До села Вільхівка від окружної Харкова ми доїхали хвилин за двадцять, на спідометрі усього 19 кілометрів, вважай поруч. Дорогою голова нещодавно створеного садового товариства «Вільхівська Слобода» ветеран АТО Сергій Бабій розповідав про місцеву красу, і вона не розчарувала.
Від пагорбу, на якому колись з’явиться «місто-сад» бійців та їхніх родин («Роки за чотири побудуймося, от побачите!» — запевняє Сергій), відкрився просторий краєвид. Під несподівано спекотним жовтневим сонцем блищало озеро, поряд хиталися молоді сосни, а трохи далі дзвеніло джерело. А ще повітря було дивовижно смачним.
«Тут пройде головна вулиця — Переможців», — показує рукою Сергій Бабій на голе поле, де поки що стоять лише кілочки та деінде посаджені овочі чи поодинокі деревця. — Ось там Батальйонна вулиця та проїзд Прикордонний. Під лісом — це Лісний в’їзд, ще є Одеський».
СВОЄРІДНИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ФОРПОСТ
Одну з вулиць тут назвали на честь снайпера Станіслава Рижова — героїчного бійця 92 бригади з Мерефи, який підірвався на розтяжці під Маріуполем влітку 2015-го, врятувавши собою двох хлопців. Живі вшановують загиблих.
Голова товариства запевняє, що назви вулиць вже затверджені, і до кінця року з’явиться генплан, кошти на який (орієнтовно 330 тисяч гривень) підуть із бюджету. Товариство офіційно введуть в межі селища Вільхівка, а це означає, що тут швидко будуть проведені електрика та вода.
Сергій показує, де саме на в’їздах стоятимуть шлагбауми, де з’явиться дитячий майданчик. Мріє про канадські морозостійкі будиночки, зроблені за технологією «сендвіч». Ідея подобається і підполковнику авіації Вадиму Чернову, який щойно під’їхав з товаришем, щоб вперше подивитися на свою ділянку. З січня цього року військовий льотчик та науковець ніяк не міг вибратися, бо військовий час зробив життя стислим, а ще багато лекцій та тренувань він проводить в Харківському університеті повітряних сил. Враховуючи те, що частина членів товариства продовжує воювати в зоні АТО, а демобілізовані мають фінансові складнощі, ці сильні чоловіки готові будувати, кажуть — тут утворився своєрідний патріотичний форпост, бо до Росії звідси лише 36 кілометрів. «Ми на передньому краї як були, так і залишаємось», — констатують побратими. Також згадують про російський фейк про «клаптик землі та два раба» , і сміються: ось, земля вже є, а рабів сюди не пустимо. А всерйоз вже додають, що добре оселятися військовим разом, без різниці, хто де воював, бо гуртом простіше обробляти землю, орендувати техніку та будувати.
Ось яку довідку надав Юрій Корсунов, секретар Ради ГО «Спілка ветеранів АТО»:
«У Вільхівці в січні 2016 року видали 156 земельних ділянок, це буде ціле селище бійців АТО із родинами, отримали ділянки і родичі загиблих. Здебільшого це представники Збройних сил України, третина з Національної гвардії, частина добробати, є прикордонники та морські піхотинці. Всього за останній рік учасникам АТО надали землю в 12 селищах Харківської області... Найбільший кооператив створений в Малинівці, там більше 300 людей, 80 відсотків — це 92 бригада, і льотчики, які базуються в Чугуєві. Представники всіх родів військ та бойових підрозділів. Ця масштабна програма стала можливою завдяки підтримці небайдужих управлінців з Держгеокадастру, Харківської обладміністрації, Харківського району.
Робота на своїй землі — це водночас і трудова адаптація, і психологічна реабілітація для бійців. Крім того, всі ці селища розташовані по периметру Харківського району Харківської області, й це додатковий захист від проросійських настроїв».
У ЦЕЙ КУТОЧОК ПРИЙШЛИ СПРАВЖНІ ГОСПОДАРІ
Сергій Бабій не без гордості демонструє ґрунтові дороги, які вдалося пробити та вкрити щебенем своїми силами за два літніх місяці цього року. До кожної ділянки можна проїхати на машині. Мріє пошвидше провести електрику. Тим часом продовжують під’їжджати члени товариства — тепла жовтнева неділя для багатьох виявилася нагодою відвідати «дачу». З машини виходить 24-річний Кирило із батьками Людмилою та Ігорем. Кирило продовжує воювати, зараз у нього коротка відпустка. Сергій з Кирилом обіймаються. Батьки розповідають, що син служить з 2011 року і вже третій рік переслужує, бо 27 вересня Президент ветував закон, котрий дозволив би контрактникам звільнитися «до закінчення особливого періоду». «Військові деморалізовані, дуже важко не розуміти, коли скінчиться термін контракту», — стримано зітхає батько Ігор. Мати з безкінечною гордістю дивиться на сина та розповідає, як за роки війни розлучилися із деякими давніми друзями, котрі відверто підтримали країну агресора. Ділянці родина рада: «Дуже подобається тут, можна помилуватися природою, відпочити, радіємо за сина. Навесні вже посадили гарбузи, помідори, інші овочі. Також сливу та вишню. А підемо до нас чай пити?» — запрошують. У цьому незвичайному садовому товаристві гостинність з’явилася раніше від будівель.
Є відчуття, що в цей куточок прийшли справжні господарі. Сергій Бабій вказує на паркани біля води і вказує, що це незаконно: «Зміни на краще самі не приходять — їх треба робити. Вважають, що бійці АТО потребують психологічної допомоги. Але ми не психи. Просто після фронту стали по-іншому дивитися на світ, в нас з’явилося загострене відчуття справедливості, поняття, що не можна пройти повз якийсь бардак. І тому зараз виникають конфліктні ситуації, бо часто обурюєшся тим, чого раніше не помітив би, і встряєш».
«ЦЕ ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ ПЕРЕД ХЛОПЦЯМИ»
Посеред майбутнього містечка 42-річний Сергій розповідає, як три тижні з лютого 2014-го оббивав пороги військкоматів, щоб йти на передову, і як жінка Євгенія була «в шоці та в сльозах», але, побачивши рішучість чоловіка, допомогла йому зібрати речі. Як із червня 2014-го воював в прикордонних військах під Станицею Луганською та отримав поранення. Як місцеві жителі допомагали українським військовим і тепер, коли є загроза відведення наших військ, готові лягти під танки, бо їм нема чого втрачати, крім України.
Сергій говорить: «Зараз мені кажуть — «А за кого ти воюєш? Чому ти туди пішов, невже за цю владу?» І я відповідаю: «Причому тут влада! Влада приходить та іде, а Батьківщина одна. Вона мене навчила, виростила, і якщо в мене щось не вийшло в житті — це моя провина».
Зізнається, що після того, як був комісований через поранення та повернувся зі шпиталю, було важко. Не було визначеності, не було роботи, намагався братися за підробітки, були зриви та алкоголь. Притому щось змінилося у свідомості, дуже тягло назад до хлопців, хотілося допомагати фронту та країні. Боєць був по-справжньому щасливий, коли знайшов Спілку ветеранів АТО і зміг себе в ній реалізувати. В травні 2016 року його обрали головою садового товариства і він взявся до роботи із палкою завзятістю. Саме робота у спілці, зустрічі з побратимами дали задоволення та спокій, наголошує Сергій Бабій. Також йому допомагала родина.
Але головною віддушиною після війни для Сергія стало відвідування шкіл, де бійці розповідають учням про війну на Донбасі. «Це відверте спілкування, їхні захоплені оченятка — як бальзам для душі, — говорить Сергій. — Найголовніше, що ти їх не обманюєш, хоча й не розвідаєш про жахи війни, не кажеш, хто хороший, хто поганий, але розповідаєш про бойові дії, про захист країни. Тепер моя донька, коли спілкується з іншими дітьми, питає: «А твій батько воював? А мій воював!» Пишається цим, і в мене сльози на очах. І дуже важливо це не втратити це покоління. Ці діти ростуть патріотами, вони люблять Україну і не вимірюють її грошима».
Також Сергій впевнений — щоб перемогти у війні з Росією, не обов’язково мати суперзброю, важливо розуміти, що твоя справа свята. «Я не хочу, щоб загарбники прийшли до Харкова, де мій дім, де живуть мої діти, моя родина. А вони війною заробляють гроші. Вороги не очікували, що ми будемо битися з такою люттю за кожну п’ядь землі, за кожен клаптик. Саме в цьому наша сила. Бо корабель залізний, але в воді не тоне. Він тоне, коли вода в ньому всередині. Себто — не важливо, що навкруги тебе, важливо, що в тебе всередині».
Голова місцевої селищної ради Юрій Ємець, колишній воїн-афганець, радіє тому, що до селища прийшло багато бійців АТО з родинами і, за словами побратимів, надає максимальну підтримку садовому товариству у Вільхівці. «Надання землі — це просто обов’язок держави перед цими хлопцями, — каже Юрій Іванович. — Якби не вони, нам би всім було погано. В мене троє дітей, і старший син також в АТО. У Вільхівці з 50—60 років було багато переселенців із Росії — з Курської, Воронезької та Бєлгородської областей. І коли почалася війна, було важко їм щось пояснити. Але коли вони побачили, що мій син пішов воювати, і тепер, коли тут оселяються бійці, жодних питань не виникає». Сільський голова впевнений, що розробка генплану буде вирішальним поштовхом для початку будівництва і, як і голова Спілки ветеранів АТО, зазначає, що багато керівників проявили особисту волю для підтримки воїнів. Всі ті, хто надає ділянки, допомагає зробити документи, оперативно пробиває дороги, шанує побратимів та підтримує одне одного — ці люди гуртом «обертають Землю» буквально.
Від’їжджаючи з Вільхівки, на прощання дивлюся на відміряні ділянки та пробиті дороги і чітко бачу майбутнє затишне зелене містечко непереможного бойового товариства, куди я обов’язково завітаю через кілька років.
Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство міжнародних справ Канади.
