Похмурими й сумними зненацька стали сонячні світанки на пасовищі за Гатною. «Було, що череда хмарою ходила... Мафія за один день викосила», — тяжко побивається Павло Теслюк, якому «пішов 81-й». Він уже не жене, як донедавна, свою корову на зелені трави, де, привітавшися з пастухами, говорив про погоду, ціни на молоко, сіно, справи у місцевому сільгосптоваристві... І не виглядає надвечір з пасовища свою Сороку: «Корівка була ряба, як ота сорока. У хліві, як у могилі. Висохло у дійниці...».
Й отак, як у літніх Теслюків, ще на 42 подвір’ях села Гатна. Село говорить про якусь мафію. Офіційна ж версія — лейкоз. Десь у перші дні літа було так зване виведення худоби. «Дослідили у районі 7 144 голови корів. Виявилося, що 320 — лейкозні. У Гатній — 43 голови, у Нижньому — стільки ж, у Коржівцях — 36...», — говорить про гостру ситуацію головлікар ветмедицини у Деражнянському районі Володимир Зарембовський.
Ця чорна звістка про лейкоз справила на Гатну враження грому серед ясного неба. Хоча Гатна наче й вгадувала передгроззя. «Тривожно було в селі. Бо якось пішов поголос, що в Нижньому вже побували заготівельники худоби, дали по гривні за кілограм живої ваги лейкозної корови. Та чи ота нещасна худобина таки лейкозна? Говорили про якусь змову», — згадує про недавні події Олег Божко. Вчителює у місцевій школі, дає дітям уроки історії. Не забув і про пригоди, що були раніше. Тут-таки, у Гатній, горіли на подвір’ях скирти сіна, не знічев’я, мовляв. Від когось із літніх немічних людей вимагали, аби збув корову. Як же у селі жити та бути без молока?.. Ну, не хочеш здавати, то не будеш мати що кинути в ясла худобині. Ще, мовляв, під милий бік проситимеш, благатимеш, аби прийняв... І запустив якийсь зловмисник червоного півня на плід тяжкої праці у період всякчасних турбот «про корми, як про хліб»... Ім’я палія залишилося невідомим.
Що було, те було. Звістку про масовий лейкоз Гатна зустріла у багнети. Що ж то за біда така, цей лейкоз? Селянин уже пройшов курс лікнепу. З практичною ілюстрацією набутих теоретичних знань. Йому відомо, що до лейкозу спричиняє якийсь вірус хтозна-якого походження. У народі лейкоз називають «раком крові». Молоко від цієї корови можна пити, якщо перекип’ятити. Лейкоз — заразна хвороба. Отож хворій тварині на пасовище — зась. Одне слово, ця тварина приречена.
— Одначе Гатна не йняла віри в оцю «епідемію», — продовжить свою розповідь учитель історії Олег Божко. — Бо разом із звісткою про лейкоз у селі з’явився заготівельник. Одночасно. Як тінь приреченої худобини. Заготівельник говорив людям, що лейкозна худоба нікому не потрібна. А тому він буцімто робить для власників лейкозних корів велике діло, що приймає за безцінь, дешевше, ніж приймав би здорову худобу. Застерігав: не віддасте сьогодні, то завтра вже не візьму або візьму ще дешевше, ніж сьогодні.
Найвідчайдушніші власники корів, оголошених лейкозними, які ще не розгубили віри у «торжество справедливості», вирішили витратитися, добитися повторного аналізу у Хмельницькому. Відтак нові сумніви посіялися у Гатній. Один з найвідчайдушніших одержав на руки результат, протилежний до того, що «показали результати районного дослідження на лейкоз». «Поїхала моя Тетяна до Хмельницького з отою пробіркою, а там її запитують, про який результат вона хоче чути — позитивний чи негативний», — розповідає про майже неймовірне Марія Повх.
Отакої!.. Дочка Марії Повх на ім’я Тетяна поділилася з усім селом своїми враженнями про поїздку до обласного центру. Поки ж вона поверталася до рідного села, заготівельник, цей мародер на полі ветеринарної «битви» за здорове стадо, зробив своє чорне діло.
Майбутні учні, які ще, може, й не народилися, не з’явилися на цей грішний світ, слухатимуть свого вчителя: «Колись директором нашої школи був Теслюк Павло Микитович, вельми шанована в селі, розважлива людина. Тоді, коли оголосили смертний вирок його корові на кличку Сорока, Павлові Микитовичу йшов 81-й рік. У Сороки ж знайшлося третє телятко. Молода була корова, гарна, як лялька. З півтонни важила. Заготівельник дав колишньому директорові нашої школи за його корівку 959 гривень і повіз її на м’ясо...».
Вчитель, може, гляне у вікно, за яким буде капіталізм, як у людей, а не те, що влітку 2002-го, згадає розмову автора цих рядків з Павлом Микитовичем.
— В мене таке припущення, що вони, ветеринар і заготівельник, змовилися, — тяжко зітхнув геть зажурений П.М.Теслюк.
— Та невже? Тільки-но бесідував з головлікарем ветмедицини району Зарембовським Володимиром Олексійовичем. «М’ясо лейкозної худоби приймається без обмежень», — отак він офіційно заявив. Тобто так само, за такі ж гроші, як м’ясо здорової тварини.
— Он воно як... Чому ж тоді нам нічого не заявляв?
— Мабуть, не має часу. Зайнята людина. Він з Летичева, сусіднього райцентру, їздить до Деражні на роботу, щодня повертається додому. Поспівчувайте ж йому, що змушений далекі відстані долати.
— Співчуваю...
— Як же, Павле Микитовичу, без Сороки ведеться?
— Біда та й годі. «Сидимо» з бабою на пісному. Вранці — картопля, вдень — картопля. Ні котові, ні поросяті не маю що дати. За оті гривні, що одержав за корову, первістки не куплю. За первістку менше двох тисяч гривень не просять. Хоч і вдвічі менша у вазі, ніж моя Сорока була... Може, стягнувся б на молоду корівчину. Бо бичок від Сороки залишився, з півроку тому знайшовся. Та ні, не куплю. А що, коли знову оголосять про лейкоз?..
На іншій вулиці Гатної зібралися «безкорівні» молодиці й бабусі. Ольга Степанець, яка за свою Майку, що знайшлася шість літ тому, одержала 840 гривень, Зоя Нечипор, Надія Важельська, які не більше одержали. Згадують, як тяжко нароблялися біля отієї скотини, що поїхала хтозна-куди. Та знали ж таки, за що нароблялися. «Було що на стіл поставити, на базар до Деражні відвезти. Худобина була «безпаспортна». У Деражні ніхто цього документа не вимагав», — говорить Надія Важельська.
У Гатній, Нижньому, Коржівцях, де безробіття або робота без зарплатні, корова — остання надія на виживання. Без корови селянин приречений на напівголодне існування. Де ж наразі взяти гроші, аби купити «первістку за дві тисячі гривень»? Хто переконає людей, що вивезена худоба була таки лейкозною? Чому заготівельник не дав квитанції людям, що скупив худобу? Хоча б залишив їм урочевлену документом пам’ять про Лиску, Майку, Сороку, Ласійку та й про себе, зрештою. Так і записав би у квитанції: він, приватний підприємець Х., купив корову вагою з півтонни за 840 гривень у громадянки Степанець Ольги якогось дня липня 2002-го... Навіть сільський голова Гатної Володимир Веденко того дня, коли відбулася «експропріація» худоби, здав тому ж таки заготівельникові теля вагою 2,5 центнера за 500 гривен, квитанції не одержав. Як записав би у протоколі суворий податковий інспектор, заготівельник повіз гурт худоби без жодних супровідних документів. З мовчазної згоди голови.
З Нижнього, Коржівець «безслідно» вивезли як лейкозну, так і здорову худобу, свиней. І завзято продовжують вивозити. На уроці історії учитель Олег Божко з особистих вражень говоритиме про «стихію м’ясного ринку» на зорі третього міленіуму: «В ті ж таки дні скрізь мали місце крадіжки тварин. Ото вдосвіта ваші дідусі й бабусі, діти, виганяли худобу пастися, десь в обідню пору виявляли, що корівка чи теличка зникла хтозна-куди. Або ж уранці піде селянин до хліва, тут- таки зомліє: за худобиною чи вгодованою свинею, як мовиться, й місце захололо... За Гатною, іншими селами, де переважало беззахисне літнє населення, влітку стояв страшенний сморід. Крадену чи й куплену за якийсь шеляг худобу різали у лісосмугах, там-таки залишали роги, копита й інше з того, що нікому не потрібне, туші ж везли у невідомому напрямі...».
Сільський голова Гатної не втрачає душевної рівноваги: «Їздив до Хмельницького по науку. Там, на курсах, про худобу з приватного сектора нічого не казали. Повернувся: в районі щось говорять про якісь документи...». Володимир Веденко не згадав, про які саме документи йдеться.
Головлікар ветмедицини Володимир Зарембовський погодився, що за межі району не можна вивозити жодної голови «без форми номер один», тобто без ветсвідоцтва. І ще погодився, що, попри те, вивозять. Он з тієї ж таки Гатної, як уже знаємо, — 43 голови. Одначе головлікар «знайшов» документ лише на сім голів, що «залишили» селянські подвір’я 6 липня 2002-го. У документі ж чорним по білому написано, що на лейкоз худобу перевірено. А про результат того, що «перевірено», — ні слова.
Звісно ж, допитливі майбутні школярі спитають в свого вчителя історії, який о тій порі буде сивим і літнім, про те, як саме вдавалося заготівельникові переїжджати «з худобою і свиньми «кордони» нашого Дережнянського району без ветсвідоцтва». Наразі Олег Божко поки що не все достеменно знає. Він ще тільки-но вдається до версій щодо відповідей на гострі «питання сучасності». Тоді ж, коли доведеться відповідати на запитання безпосередніх учнів, йому буде дещо відомо. Податківці, детективи, вдавшись до оперативно-розшукових заходів, усе з’ясують, «виведуть мафію на чисту воду», проллється світло на «тінь».
Отож, посилаючись на достовірні джерела, архівні розвідки, гатнянський історик вгамує здоровий живий інтерес підростаючого покоління. Можливо, розповідатиме: «У ті далекі дні м’ясні ресурси спрямовувалися переважно до 260-тисячного обласного центру, що вже тоді мав невмирущу славу торговельного міста. Звідусіль їхали до Хмельницького купці по гуртові партії різного краму. І тоді у Хмельницькому жили та були дуже заможні люди... На жаль, капітали не завжди добувалися чесним шляхом, трудами праведними... Ветдокументи на худобу, вивезену з Гатної, інших тоді злиденних сіл купували «без здачі» у Хмельницькому ж. У документах далеко не завжди вказувалися істинні прізвища заготівельників, адреси, за якими утримувалася худоба. Бо інакше вони, заготівельники, привернули б увагу пильних податківців. Що то за підпільна підприємницька діяльність? — суворо запитали б податківці. Зацікавилися б, звісно, й таким: з тварини вже давно зробили м’ясну тушу. А фахівець пише, що симптомів якоїсь хвороби не виявлено, температура тварини «у межах норми». Ну, й зробили б відповідні висновки. Притягнули б до відповідальності й безсовісного заготівельника. Який наживається на чужій біді. Бо ж останню корову, за якою лили гіркі сльози малі діти й люди похилого віку, збув для харчової індустрії удвічі дорожче, ніж купив. До речі, мої дорогі учні, скажу вам і таке: селянина, який вигодував, доглянув сільгосптварину, до ринку й на гарматний постріл не допускали. Бо все взяв у свої загребущі руки перекупник...». Висуне гіпотезу: чи, бува, не поставили перед селянином з його товаром ветзаслін?
У класі буде «мертва» тиша, коли поважний учитель, вдавшись до історичних паралелей, згадає про монголо-татарську навалу. Відтак «перекине місток» у новітніший період, про своїх невловимих м’ясників скаже. Бо їх, мовляв, не ловили. Через це багато худоби загубили, дали дорогу «до столу трудящих» начиненим гормонами стегенцям Буша. Яловичині з країн, де в ті роки лютував коров’ячий сказ. Скаже й про якісь митні «вікна» на кордонах батьківщини, про тих, які у Хмельницькому крізь пальці дивилися на торгівлю отими контрабандними продуктами.
...Задзеленчить дзвоник шкільний, покличе учнів на перерву. Учитель оголосить, що урок історії закінчився, знову гляне у вікно, за яким уже буде капіталізм «з людським обличчям». Невже буде?..
