Фотовиставку «Іловайськ» влаштовано просто. Зала музею імені Шевченка — атріум зі скляною стелею, понад 60 кольорових і чорно-білих фотографій, коментарі до них, написані самими авторами. Авторів четверо — Олександр Глядєлов, Максим Дондюк, Максим Левін, Маркіян Лисейко. На світлинах — війна. Бійці перед штурмом і після виходу з оточення, на короткому дозвіллі і під час планування операцій, техніка на марші, техніка розбита й згоріла. Когось із героїв фотографій було незабаром вбито. Хтось вижив і демобілізувався. Хтось усе ще лікується після поранень. Хтось досі воює. Автори випустили короткий прес-реліз із такими словами:
«Ми залишилися живими там, де загинули інші. Ми пам’ятаємо, і не можемо дозволити пустити це в забуття. Ми чекаємо на справедливість».
Іловайськ поступово набирає в колективному сприйнятті таких само обрисів, як будь-яка значуща битва, байдуже, виграна чи програна — тобто стрімко міфологізується разом з усіма причинами, наслідками, втратами тієї операції. Так уже влаштована людська свідомість. Історія будь-якої країни просякнута міфами від початку. Такі виставки цей процес навряд чи зупинять. Але створять йому гідну противагу.
17.08.2014. ПІД ЧАС ШТУРМУ МІСТА ІЛОВАЙСЬК В СЕЛІ ГРАБСЬКЕ. В БРОНЬОВАНОМУ КРАЗІ АПОНЧИК (ОЛЕКСАНДР АПОНЧУК), СОЛДАТ, СТРІЛОК-САНІТАР 5-ГО ВІДДІЛЕННЯ 3-ГО ВЗВОДУ 2-ГОЇ ШТУРМОВОЇ РОТИ БАТАЛЬЙОНУ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ НГУ «ДОНБАС». В ІЛОВАЙСЬКУ БУВ ПОРАНЕНИЙ ПІД ЧАС ЗАЧИСТКИ БУДІВЛІ ВОДОКАНАЛУ ТА ЕВАКУЙОВАНИЙ З ІНШИМИ ПОРАНЕНИМИ. НАРАЗІ ПРОДОВЖУЄ СЛУЖБУ. ФОТО МАКСИМА ДОНДЮКА (c)
Ці світлини — самі по собі й питання, і відповідь, бо містять правду характерів і ситуацій, правду поглядів і жестів. Разом роботи всіх чотирьох авторів, від сфотографованої Дондюком дошки в Іловайській школі з написом: «21.08.2014 в этом кабинете держали оборону бойцы 3-го ОБСП «Донбасс». Мы воюем и умираем за то, чтобы вы не знали войны!» до чорно-білого знімка знесиленого теляти, яке ховається в затінку розбитого танку (Глядєлов), без зайвої афектації і перетиску складають образ Іловайську як страшного зіткнення людських доль із м’ясорубкою війни.
26.08.2014. ЗАЧИСТКА ПРИВАТНОГО СЕКТОРА ВІД БОЙОВИКІВ, БІЙ НА 2-МУ БЛОК-ПОСТУ. З КУЛЕМЕТОМ, В ПОВНИЙ ЗРІСТ, БЕЗСТРАШНИЙ ВОЇН ПАВЛО ПЕТРЕНКО (ПОЗИВНИЙ «БАННІ»). ЗАГИНУВ ПІД ЧАС БОЮ В ЧЕРВОНОСІЛЬСЬКОМУ. БУВ В ОДНІЙ МАШИНІ, ПОЖЕЖНІЙ, З «ТУРОМ», «ВОСЬМИМ». У НЕЇ ВЛУЧИВ ПРЯМОЮ НАВОДКОЮ ТАНК. ПОХОВАНИЙ В МІСТІ ЗДОЛБУНІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ. ФОТО МАКСА ЛЕВІНА (c)
«День» разом з іншими журналістами розпитав про виставку та обставини її створення одного з авторів, Максима ДОНДЮКА.
— Як ви зараз оцінюєте ті події?
— Я не вважаю, що події в Іловайську були найтрагічнішими. Так склалося, що ми просто стали їхніми свідками. А ось на Савур-Могилі фотографів не було, і ми досі не знаємо, що там коїлося. А коли ми перебували в Іловайську, то всі ЗМІ та прес-служба АТО розказували про геть інакшу ситуацію. На жаль, це тривало все минуле літо і досі повторюється, бо люди тут абсолютно не знають, що коїться там.
— Ці фото раніше вже публікувалися?
— Багато з них надруковані вперше. Я їх не публікував рік, бо багато хлопців було в полоні. Ми взагалі не могли собі дозволити публікувати ці світлини заради якоїсь ефемерної слави, поки вони могли комусь нашкодити. Найважливіше правило журналістики — не нашкодити. Дуже часто журналісти про нього забувають. Їм абсолютно наплювати, що буде далі з людиною, яку вони знімають, фотографують чи беруть у неї інтерв’ю.
МАКСИМ ДОНДЮК (ЛІВОРУЧ) І ОЛЕКСАНДР ГЛЯДЄЛОВ
— Олександр Глядєлов так само сказав дуже гіркі слова про необ’єктивність і непрофесіоналізм українських ЗМІ під час операції. Невже все так було погано?
— Сильно брехали. Чорне й біле. У нас одне — там інше. Просто навиворіт. Я навіть не читаю, що відбувається на передовій, бо якщо не маю знайомого журналіста, який перебуває конкретно на місці подій, то решті не вірю. Інколи українські ЗМІ нічим не відрізняються від Russia Today. Не знаю, чому так. На жаль.
— Як вам удалося евакуюватися?
— Я знімав доти, поки не розбилася камера. Буквально через кілька днів у мене планувалася виставка у Франції, вже були квитки на літак, тож треба було виїхати до 29 серпня. Я виїздив з одним пораненим. Він — із Дніпра, коли нас накрили мінометами, його вибуховою хвилею вдарило об стінку, в нього був перебитий хребет, треба було його дуже добре тримати, і я його тримав, а він — гранату в руці, щоб підірватися й не потрапити в полон, так і казав: «Якщо щось трапиться — Максе, без образ». Перед нами інший мікроавтобус повністю знищили пострілом з танка. Але ми проїхали. Гадаю, вони нас просто пропустили, бо, вочевидь, чекали на колону, а ми їхали однією машиною. Тож я вибрався звідти за випадковим збігом обставин. Ти ж там нічого не контролюєш — прилітає ракета, й вона або в тебе, або в сусіда влучає. Якщо хтось вижив, то це не свідчить про те, що він якийсь досвідчений, високоспеціалізований військовий — просто йому пощастило.
— Це ваша перша війна?
— Сподіваюся, остання. Не вважаю себе військовим фотографом і не хочу продовжувати кар’єру в цьому напрямку, не прагну їхати кудись і знімати війну. Просто в моїй країні таке трапилося. В Іловайську я витрачав свої гроші, свій вільний час — точніше, весь свій час, — документуючи історію.
— Що робитимете тепер?
— Те, що роблю постійно. Я документальний фотограф з 2010 року. Складно виразити кількома словами, чим я займаюсь.
25.08.2014. ДОБРОВОЛЕЦЬ СПИТЬ В ОКОПІ В ПРИВАТНОМУ СЕКТОРІ В ІЛОВАЙСЬКУ. ФОТО МАРКІЯНА ЛИСЕЙКА (c)
— Хто все ж таки, на вашу думку, винен у таких катастрофічних утратах?
— Командування, яке допустило оточення й таку критичну ситуацію. Хто допустив Дебальцеве? Ми там сиділи, нам давали команди, і ми не зовсім розуміли, що відбувається. Я не військовий аналітик, але точно знаю, що когось за це має бути покарано. Якщо нікого не покарано, то безкарність спричиняє безвідповідальність, ось і все.
— А чи не був невиправданий ризик закладений вже в самій ідеї такої операції?
— Ризик є завжди, але ситуація склалася так, що тил лишився відкритим, і з нього зайшла російська армія з-за кордону. І ми, ті, хто там знаходився, не могли про це знати, однак це мало знати й ураховувати вище командування.
— У вас там з’явилися нові друзі?
— Є бійці, з якими часто бачимося, спілкуємося. Існує закрита «фейсбук»-спільнота тих, хто там був. Обмінюємося фотографіями, контактами.
— Насамкінець: чи змінив цей досвід особисто вас?
— Звісно, змінив. Я й до того стикався зі смертю, з не дуже добрими речами. Але тут інакша ситуація. Було складно перші три місяці. Просто психологічний зрив. Потім поступово стало трохи легше.
— Величезне спасибі вам за вашу роботу.
— Дякую, що прийшли.
ДОВІДКА «Дня»
Іловайський котел — епізод війни на сході України в серпні минулого року, в ході якого розгорнулися запеклі бої між українськими Збройними силами та підрозділами МВС з одного боку, та збройними формуваннями невизнаної терористичної ДНР і російськими окупаційними силами — з другого. Перехід Іловайська під контроль Збройних сил України дозволяв завершити блокування терористів у Донецьку. Українське військо увійшло в Іловайськ 18 серпня, взяло під контроль більшу частину міста, однак після введення регулярних російських сил 23-24 серпня і через дезертирство окремих українських частин іловайське угрупування опинилося в оточенні. 29 серпня російський президент Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для евакуації оточених. Терористи заявили, що готові надати такий коридор, однак 30 серпня підступно розстріляли українські військові колони при виході з котла. За даними Міністерства оборони, під Іловайськом загинуло 108 українських бійців, сотні бійців були поранені, захоплені в полон чи пропали безвісти.
