Рік Півня, що настає, обіцяє бути для України щасливим. Привід для таких, здавалося б, огульних думок дає не що інше, як народна мудрість. У свідомості українців півень завжди асоціювався з мисливцем на нечисту силу. Плюсом вважалося, що цей птах приносить щастя, охороняє худобу від відьом і навіть допомагає знаходити скарби. Недарма, свистунці у формі цього птаха стали однією з найбільш популярних дитячих іграшок, і саме форму півня частіше за все обирали кондитери для виготовлення льодяників.
Проте, як розповідає етнограф, автор монографії «Українська народна iграшка» Олександр Найден, півні з’явилися у нашому фольклорі й традиціях порівняно недавно — кілька віків тому. А як «лакмус» національного світосприйняття — іграшка — і поготів у XIX віці. Отже, у плані «долгожительства», говорить О. Найден, півень в Україні не йде у жодне порівняння, скажімо, з конем, вівцею чи бараном — їхні глиняні фігурки були ще за часів Трипільської культури. Проте щодо поширеності можна посперечатися. «Півняча» тематика, яку українці запозичили в Азії, дуже швидко знайшла своє місце у традиційних українських рушниках, витинанках і, звичайно ж, іграшках. Деякі етнографи сьогодні навіть вважають, що півник- свистунець — винятковий український винахід. А його популярності в народі посприяла загадковість птаха. Вчені встановили, що крик півня постійно збігається з певною зоряною комбінацією.
Так чи інакше, але в народній творчості півень присутній і до цього дня. Керамісти з натхненням описують черги, які збираються навколо стендів зі свистунцями на різних виставках і конкурсах. Як і сотні років тому, в сільській місцевості півник- свистунець складає непогану конкуренцію національній валюті — глиняні фігурки гончарі вважають за краще давати як здачу. А кожен кераміст розпочинає свій нелегкий шлях саме з «вправи «свистунець».
Так було й у Лесі Денисенко-Єременко. Щоправда, незважаючи на те, що гончарний рід Денисенків нараховує понад 200 років — спочатку шлях Лесі Григорівни не мав нічого спільного з цим мистецтвом. Закінчила Київський політехнічний інститут, працювала в одному з конструкторських бюро... На початку перебудови потрапила під скорочення. Виникло закономірне питання — а що далі? У той час її батько, відомий художник Григорій Денисенко, обладнав вдома майстерню, відшукав гончарний круг. Леся Григорівна досі з сяючими очима згадує, як працював її батько. «У нього було винятково делікатне й трепетне ставлення до глини. У його руках вона ніби оживала, набувала певної дивної енергії. Напевно, це мене і захопило», — розповідає Леся Денисенко-Єременко.
Тоді ж колишній інженер і взялася за нежіночу, як вважають у народі, роботу гончаря. Дебют не припав до душі ані її батькові, ані самій Лесі. «Мало того, що свистунець- півник мав досить дивний вигляд, — зі сміхом згадує майстер, — так він ще й абсолютно не звучав». Як виявилося, примусити іграшку виконувати визначені їй функції — зовсім нелегко. Для цього Лесі Григорівні довелося довго вивчати конструкцію міліцейського свистка. Найголовніше було зрозуміти, як має циркулювати повітря, щоб зрештою іграшка могла видати хоч якийсь звук.
Сьогодні Леся Григорівна робить справді музичні інструменти. За її словами, звучання свистунця залежить від кількості порожнин і від їхньої величини. При бажанні можна навіть зробити сопілку у вигляді півня чи будь-якого іншого птаха, тобто прорізати порожнини так, щоб звук міг вібрувати. Проте споживачів свистунців (а це насамперед діти) подібні тонкощі мало цікавлять. Як запевняє майстер, великим попитом завжди користуються звичайні «пронизливі» півники.
Зрозуміло, свистунці — не єдиний «продукт» майстра з Василькова Лесі Денисенко-Єременко. Є й авангардний посуд, і традиційні свічники, і звичайно ж, інші іграшки. У останньому випадку головний експерт майстра — її онучка. Без оцінки п’ятирічної Марійки жодна створена Лесею Григорівною іграшка не з’явиться на жодній виставці. Взагалі ж, незважаючи на велику кількість «розумних» машин і ляльок, інтерес до народної іграшки не згасає. Майстри запевняють, що все це завдяки її специфіці — відсутність надмірностей і простота дають максимальну волю дитячій фантазії. Свистунці ж особливо привабливі завдяки своїй «гучності». А ще, як вважає Леся Денисенко-Єременко, діти тягнуться до них на підсвідомому рівні. «Для малюків — це перший контакт із землею, яка насичує їх енергією. Вони знайомляться зі своїм корінням, народною мудрістю. І я, створюючи іграшки, черпаю силу, ніби реставруюся», — розповідає майстер.
Етнографи ж вважають, що саме за свистунцями можна легко відстежити традиції, смаки й навіть історію того чи іншого народу. Один з основних показників — це розпис. В Україні, наприклад, свистунці завжди відрізнялися стриманістю і м’якістю тонів, а також пластичними й елегантними формами. Що, до речі, неодноразово відзначали на різних міжнародних конкурсах. І не тільки. Майстри, які виставляють свій товар на Андріївському узвозі в Києві, запевняють: свистунці — один з найзапитаніших товарів. Є навіть постійні покупці. Наприклад, одного американця як мінімум раз за три місяці можна побачити на київському «монмартрі». А все тому, що саме українські птахи-свистунці, на його переконання, тримають на собі всю його колекцію народних іграшок.
