з директором спустився до підвальної кав’ярні на ярмарку — кави випити. У нього в кожній руці по пустій коробці з-під проданих книжок. Допивши свою чашку, він вирішив піти викинути коробки в сміттєве відро туалету. Спіймавши себе на думці, що зараз директора пов’яжуть, я кинувся за ним. Коли він виходив із дверей громадського закладу, йому в спину насторожено дивилося чоловік тридцять чоловічої статі.
«Швидко забирай коробки», — кажу.
Уже вгорі, зім’явши їх і зробивши плоскими, ми змогли спокійно залишити їх біля урни. Тільки в такому вигляді вони не викликали підозр. Столиця Росії живе в стані масового психозу.
Проте не втрачає почуття гумору, судячи із рекламних білбордів і табличок на Арбаті. Також тут, як і раніше, вистачає знаменитостей. Але про це читайте в наступному п’ятничному номері.
