Одна з ознак Донбасу – велика кількість дітей, що рано стають дорослими. Війна тут ні до чого – це соціальна специфіка регіону, яка формувалася протягом десятиліть. Неповні сім’ї, матері-одиночки (батько або пішов з родини, або у тюрмі, або його вбито у якихось кримінальних «розборках», або спився, або жінка взагалі народила без чоловіка). Досить типова ситуація, коли дітей виховують бабуся та дідусь (чи навіть хтось один з них), тому що мати-одиночка або пішла шукати щастя до нового «мужчіни», або поїхала на заробітки до Росії, або спилася.
Мені неодноразово випадало спілкуватися з такими дітьми: їм притаманні не лише серйозність та розважливість, вельми дивні, як для їхнього віку, а й досить часто – почуття відповідальності за своїх рідних. Згадую одну 10-річну дівчинку із Золотого, шахтарського селища на лінії розмежування. Вона живе із бабцею, хоча мати мешкає теж у Золотому, але окремо, а про тата дівчинка вигадала, що він воює на фронті за Україну і його навіть показували по телевізору серед інших героїв. Поки ми з нею гуляли по блокпостах, вона декілька разів подзвонила бабусі – відзвітувати, що з нею все гаразд, та мамі («Мамочка, ты как? Ляг, поспи»). «Я маму контролирую», - пояснила вона мені. «Зачем?» - «Нуу... Знаю, зачем. Надо» - «Наверное, должно быть наоборот...» - «Нет. Мне нужно знать, с кем она общается».
Яка доля очікує на цих дітей, коли вони виростуть, уявити нескладно. Якщо не вистачить сили характеру, або не зустрінуться добрі люди, що наставлять на «путь истинный», - підуть шляхами своїх мам і тат.
Але війна кинула виклик всім дітям сходу. І навіть ті з них, що зростають у родинній турботі, приголомшують надто дорослими інтонаціями у своїх міркуваннях та оповідях про власне життя...
«День» вже публікував тексти донбаських школярів, які освоюють програму по журналістиці, запроваджену нашим «Жовтим Автобусом» – волонтерським проектом з творчої освіти для дітей. Діти, якими ми займаємось, – різні, кожен зі своєю сімейною історією: хто з благополучною, хто з драматичною. Але всі – розумні, допитливі, і працювати з ними легко, бо сприймають творче навчання із щирим захопленням.
На жаль, так само різні й їхні вчителі. У переважній більшості вони нічого не пояснюють дітям про цю війну. Офіційна «відмазка» - «мы бережем детей от политики». Небезпечна «відмазка». Бо у деяких школах «от политики» бережуть і самих вчителів. «У нас есть патриотическое воспитание, проводим мероприятия на патриотическую тематику. Но рассуждать о политике в школе я учителям запретила. Дома – пожалуйста. А на работе говорю: нам главное, чтобы война поскорее закончилась, потому, кто первый придет, перед тем шапку и снимем», - повідомила у приватній розмові директорка однієї школи. Стіни школи, звісно, прикрашені українською символікою та портретом Порошенка. І це страшно. Страшно, що «патриотическое воспитание» у таких педагогів, якщо раптом, не дай Боже, щось зміниться, почне з такою ж натхненністю проходити під кардинально іншими портретами.
Тому дуже добре, що на Донбасі стільки розумних дітей. Саме на них треба нині направити посилену увагу – бо вони, на відміну від багатьох дорослих, ще не вражені цією споживацькою, пристосуванською психологією.
Підшефні «Жовтого Автобусу» продовжують надсилати свої тексти, адже ми домовилися, що вони не тільки засвоюють ази творчих професій, але й стають маленькими власкорами Донбасу. І ще вони, ясне діло, пишуть вірші. Бо ж творчі люди, як не крути.
...Ось наша найбільш активна авторка – Олена з Красногорівки. Я довго вагалася, перш ніж запропонувати їй написати про те, як вони переживають обстріли: боялася, що можу травмувати дитину. Та коли у «фейсбучному» спілкуванні зачепили тему життя під час війни, вона сказала: «Я отношусь к этому спокойно. Как к еще одному сложному этапу в жизни, который сделает меня сильнее, чем я есть сейчас... У нас, кстати, сейчас «шумят». Музыка не из приятных».
І надіслала цей текст.
Олена ЄФІМОВА, 14 років, Красногорівка:
«Все мы переживаем какие-либо эмоции. Положительные или отрицательные – они наполняют нашу жизнь. И окрашивают воспоминания...
Я отчетливо помню, как впервые услышала взрыв снаряда. Внутри меня все задрожало от страха – подобно тому, как может дрожать земля под ногами. Легкий холодок пробежал по спине. Из соседней комнаты послышалось «Ложись!» Я быстро упала на пол. «Ты жива?!», - мама ни на миг не прекращала со мной разговаривать. «Дорогая, ползи ко мне. Только ни в коем случае не поднимайся!». Я послушно поползла на ее голос. В крепких объятиях мамы дрожь в коленках слегка ослабла.
- Мама, что это?
- Это прилеты. Мы должны немедленно спуститься в подвал!
Через некоторое время, убедившись, что бомбежка прекратилась, мы направились в подвал. Оказавшись в сыром и мрачном помещении, я почувствовала себя в безопасности. Но тонкие стены и недостаточная глубина подвала не могут спасти от прямого попадания... От этой мысли меня охватили ужасающий страх и паника. Нет, не за свою жизнь. За жизнь моей мамы. Что же будет, если я лишусь самого дорогого мне человека? Но мама все успокаивала: «Ничего, ничего... Все пройдет. Все будет хорошо». Спустя 12 изнурительных часов в подвале, в течение которых вздрагивали от каждого стука по земле, мы смогли выбраться из жуткого убежища и направиться в уютный теплый дом.
Таких моментов уже много было в моей жизни. Но я надеюсь, что больше они никогда не повторятся. Ведь «мир» - такое хорошее слово».
А це – вірші Аліни з Красногорівки. Перший присвячено бійцям батальйону «Дніпро-1». «Они освободили нашу Красногоровку, - розповідає дівчинка. – Когда они вошли в город, меня просто переполняла радость. Я села, и начала писать стихотворение – мысли как-то сами приходили...».
Аліна СМОЛІНОВА, 14 років, Красногорівка:
Наш Донбас – шахтарський край
Від дідів коріння.
Подається на гора
Чорний скарб – вугілля.
І сади цвітуть у нас,
Лагідне довкілля.
Бджоли радісно гудуть –
Трудяться на гіллі.
І родюча в нас земля,
Працьовиті люди.
Та прийшла до нас війна.
Варвари усюди
Землю топчуть, жгуть сади,
Зкидають тут бомби.
Повні заздрісті вони
До нашого народу.
Боже правий, поможи!
У молитві ллються сльози
Від Донбасу відведи
Ворожі сили чорні.
Став рожевим небокрай,
Сонечко заграло –
Йдуть солдати із «Дніпра»
Захищати право.
Хлопці браві, молоді
Кинулись до бою.
Українські прапори,
«Дніпровські» батальйони.
І погнали ворогів
За межі всіх кордонів,
Зачинили на замки
Тисячі заслонів.
Переможцям – слава! Слава!
Очі радісно блищать.
І в єдиній Україні
Буде вільним наш Донбас!
Другого вірша Аліна написала взимку 2015-го, коли звільнену від «руської весни» Красногорівку накривало майже безперебійними обстрілами. «Написала в подвале. У меня еще было такое чувство, хорошо его помню – надо написать поскорее. И как только закончила, у нас стало более-менее тихо».
Как много новых слов узнала от войны,
Что пахнут порохом, землей и кровью.
Они тревожат душу, уносят все мечты
И наполняют сердце отчаяньем и болью.
Их не писали в школе и не учили мы –
Как вычисляет цель корректировщик...
Жилой массив легко снести с лица земли,
Нажав гашетку – по приказу, или как захочется.
Когда приходит из России с бомбами конвой,
Несемся мы в подвал с безумными глазами.
Нас накрывают с «Градов», ведут по нас огонь,
И слезы вытираем дрожащими руками.
Горит все нажитое и живое, слышен треск,
Бушует пламя на гарищах пожаров,
И клубы дыма поднимаются аж до небес,
Чернеют тучи, застилая все чистое...
Даже глухой услышит стон родной земли,
Израненной воронками от взрывов.
Слепой увидит образ пустоты
Разбитого снарядом его дома.
Пустынны улицы – стоят с соженными домами,
И сиротливо смотрят глазницами окон.
И только ветер здесь гуляет, завывая,
А иногда как будто слышен чей-то стон...
Что сделала война? Слова здесь не нужны.
И наша жизнь – без света, воды и газа...
Живем в подвалах мы, на грани нищеты.
Это – прифронтовая зона военного Донбасса.
А 12-річна Ліза із Мар’їнки написала про будні свого міста у формі листа до українського бійця. Коли я готувала цю статтю, мар’їнську школу №1, де навчається дівчинка, знову обстріляли – постраждали всі три поверхи будівлі, розтрощено 42 вікна...
«Добрий день, дорогий захиснику!
Я хочу тобі розповісти, як я прожила рік, що минає. Він видався нелегким для жителів мого містечка. Усі жителі міста відчули, як тяжко жити тоді, коли ти знаходишся під обстрілами, ховаєшся у підвалах.
Це дуже сміливий крок – піти на війну. Ви захищаєте нашу рідну країну. Ти не знаєш мене, я не знаю тебе, але я знаю, що ти хоробрий та чесний.
Нелегким видався і навчальний рік. Узимку було дуже холодно. Коли були артобстріли, ми взагалі не навчалися. Нам зараз дуже тяжко наздоганяти учбову програму. Ми переживаємо дуже страшну війну. Наше місто сильно постраждало. Боляче проходити повз будинки, споруди, які були зруйновані. Усім дуже хочеться припинення війни на Донбасі. Ми цього дуже чекаємо.
Я хочу тобі побажати повернення до рідного дому, довголіття та миру!»
І наостанок – сюжет про ще одну завзяту творчу дитину, який надали репортери-волонтери проекту FrontLineMedia.
«О чем мечтает подросток в прифронтовом городе?»
«Саша долго не разговаривал в детстве. В три года, когда он хотел что-то сказать, он пел. Просто пел звуки», - вспоминает Надежда Васильевна, мама Саши Шумило, 14-летнего подростка из прифронтового города Железное, находящегося на линии разграничения. Здесь отчётливо слышно, как неподалеку идут бои. Иногда во дворы прилетают нежданные «подарки». В таком состоянии город живет уже почти три года. Временами кажется, что это – мертвый город. Но нет! В нем живут люди и даже дети. Несмотря на военную действительность, они мечтают. Кто-то – об игрушке, кто-то – о новых туфлях, компьютере, а кто-то – об учёбе в консерватории.
Музыка – это все, чем хочет заниматься Саша. В Железном нет музыкальной школы. Поэтому, чтобы мечта осуществилась, он несколько раз в неделю ездит в другой город: учиться играть на саксофоне.
- Саша, твой город часто обстреливается. Как тебе в нем живется?
- Бывает страшно, особенно когда сильные обстрелы, а когда автоматы – то не очень. Уже привык... Однажды с другом пошли засевать к блокпосту. Только отошли от дома, начали стрелять из пушек и пулемётов. Друг стоял, я сразу упал. Кричал ему: «Ложись!». Он лёг на землю и заплакал. У него был шок. Спрашивал: «Саша, что делать?». Я ответил: «Лежи, не вставай, если стихнет – побежим домой». Но ничего не стихало. И мы стали ползти домой. Друг боялся ползти: «А что, если я курточку замараю?». Говорю: «Ничего страшного, курточку отстирать можно, главное, чтобы ты жив остался!». И мы доползли домой.
...Война разрушает семьи, дома, города. Уежают друзья, родственники. Исчезает мир. Раньше у меня было много друзей. Могли играть до вечера. Сейчас осталось четыре друга... Все боятся выйти на улицу. Сидят дома. В подвалах... Сейчас у нас из-за войны много ребят стали пить, курить, материться. Плохо относятся к жизни. Я бы посоветовал бросить им это все. И обратиться к Богу. Без Бога полноценная жизнь невозможна.
Друг Саши, Влад:
- Саша часто ездит на музыку. Мы часто предлагаем ему поиграть в футбол, но он отказывается, потому что знает: ему нужны только репетиции. Если ему звонят и говорят, что надо играть где-то, он бросает всё, и едет играть».
