Підсумовуючи 2008 рік, хочеться, щоб українці запам’ятали його не тільки інфляцією та економічною кризою, а й чимось приємним, хоча б успіхами наших спортсменів на Олімпіаді у Пекіні. Потрапити майже в десяток найсильніших спортивних команд світу Україні й не мріялося. Але спортсмени зробили для цього все можливе і неможливе, здобувши рекордну кількість медалей — 27, із них: 7 золотих, 5 срібних та 15 бронзових. А чого варта перемога братів Кличків, які давно стали гордістю країни і завоювали чотири чемпіонські пояси у професійному боксі. За версією Національного олімпійського комітету кращими спортсменами місяця протягом року ставали: чемпіон Європи з боксу Василь Ломаченко, срібна призерка Олімпіади-2008 Ганна Безсонова, чемпіон Європи з велотреку Віталій Щедов тощо. Але найфеноменальнішою подією Олімпіади НОК визнав виступ українських фехтувальниць. Олена Хомрова, Ольга Харлан, Галина Пундик та Ольга Жовнір здобули для України перше олімпійське «золото». Чи тяжко далася ця перемога наймолодшим спортсменкам української Олімпійської збірної та як вони до неї готувалися, «Дню» розповіла одна з членів збірної команди України з фехтування, олімпійська чемпіонка та заслужений майстер спорту Олена ХОМРОВА.
— Олено, як довго ви йшли до перемоги у Пекіні?
— На це знадобився не один рік тренувань, але саме до Олімпіади в Пекіні ми готувалися протягом останніх трьох років. Разом з іншими фехтувальницями ми брали участь у етапах Кубку світу, на змаганнях у США, а також у багатьох відбірних турнірах до Олімпійських ігор. А за 10 днів до початку змагань ми поїхали до Пекіна і тренувалися уже там, щоб звикнути до тамтешніх кліматичних умов. Нас попереджали про особливий клімат країни, але тільки приїхавши у Пекін, відчула на собі, що перебувати на вулиці тривалий час просто не реально — надто висока температура і вологість. Але на тренуваннях ми цього не відчували, оскільки працювали у закритих приміщеннях, де були кондиціонери та необхідні для нормальної роботи умови. Та все ж перемога далася нам нелегко. Коли Оля Харлан виходила на останній поєдинок фінальної зустрічі з китаянками, ми з Галею Пундик переглянулися, ніби кажучи: рахунок хороший — наздогнати суперниць реально, тому все буде добре. Ми справді були впевнені в перемозі. Та коли першого удару завдала китаянка, мені стало трішки страшно. Однак хвилювання намагалися не показувати і, не шкодуючи голосових зв’язок, кричали та аплодували, щоб підтримати подругу.
— Ви якось психологічно налаштовували себе перед початком змагань?
— Як кажуть, як не наївся, то не налижешся. Так само і у спорті — перед самим стартом нічого вже не зміниш. Тому жодних настанов чи психологічних тренінгів я не проводила, адже вся підготовка до змагань уже позаду — це й участь у різноманітних конкурсах, і тренування, і побажання успіху від друзів та батьків перед відльотом у Пекін. А виходячи на поєдинок лишається тільки тверезе мислення і мінімум емоцій. Адже у фехтуванні треба дуже багато думати, щоб обіграти суперника. Під кожного противника треба виробити свою тактику, немає такого, що одні і ті самі прийоми можна застосовувати до всіх спортсменів. Тут важливий кожен твій крок, кожен удар, який продумується до найменших подробиць.
— І все ж таки, завдяки чому вам вдалося перемогти?
— А здобути перемогу нам допомогло те, що ми з дівчатами — це одна команда, яка просто повірила у свої сили. Отримавши «золото», відразу, мабуть, і не зрозуміли, що накоїли. Лише через кілька днів після багатогодинних привітань усвідомили, що сталося. Відразу після фіналу телефон почав розриватися: як тільки завершилася пряма трансляція, всі мої друзі, знайомі та навіть незнайомі люди телефонували, щоб привітати з перемогою. Під час турніру було стільки переживань та емоцій, що до вечора сил зовсім не залишилося. Навіть стоячи на п’єдесталі пошани, ми не могли зрозуміти, що стали першими на Олімпійських іграх. Тривала церемонія нагородження, а ми все повторювали одна одній одну й ту саму фразу: «Дівчата, ми стали чемпіонками!». Для кожної з нас Олімпіада була чимось надзвичайним. Сама тільки участь здавалася неймовірним дивом, що вже казати про перемогу. Золота олімпійська медаль була нашою найбільшою багаторічною мрією — однією на всіх.
Звісно ж, у цьому заслуга і наших тренерів: Валерія Штурбабіна, Вадима Гутцайта і мого особистого тренера Анатолія Шлікаря. У кожного з нас є свій тренер, з яким ми щодня працюємо. Коли готуємось до серйозних змагань чи відбірних турнірів, тренуємось по двічі на день — вранці та ввечері. Загалом за день витрачаємо на підготовку більше п’яти-шести годин. Це й зарядка, й індивідуальні уроки з тренером, і заняття у тренажерному залі. Наприклад, сьогодні я вже мала одне тренування (з Оленою ми розмовляли десь об 11 годині ранку. — Авт.), і ввечері буде ще одне. Зараз це індивідуальні уроки з тренером, який виправляє мої помилки, підказує, як правильно виробляти тактику.
— Що ефективніше — індивідуальні уроки чи заняття у тренажерному залі?
— Під час індивідуальних підготовок тренер вчить мене, дає теоретичні знання, а у тренажерному залі я переношу ці знання на практику. Але спортсмену не можна обійтися без жодного з цих компонентів. Проте хотілося, щоб умови для тренувань були значно кращими, ніж є сьогодні. Наприклад, я тренуюся у залі разом із 20 спортсменами. І для усіх є тільки дві фехтувальні доріжки. Через то, що зал дуже маленький, немає можливості тренуватися постійно, доводиться сидіти і чекати своєї черги. В Україні, на жаль, немає сучасних і, головне, великих фехтувальних залів. До речі, Президент України, вітаючи нас із перемогою, обіцяв вирішити цю проблему. Але поки що... Тож доводиться їздити на тренування в Німеччину, Італію, США, Китай.
— Коли у вас виникло бажання займатися фехтуванням?
— Напевно, це з’явилося ще у дитинстві. Моя мама працювала у спортивній школі, часто брала мене із собою на тренування, а мені там так подобалося. Оскільки маленьких дітей у школу не брали, я дочекалася, коли мені виповниться 10 років, і тоді пішла записуватися у секцію фехтування.
— Кого ви вважаєте своїм найбільш серйозним суперником?
— Важко назвати когось одного, адже дужу сильні команди і в Росії, і США, і Китаю. Але раз на раз не випадає, іноді програєш і слабшим суперникам. Очевидно, у Пекіні був, як кажуть, наш день.
— Як би ви підсумували для себе 2008 рік?
— Починався він для нас не досить успішно: ми посідали друге місце у світовому рейтингу, а коли приїхали на Олімпіаду, опинилися аж на п’ятому. Тобто — опустилися у рейтинговій таблиці, і нам було дуже складно підніматися на вищі сходинки. Та й перед самою Олімпіадою тяжко набирали форму. На чемпіонаті 2007 року ми були другими, і такий результат ми вважали величезним успіхом. З одного боку, нібито все йшло добре і ми повинні перемагати, а з іншого — нам це чомусь не вдавалося. Ми знову отримали друге місце, але вже на чемпіонаті Європи, який проходив у Києві. Хоча це й високий результат, але водночас він не давав нам розслабитися. Програвши чемпіонат, ми налаштовували себе на вдосконалення техніки. По суті, поразка в Києві надихнула нас на перемогу в Пекіні. Нині ми набираємо форму після постолімпіадного відпочинку, зміцнюємо м’язи і готуємось до нових змагань. Так, 21 січня ми візьмемо участь у чемпіонаті України, а потім летимо у Францію на етап Кубку світу. Сподіваюсь — за новими перемогами.
