Після задумки Апарату Президента поховати у Меморіальному комплексі «Парк Вічної Слави» останки двох невідомих солдатів — воїна-учасника Антитерористичної операції та воїна Другої світової війни, а потім відмови від цієї ідеї на користь публічних обговорень, між істориками та митцями розпалюються дедалі гостріші дискусії: а як же справді варто вшанувати нових героїв? Автор «Дня» Андрій Плахонін у матеріалі «Пам’ятаємо ім’я кожного» (від 21 серпня 2015 року) влучно відзначив, що «Україна, її столиця не потребують ще одного пам’ятника Протоколу; так само як і монумент Незалежності України на Майдані, в числі інших глузливих прізвиськ, називають ще і пам’ятником Галочці, — тій, заради якої все у нас в державі робилося в усі часи. Поспішність у цьому питанні недоречна». З одного боку, фантастична історія, коли тіла двох бійців, загиблих у війнах, віддалених десятиліттями, але знайдені в одному місці, має бути переосмислена, дехто вважає, навіть міфологізована. Однак чи варто поєднувати дві війни в одну, перемішувати історію та тасувати народну пам’ять про події в одне ціле, — знайти відповіді на ці питання спробували історики та митці на першій публічній дискусії.
«ЦЕ МІСЦЕ НАПОВНЕНЕ ВЕЛИКОЮ КІЛЬКІСТЮ СМИСЛІВ»
Дмитро Гурін, експерт із суспільних комунікацій, волонтер «Київархітектури», котрий одним з перших відреагував на задумку спільного поховання бійців у соцмережах, вважає дуже важливим сигналом, що Президент змінив думку, чим відкрив діалог між владою та суспільством. «Це важливий сигнал. Мені телефонував Юрій Бірюков, який ініціював це поховання, пояснював, чому хотів це зробити, але ми не знайшли точок порозуміння. За його словами, він хотів зробити конкретну річ і прямо зараз, бо в його бригаді шість осіб зникло безвісти, вони знають їхні імена, але не знають, де їхні тіла, хлопці з бригади хочуть прийти кудись і пом’янути своїх товаришів. Але це місце наповнене великою кількістю смислів, і, даючи можливість цим хлопцям для пам’яті, ми натиснемо на болючу кнопку для десятків тисяч людей. Не можемо цього робити для десяти осіб, маємо право робити щось для всього суспільства», — вважає Дмитро Гурін.
ГОВОРИТИ ПРАВДУ ПРО ВІЙНУ
Чи варто змінювати у парку Слави дату початку війни — це перша болюча «точка», яку натиснули учасники дискусії. Одні вважають, що змінювати числа, викарбувані на плитах парку, не варто, бо те місце задумувалось як вшанування героїв саме Великої вітчизняної війни. І не можна змінювати те, що створене та задумане не нами, адже меморіал зведено у 1957 році, і в нього тоді вкладались свої смисли та емоції. З іншого боку, спекулювання на цифрах 1939 чи 1941 у Росії — це можливість через міфи впливати на самосвідомість росіян, маніпулювати масами так, як вигідно владі.
«Якщо ми змінимо дати 1941 на 1939 і напишемо «Слава Україні — Героям слава!» (така пропозиція теж була в АП. — Авт.), втратимо пам’ять, втратимо досвід, пов’язаний із цим. Те, що відбувається зараз у Росії, пов’язано великою мірою з тим, що люди відмовились пам’ятати, що собі брехали. Меморіали з часом перетворюються у місця збору, і тому треба розглядати місця пам’яті з двох точок зору: передати досвід і нічого не забути», — вважає Гурін.
На думку директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, щоб меморіал присвятити саме Другій світовій війні, потрібна його реконцептуалізація і переосмислення. «І ці цифри 1941—1945 замість 1939—1945 — це дуже чітка радянська концепція, яка продовжує жити у багатьох українцях і зараз використовується у повній мірі російською пропагандою. Згадайте мову «деенерів-еленерів», вони себе називають ополченцями, українську армію — карателями, говорять про фашистів при владі, це мова часів Другої світової війни. І коли ми говоримо, давайте збережемо цифри 1941—1945, щоб пам’ятати, як нас обманювали, ми себе ще раз обманюємо. Бо у цих цифрах ми зберігаємо брехню, а не пам’ять про обман. Ми повинні говорити правду про війну».
«КУЛЬТ НЕВІДОМОГО СОЛДАТА Є НЕВІД’ЄМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ ПАМ’ЯТІ»
Інше дискусійне питання, яке, вочевидь, буде підніматись і на ініційованих Президентом громадських слуханнях, стосується могили невідомого солдата. «Звучав скепсис щодо самого поняття Невідомого солдата, що це неприйнятно у ХХІ столітті, що це совок, на жаль, у будь-якій війні є і будуть невідомі солдати, — коментує Володимир В’ятрович. — Перша могила Невідомого солдата з’явилась 1 листопада 1919 року у Франції, за рік після завершення Першої світової війни, потім цю традицію підхопили британці, могила Невідомого солдата є у США, Польщі, Канаді, тобто це підноситься на найвищий рівень. Культ Невідомого солдата є невід’ємним елементом пам’яті про тих, хто загинув у війні».
На думку історика, в Україні треба створити Національний пантеон пам’яті, де мають бути перепоховані ті люди, які найбільше доклали зусиль для незалежності України. І невідомі солдати мають стати ключовою ланкою, основним смисловим центром пантеону. Але дехто вважає, що не може бути невідомих солдатів у час розвинутих генетичних технологій. На думку Андрія Плахоніна, «у воєн нашого часу інша біда, ми знаємо імена кожного з наших загиблих солдатів. Але дуже часто трапляється, що ми позбавлені можливості поховати їхні тіла. З цим раніше всіх зіткнулася ізраїльська армія. 2004 року на території національного кладовища Ізраїлю на горі Герцля в Західному Єрусалимі було відкрито «Сад зниклих безвісти героїв», у якому увіковічуються імена тих, чиї тіла не можуть знайти вічний спокій у рідній землі». Був би непоганий варіант і для України.
ІСТОРІЯ ЗА ФАЛЬШ-СТІНАМИ
Чи варто робити таку могилу Невідомого солдата зараз, коли війна ще триває, чи можна поспішати із вшануванням героїв АТО, чи треба дати час на вщухання емоцій? Відповідь на це питання історики та митці теж іще шукатимуть. Так само, як і відповідь — якої ж форми має бути меморіал захисникам незалежності. Оксана Баршинова, мистецтвознавець, співробітник НХМУ, у цьому контексті згадала музейний досвід, коли якраз шукали ланцюжки між актуальним мистецтвом та збереженням спадщини.
«У нас були дві значні виставки, які наштовхнули на думку про пам’ять та форми збереження пам’яті, і як ставитись до неї, говорячи із суспільством. У 2010 році відбулася виставка «Велика несподіванка», куратори запропонували нам у фальш-стінах музею зробити вікна, це був цікавий і провокативний хід, а там зберігались експонати: бюсти Леніна, Шевченка, полотна, скульптури, — розповіла Оксана Баршинова. — Ще є спостереження з виставки «Герої. Спроба інвентаризації». Ми переглянули велику кількість робіт, подивилися в очі тим, хто був героями радянськими, але вони стали неактуальними, хоча міцно увійшли у народну свідомість. Звернули увагу, що є два наскрізні герої, актуальні й для діаспори, і для українців, це Тарас Шевченко та запорізьке козацтво. А решта героїв із часом стають смішними для нас. Але хто приходить на їхнє місце? Тому важливо не поспішати і дійти згоди різних сторін».
«ГЕРОЇ СТВОРЮЮТЬСЯ У СЕРЦЯХ»
Є свіжий досвід вшанування героїв нашого часу. Практично у ході Революції Гідності кияни заснували сквер Небесної Сотні — біля Михайлівського собору. Місцеві мешканці об’єднались в ініціативну групу, висадили на пустирі дерева, квіти, зробили дитячий майданчик, і таким чином обрали для себе форму вшанування героїв не через меморіали чи скульптури, а через живу природу та дитячий сміх.
Координаторка скверу Євгенія Кулеба згадує, що громада з самого початку була проти створення меморіалів та місць плачу: «Запиту на скульптури та меморіали немає. А щоб пов’язати це місце з Майданом, зробили портрет Сергія Нігояна, барельєф вирізьбив португальський художник-скульптор. До речі, художник сам вибрав портрет Нігояна, і він сам феноменально схожий на Сергія, наче відтворив самого себе. Як на мене, герої створюються у серцях, можна створити багато портретів, але без підкріплення пропагандою нічого не буде».
Що отримаємо ми для пам’яті про героїв сучасної війни, покаже час. Але важливо, щоб отримали хоч щось. Бо меморіалу Небесній Сотні досі не маємо, хоча і конкурс провели, і переможців визначили.
