Тепер тільки старожили пам’ятають, що хутір під лісом, за десять кілометрів від села Датинь, називався Острівки. Років 15 тому, коли на телеекранах з шаленим успіхом вперше йшов серіал «Вічний поклик», один місцевий жартівник перейменував його на Шантару. Історія пристрасного кохання у кіно один до одного повторилася в Острівках...
... «И чего никак не могли взять в толк мужики, так это поведения самого Кирьяна. Он отлично знал, что его жена путается с Федором. Находились даже добровольцы, изъявлявшие желание немедля отвести Инютина в местную балку, чтоб на месте «пристегнуть голубчиков». Но Кирьян только говорил: «Чтоб моя Анфиса? Да ни в жисть!» Описане у романі Анатолія Іванова, яким зачитувалися мами і бабусі нинішніх поклонниць «Пристрастей по-італійськи», стосувалося сибірського села, а не волинського хутора. Але, дивись же, як точно повторилися події — так само, як у романі, до волинської «Анфіси» заходжував місцевий лісник (котрого тут же охрестили «Федором»), а чоловік її (що став відтоді «Кир’яном») усе те терпів. Власне, кожен мешканець хутора мав свого двійника у серіалі!
Дідусь, що вишкандибав з-за хати на милиці, був точнісінько, як описаний у книзі «кульгавий Дем’ян». Кузьма Михайлович Шевчик зовсім не сердиться, коли його прозивають «кульгавим Дем’яном». Запитай кого молодшого у навколишніх селах, ще й не кожен знатиме, що насправді він — Кузьма. Простуджені у навколишніх болотах ноги дали себе знати уже давно. Спочатку накульгував без палички, потім — з паличкою, а тепер без милиць і кроку не ступить. Торік, перед весіллям, яке Кузьма Шевчик справляв чи не останньому зі своїх дев’яти дітей, з високої сосни на подвір’ї знялися і полетіли лелеки. Вони не повернулися ні того, ні наступного дня, хоч немало років літували у Шантарі. А через тиждень у сосну вдарила блискавка, розірвавши лелече гніздо надвоє. Зачепила краєм господаря: на кульгавій нозі не встиг сховатися від стихії.
— Бач, яка птаха розумна, за тиждень знала, куди вдарить грім, — захоплюється дід Кузьма і показує на сусіднє дерево, куди за його проханням сини вже вигромадили нове просторе гніздо, та щось буськи на хутір не поспішають...
Кузьма Шевчик — один iз останніх «аборигенів» Шантари. Колись це було чимале село з багатими хуторами. І «за Росії», і «за Польщі» мали селяни свою землю, свій ліс. Про те, як жили й при «совєтах», свідчить простий факт: маючи дев’ять дітей, тримав Кузьма шестеро корів, кілька десятків овець, ще й покійна вже дружина підряджалася пасти сусідські отари: було, що і двом сотням раду давала. А чого не дати, коли навкруг, скільки світу, — голе поле на місці осушених боліт. У 50-х роках тоді ще Острівки (наголос ставиться на другому складі) стали жертвою сталінського переселення з хуторів у села. Хто перевіз хати у сусідні Датинь, Замшани, а немало відразу подалися у Росію, Саратов та Волгоград, куди місцеве населення вивозив у першу світову цар.
У Шантару нас провів місцевий зять Петро Мельник; його Люба — дочка «кульгавого Дем’яна». Десять кілометрів петляли ми колишнім болотом і полем, де стояло колись село. Зрідка то тут, то там, вдалині, виднілися самотні хатини. Усе це — осколки від колишніх Острівок та датинські хутори. Петро розказував про людей, котрі тут жили, і не покидало відчуття, що примари минулого хапають за поли...
«Крутогрудая и статная, с узкими глазами, из которых вечно бил шальной огонь...» — такими словами описує автор роману «Вічний поклик» головну героїню любовного трикутника Анфісу. Невідомо, з кого списував її письменник. Але саме така жінка стояла тепер перед нами: і крутогруда, і статна, і з вузькими очима... Час згладив гострі кути, і нікого вже не дивує, що «Анфіса» живе на дві, як кажуть, хати: то в одного чоловіка, то в другого (колишній лісник став вдівцем). А було ж, що судилася зі своїми земляками: чого, мовляв, прозивають Анфісою? Здивовані ратнівські судді (не кожен день така справа буває!) пояснили, як могли, що нема у цьому імені образи... Народна ж приказка з цього приводу каже: «До чужого рота не приставиш ворота». Бути Острівкам уже довіку Шантарою (а комусь Панкратом, Федором, Анфісою чи Кир’яном).
— Чи ж гарна та жінка, через яку розгорілися такі пристрасті? — питали ми і уродженців хутора, і мешканців Датиня. І всі в один голос казали, що та, котра стала «Анфісою», «дивна» — цим словом у навколишніх краях позначають вроду. Висока, сильно красива, чорнява, смуглувата, «як індійка», та ще й «не нашої нації» — усе це сказано про неї, про «Анфісу». Кажуть, що у її жилах тече кров котрогось радянського солдата- визволителя... З виду «Анфіси» можна сказати, що був той солдат не ближче, ніж iз Середньої Азії. Словом, мала чим задурити голову чужому чоловікові давно заміжня жінка, у якої на пору «пристрастей по-волинськи» було вже своїх шестеро дітей. Потім знайшлося і сьоме, але всі, як одне, діти до крапелиночки схожі на законного чоловіка.
«По-крестьянски угловатый и неповоротливый, мужчина спокойный, рассудительный и справедливый » — таким описаний у «Вічному поклику» Панкрат Назаров. Панкратом датинський бригадир Іван, котрому першому прийшло у голову співставити події у серіалі і в Острівках, прозвав найстаршого нині мешканця хутора, 80- річного Максима Саса. Тепер у Шантарі всього п’ять хат, віддалених одна від одної на добрих півкілометра. Якби була сила подолати ще й лісові нетрі до хати діда Максима, там уже близько і до кладовища, на якому поховані воїни ОУН-УПА. Ліси тут — майже первісні, ще у недавні роки, коли хуторянські діти санками добиралися у датинську школу, їх, бувало, могли налякати вовки... Райські місця з родовищами лікарських трав, грибів, чорниць, брусниці, журавлини, які облюбували такі рідкісні на Волині чорні лелеки. Ці ліси стали рідною хатою для бандерівців. Дід Кузьма («кульгавий Дем’ян») каже, що було їх тут, як «бліх у собаки». Дипломатично замовчує, чи не ображали вони місцевих жителів. Час був такий, що прийде «гість» зі зброєю в хату — і до скрині найперше, а хто він — істинний бандерівець чи переодягнутий червоний партизан, піди здогадайся. Впам’ятку хуторянам більше каральний загін НКВС зі Старої Вижівки. Ті і переодягалися у лісі на бандерівців, а потім провокували дядьків на поміч справі «за вільну Україну» — один, Степанко, повірив, за що й застрелили... Саме енкаведисти спалили багато лісу, викурюючи з нього «лісових хлопців». Та до смерті пам’ятатиме дід Кузьма радянських бійців, які у його хаті мали спостережний пункт. Тільки вони й спасали від грабіжників...
А кладовище обладнали вже далеко після після війни на «канадські» гроші. Жив на Острівках такий собі Михалко, котрий ще у 39 му році на територіїПольщі потрапив у німецький полон, а згодом виїхав за океан. Два рази приїжджав на Волинь, на гостину до тітки. Де поховані оунівці, всі ж знали... Тепер тут облагороджено майже десять могил, одна велика — «братська», є лавочки, огорожа. І, будьте певні, кладовище завжди доглянуте.
Самих мешканців хутора, коли прийде пора, везуть за 10 кілометрів на датинські могилки. По дорозі минають так звану Дешеву гору: за переказами, закопаний тут був скарб, але скільки не шукали наступні покоління, нічого не знайшли. Дешева гора — найвища точка в окрузі. Видно з неї і Білі гори — високий і дуже крутий спуск річки Турії: саме сюди, начебто, звернули коні, які везли до шлюбу молоду сироту і пана-вдівця. У негоду з річки доноситься іржання коней і стогін...
А ще один мальовничий півострів прозивають Круковим. Легенда каже, що жила колись у Датині зваблива молодичка, чоловік якої помандрував далеко на заробітки й не повернувся. Вона ж вподобала молодого, хорошого господаря і доброго сім’янина. І приворожила... Щоб бути подалі від людських очей, закохані зустрічалися далеко за селом, облюбувавши квітучу долину, оточену плакучими вербами. Одного дня не повернулися вони додому. Коли ж кинулися на пошуки, знайшли парочку на улюбленому місці: обоє були мертві, а в молодички круки, які заповнили долину, виклювали очі... Люди і досі обминають це місце, проте щороку у червні на кілька тижнів хмари чорних круків вкривають майже весь півострів. І тоді пронизливий пташиний крик вражає кожного, хто знаходиться поблизу.
Отакі ці місця, у яких споконвіків людськими долями писалися далеко не дешеві романчики і серіали. Вічний поклик кохання зародив на цій землі і Шантару, поселення біля правічного лісу, у якому, кажуть, лягає спати сонце. Недарма ж старі люди мають для хутора ще одну назву: Захід.
