Наступного тижня виповнюється річниця першої найтрагічнішої сторінки неоголошеної українсько-російської війни — Іловайської трагедії. Її безпосередніми учасниками були й сотні молодих закарпатців, призваних до лав Збройних сил України в першу хвилю мобілізації, — весною 2014 року. Їм випало пережити чи не найважчий період формування нової української армії — служити в дезорганізованому війську, розраховувати на продукти та екіпіровку від волонтерів, вижити у пеклі Іловайського котла, пройти приниження російським полоном та, демобілізувавшись, виборювати у чиновників гарантовані Законом права захисників Вітчизни. В їхньому числі — ужгородець Микола Марчишак та Микола Деяк із приміських Оноківців.
Миколі Марчишаку повістку з військкомату принесли в день народження — 10 квітня, а вже наступного дня забрали у військо (інтерв’ю з бійцем «День» видрукував 16 жовтня 2014 року у №194). Тоді ж був мобілізований і Микола Деяк та ще 62 призовників із Закарпаття, яких доправили до Володимира-Волинського у розквартировану там 51-шу механізовану бригаду, а по кількох тижнях навчань на Широкому Лані під Миколаєвом направили в зону АТО.
Активні бойові дії під Іловайськом почалися ще із 10 серпня, коли наші війська намагалися відбити від сепаратистів навколишні села. «За кілька днів до оточення я чимось отруївся і потрапив у лазарет на базі у Дзеркальному. Щоночі нас обстрілювали з «Ураганів», «Смерчів», гранатометів. 24 серпня зранку ми побачили, що повз базу, на відстані кількох кілометрів, проїхала колона бронетехніки та вантажівок без розпізнавальних знаків», — розповідає механік-водій БМП М. Марчишак.
Його побратим наводчик БМП Микола Деяк додає, що його підрозділ розташовувався неподалік селища Дзеркальне, між фермою і ставками. 25 серпня туди проїхало близько 50 російських одиниць бойової техніки, яка почала оточувати та обстрілювати їх із різних видів артилерійської зброї та танків. Обстріл тривав 3-4 години, практично зруйнував приміщення ферми, зведені українськими військовиками захисні споруди і забрав життя кількох десятків українських бійців.
Уцілілі після російського погрому групи українських солдатів розрізнено блукали донецькими степами. «У моїй групі було приблизно 20 хлопців, двоє поранених. Ми не знали, куди йти і спробували за допомогою GPS мобільного телефону вийти на залізницю у напрямку Дачного. Блукали полями та лісопосадками три дні, потрапляючи під ворожі обстріли. Спраглі пішли в село просити води. Місцевий житель, який дав нам воду, сказав, що тут повсюдно російські війська і порадив здатися у полон», — розповідає М. Деяк.
Полонених бійців завели у вирву біля розбитого будинку, забрали мобільні телефони, годинники, коштовні ланцюжки і обручки, документи і звеліли усім стати на коліна. За 12 годин вантажівкою «Урал» їх перевезли через Ростовську область у місто Сніжне і передали «денеерівцям». Оселили бранців у гаражах міськвідділку міліції — по 50 осіб у боксі. Спали на голих дошках. Двічі на день приносили суп чи кашу, а на третій — вивели на «громадські роботи». Російський офіцер, який керував цим своєрідним концтабором, попередив, що за найменшу провину будуть стріляти у живіт і залишати на мученицьку смерть. На 21-й день 73 бійців вивезли за Донецьк і там обміняли на терористів. Наступного дня доправили до Володимира-Волинського, де бранців зустріли як мужніх захисників Вітчизни, а уже звідти чотирьох закарпатців — Миколу Марчишака, Миколу Деяка, Анатолія Райхеля і Віталія Фурделу — нардеп Валерій Пацкан доправив на Закарпаття. Хлопці кажуть, що на Волині їх зустрічали тисячі місцевих людей, в Ужгороді — десятки. Зате щирість почуттів тих не багатьох земляків, що прийшли 17 вересня на майдан перед обласним муздрамтеатром вшанувати їх, сповна перевершила формальну присутність байдужих...
Після короткого лікування у Мукачівському госпіталі юнаків, які пережили життєву драму, перевели на службу до військових частин, розквартированих на Закарпатті, а по закінченні мобілізаційного терміну звільнили з лав ЗСУ.
Не без труднощів, долаючи добротно зведені бюрократичні «блокпости», 25-літні воїни-ветерани тривалий час домагалися отримання статусу учасників АТО, одноразової фінансової допомоги та виділення органами місцевої влади земельних ділянок. Про хоча б якісь нагороди бійцям, які потрапили у криваве місиво окупаційної російської армії і лише дивом вижили, — не йдеться.
Життєві вектори учорашніх побратимів — захисників Вітчизни кардинально розійшлися. Микола Деяк мешкає разом із батьком-інвалідом, матір’ю-поштаркою, молодшою сестрою та двома маленькими племінниками у старій, більш, ніж скромній та запущеній хатині, над якою нині майорить єдиний на усій Головній вулиці Оноківців синьо-жовтий стяг. Каже, що пішов би на службу в прикордонники, але боїться, що тоді його можуть знову відправити в АТО, у швидке закінчення якої не вірить... Він є досить замкнутим у спілкуванні з односельцями, не отримує жодної допомоги, ніде не працює, перебивається випадковими підробітками у селі і є велика ймовірність того, що гідно реалізувати себе у цьому цинічно-жорстокому світі йому, без допомоги небайдужих людей, навряд чи вдасться.
Микола Марчишак навпаки — міцно вкорінюється у мирному житті. Він щойно став студентом-заочником юридичного факультету Ужгородського національного університету, подав заяву та готується до проходження відбору до нового загону закарпатської поліції, разом із побратимами створюють громадську організацію, покликану сприяти розвитку країни та за прикладом воїнів-афганців підтримувати у житті своїх учорашніх однополчан. Він не лише випромінює впевненість у собі, а й вселяє віру, що саме таким молодим українцям, яким судилося завчасно подорослішати, пройти надважкі випробування, і дякувати Богу, вижили, під силу будувати Україну майбутнього. Аналізуючи трагічні події річної давнини під Іловайськом, безпосереднім учасником яких йому довелося бути, переконаний, що ця трагічна сторінка літопису українського війська — прямий наслідок недолугого командування вищими посадовими особами ЗСУ. І якщо перший «котел» в Іловайську стався більш-менш раптово, то втрати під Дебальцевим — прямий наслідок як бездарності вищого українського командування, так і відсутності покарання винних за масштабні військові катастрофи.
Бо й справді, і до тепер суспільство так і не почуло відповіді на запитання: з чиєї вини українські підрозділи потрапили у ворожі «котли» і понесли там численні жертви, хто отримав хоча б службове покарання за загибель дніпропетровських десантників у небі над Луганськом, смерть полковника Кульчицького та його бойових побратимів, загибель під уламками конструкцій оборонців Донецького аеропорту? Про що може йти мова, якщо колишній міністр після своїх стратегічних провалів отримав не покарання, а посаду керівника ДСО України, а усі генерали — від начальника Генштабу, до командирів секторів — залишаються на своїх місцях?
Спілкування ж з героями Іловайська вселяє віру, що для тих молодих співвітчизників, які були готові віддати життя за Вітчизну і чия громадянська позиція гартувалася у боях за неї, такі поняття, як патріотизм, держава мають цілком конкретну ціну. «Ми — ровесники своєї Батьківщини. Захистивши її від загарбників, захистимо і від внутрішнього фронту», — кажуть нині ці хлопці. І я вірю їм набагато більше, ніж офіційним гарантам нашої державності...
