12 років тому, будучи обраним колективом на ректорську посаду, Ігор Коцан докорінно змінив ставлення до колись провінційного вишу насамперед тих, котрі у ньому працюють і навчаються. Він очолив виш у складний період, коли доводилося приймати непрості рішення, часом непопулярні. Але поступово зумів переконати всіх у своїй правоті. Бо спонукав людей мріяти, але заради того, щоб мрія ставала дійсністю, приходило розуміння про велику спільну, колективну працю заради цієї мрії. Тому слова Ігоря Коцана, професора, ректора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки про те, що в Луцьку має бути «українська Сорбонна», не є прожектом. Для втілення цих слів ним і колективом вишу зроблено дуже багато.
— Ігоре Ярославовичу, що ви вважаєте найбільшим своїм досягненням за ці роки?
— Це те, що колишній Луцький педагогічний інститут, а згодом — Волинський державний університет отримав статус національного з усіма можливостями, які з цього випливають і які ми стараємося використати. Наші дипломи вже визнають у світі, ми маємо партнерські стосунки уже з 70 вишами Європи і світу, ми приймаємо на практику студентів з інших країн і своїх посилаємо в інші країни. Нещодавно таким чином практику у Шацькому національному парку пройшли студенти-біологи з Каунаського університету імені Вітовта Великого, наші біологи стажувалися у них і завдяки системі подвійного диплома уже мають можливість навчатися у Литві, Польщі. Такі контакти сприяють і спільній науковій праці, проведенню наукових конференцій, а завдяки тому, що з Литвою ми маємо спільну історію, що Вітовт Великий був і луцьким князем, маємо можливість здійснювати важливі спільні проекти. Так само — і з вишами Польщі, Німеччини, США.
— Свого часу були претензії до назви «Східноєвропейський», мовляв, слово «Волинський» вказує на регіональну приналежність вишу. Проте ви відстояли цю назву, власне, слово «Східноєвропейський» з’явилося в означенні вишу тоді, коли головним партнером України вважалася лише Росія. І тут раптом Ігор Коцан у маленькому Луцьку гонорово змінює (за погодженням, з аргументами, колективом вишу) назву. Чому це сталося вже тоді, коли не було безвізу, нас не відпускала ще Росія?
— Я мріяв і мрію про, образно кажучи, великий університет у маленькому місті. Про «українську Сорбонну» у Луцьку. Бо всі знамениті університети розташовані переважно не у столицях, а в невеликих містах, але вони стають рушіями прогресу в регіоні. Я дуже люблю слова головного редактора газети «День» Лариси Івшиної про те, що саме університети повинні бути рушіями прогресу в регіоні. Відтоді, як вона сказала їх під час однієї наукової конференції у нашому виші, минуло багато років, і ми таки просунулися далеко вперед у здійсненні своєї мрії про «українську Сорбонну». Мене запитують зараз, чи не боюся я, що з впровадженням безвізу наші потенційні студенти обиратимуть інші виші, у Польщі, Німеччині, тій же Литві...
Не боюся. Ми вже були закритими від усього світу в часи Союзу, і це ні до чого доброго не привело. Луцьк же, Волинь — це прикордонний регіон, ми на півдорозі між Києвом і Варшавою, і ми значно ближче до Європи, до Євросоюзу, ніж інші. Ми мусимо використовувати ці наші географічні можливості і ми їх використовуємо. І свого студента ми не втратимо і не втрачаємо. Навпаки, відкриваємо нові спеціальності. Щоб навчатися у Польщі — треба добре знати польську мову, щоб навчатися у тій же Литві, куди наших студентів запрошують, треба добре знати англійську. З цим у нашої молоді ще проблеми... Але у нашому університеті створено хороші умови для вивчення іноземних мов, ми часто приймаємо послів різних держав, були посли з Великобританії, Індії, Канади. Завдяки такій співпраці з посольствами, з Послами отримуємо нові можливості, відкриваємо культурні центри різних країн у своєму виші, бо це сприяє інтеграції студентів та викладачів, сприяє розвитку їхнього потенціалу.
Зі свого боку ми робимо все можливе, аби до нас на навчання приїжджали іноземці, бо це вимога часу.
14 серпня в Ігоря Ярославовича — день народження, свято особисте, але у такий день варто, вітаючи, відзначити його вагомий внесок у розвиток закладу і побажати сил та натхнення на подальшу роботу.
