Цієї весни у Лобні помер колишній майстер лісу Залізницького лісництва Володимир Павлович Дудко. Простого поліського хлопця (його вдові тільки 43) спіткала маловідома у цих краях і малозрозуміла для світу хвороба Альцгеймера, від якої страждав і президент США Рональд Рейган. Хвороба абсолютно стирає усяку пам’ять.
— Чотири роки не спускали з нього очей. Усіх забув: і мене, і дітей! — того дня, коли ми побували у Залізниці, Марія Петрівна Дудко саме чергувала у лісництві.
Жінок на посаді майстра лісу, яка вимагає, крім знань, і великої фізичної витривалості, на всю Волинську область тільки дві. Ще одна колега Петрівни працює у Ковельському держлісгоспі: було, що до її горла, коли застала на обході самовільну рубку, приставляли ніж... Тому вдові Дудка потрібна була і мужність, аби змінити на небезпечній роботі чоловіка. А якщо на самовільній порубці затримаєш сусіда чи кума?!
— Затримаю — не відпущу! — каже твердо Петрівна, бо «роботою дорожить». Її родина після втрати основного годувальника живе з лісу: дві дорослі дочки — студентки Чернівецького медінституту — за навчання на платній основі розраховуються грошима за зібрані ягоди-гриби. Торік родинонька (є ще 14-річний син) таким чином заробила аж 15 тисяч гривень. Цього літа ягоди не вродили, то дівчата знайшли інший зарібок — на... іконах, допомагаючи їх виготовляти одній чернівецькій майстрині. Покійний чоловік не надто ділився з Марією своїми проблемами. Інколи кидав, що «мав конфлікт, бо того застав на самовільній рубці, у того конфіскував бензопилу і склав акт...» На загальне щастя, її обхід — надто далеко від Лобни з Залізницею, на кордоні з Рівненщиною, від дому 20 кілометрів. Туди місцеві «самовольщики» майже не доїжджають. Чоловік, розказує вдова, захворів дуже раптово. Появу у нього хвороби Альцгеймера лікарі списували то на стреси («А я їх і не помічала!»), то на алкоголь («Всі скажуть, що він не зловживав!»). Бабусі- цілительки, по яких вивозили хворого, в один голос стверджували, що «був удар». Помічник лісничого Анатолій Васильович Поліщук переказує версію, котру в окрузі і через чотири роки не відкидають:
— Є дані, що Дудку накинули на голову мішок і дали по голові... Є дані, що натрапив на самовільну рубку.
Ще кілька років тому, коли колеги з сусідніх районів розказували про засилля у них підпільних пилорам, залізницькі лісівники відверто дивувалися.
— Як це: на село 40 чи 50 пилорам?! Не уявляли. Ще у 2003 році тільки в одного Івана Дорофійовича Куха стояла пилорама. А тепер їх у нас до... сорока.
У списку Залізницької сільської ради приватних власників пилорам — лише 23. Проте самі «підпільники», з якими пізніше поспілкувалася, погоджуються швидше з цифрою, названою помічником лісничого. І навіть стверджують, що пилорам... понад сорок! Бізнес цей є відверто легальний, хоча начебто нелегальний. Навіть у скромному сільрадівському списку з 23-х господарів тартачків лише четверо показують найняту робочу силу. Ще кілька почали оформляти документи на узаконення виробництва.
— А решта, — розводить руками секретар сільради Лідія Борисівна Жилко, — «зайці»!
— А ви-те дозволу питали, аби сюди зайти? — не встигли ми ступити на подвір’я, де на повну потужність працював тартачок, зареєстрований на Василя Григоровича Дудка (у Залізниці півсела як не Дудки, то Черевки, то Жилки, то Кухи чи Лащі. — Авт. ), як з хати вийшла мама пилорамника Анастасія Іванівна. І тато — Григорій Купріянович. І дружина — Надія Василівна. Бо самого господаря удома не було.
— Це вже на мене бочку котитимуть, чого до них привів! — з цими словами помічник лісничого обачно відступив на сільську вуличку. Навпроти обійстя Дудків кілька залізницьких чоловіків обкладали гарною цеглою новий просторий будинок. Біля нього ми щойно поспілкувалися ще з одним членом пилорамної братії — Василем Григоровичем Латишем. Пилораму придбав, каже, лише кілька днів тому (а у сільрадівський список уже потрапив. — Авт. ). Де заробив? Працюючи простим робітником на пилорамах в інших. Будинок не його, а родича. Цегла ж для обмурування, яка мене зацікавила (біла і одна в одну), — аж з-під Києва, обухівська. Доставляють її місцеві ж залізницькі підприємливі хлопці. Де родич взяв гроші на таку домину?
— Так він вже 15 років, як оженився! — чудується запитанню 30 річний Василь. Маєтьсяна увазі, що за місцевими нормами за такий час гривня до гривні, «зелений до зеленого» — і вже з милим рай не тільки у курені.
— Щороку сільська рада виділяє по 10 — 12 ділянок під будівництво, — розказувала Лідія Борисівна Жилко. — Залізниця — село не ліниве. Багато їздять на заробітки у Польщу, Київ, Росію... Діти закінчують школу — і у Польщу збирати ягоди. Одне на одного дивляться і хочуть добре жити. У нас ледачих нема! Зроду-віку біля хат лавочок не ставлять. Люди не сидять. Коли чорниці починаються — від малесенької дитини до старої баби всі у ліс. У Залізниці модно — це добротну хату збудувати (і ми таки бачили такі «хати», які нагадують щонайменше клуб чи дитсадок. — Авт. ). Модно молодій сім’ї придбати легкову автiвку. Весілля ж роблять просто шикарні (і модно дарувати на них вироби з золота...). І на 300 гостей, на 400, а було, мабуть, і до 500, коли один з власників пилорами одружував сина (у якого вже й своя пилорама...). Власники тартачків впевнено стають «олігархами» місцевого значення, випередивши за прибутками не лише торговельників, а й приймальників ягід і грибів. Символом благополуччя пилорами є придбання суперМАЗа. Чи суперЗІЛа... Чи кількох таких технічних «монстрів», потужних автiвок, якими відправляють свою продукцію. У селах сільради є, звичайно, і бари, проте пропити зароблене тут «немодно».
— Он у ближніх селах на Рівненщині (а Залізниця і Лобна з нею межують. — Авт. ) як неділя так п’яні на паркани поспиралися і висять. На базарі у Кухотській Волі вже годині о дев’ятій ранку — той лежить, той спить... А у нас такого нема! І власники пилорам не візьмуть на роботу схильного до випивки, бо їм потрібна робота, і на самих тартачках пиятик однозначно ніколи не буває! — розказують селяни.
На обійсті ж Дудків, де нас спочатку зустріли, м’яко кажучи, недовірливо, робота кипить. Тартачок цілком легальний і навіть зареєстровано трьох найманих робітників. Продукцію (палети) відправляють через рожищенську фірму аж на... Італію.
— Італійці, переказували, з нас сміються, що таку якісну сировину переводимо на палети, а самі купуємо їхній пластик!
Дудки (батько і два сини) починали свій бізнес не з пилорами, а з землі. Був час, що тримали 11 (!) корів, садили по 3 гектари картоплі, по гектару моркви і буряків.
— З нас у селі сміялися, що так важко працюємо! — признається старша господиня.
І тепер тримають три корови та шестеро свиней. Одного вівса сіють три гектари! Мають Дудки і ЗІЛа, і два МАЗи, недавно придбали фуру DAF.
— І де вони всі дерево беруть? — це питання цікавить усіх і найбільше, коли об’їдеш бодай кілька тартачків у Лобні чи Залізниці.
— Ми свого не беремо! — каже Григорій Купріянович Дудко. — Їздимо на Рівненщину, під саму білоруську границю, у такі хащі!.. Там були буревії, пожежі, а прибрати нікому, бо навколо постарілі села. Нас просять помогти, заготовити ліс!
— У нашому Любешівському державному підприємстві лісомисливського господарства офіційно в цьому році виписував ліс лише Іван Петрович Лащ. Виписав 100 кубометрів. Наскільки це багато?.. Переробить на пилорамі швидше ніж за місяць, — констатує помічник залізницького лісничого, визнаючи, що земляки на самовільні рубки у їхні володіння все ж «залітають», хоча переважно ліс заготовляють у глухих угіддях Рівненщини. — У цьому році складено вже 7 протоколів про порушення, проте це були дрібні партії, і штраф у двісті гривень сприймався як належне.
А не так давно, 10 серпня, один з майстрів лісу виявив факт самовільної порубки 15 кубометрів лісу. Вияснили, хто її скоїв, яким бусом у ліс їздив, скільки днів займався таким ділом... Довели чоловікові, виїхали з ним на місце правопорушення, він, каже Поліщук, «міцно каявся і просив його не штрафувати». Готовий був заплатити за дерево 9 тисяч гривень. А коли дописували протокол — вибрав момент, скочив у машину і втік з лісу.
— Знайшов уже собі захист, написав на нас прокурору, і тепер виправдовуватися треба нам!
Власники пилорам почуваються настільки непокараними, що один з них нещодавно відверто погрожував і керівнику районної податкової служби (жінці).
— До нього вас не повеземо, бо то буде могила! — так емоційно висловилися лісівники на мою пропозицію зустрітися з цим чоловіком.
— Немало власників пилорам готові легалізуватися, — визнають у Залізницькій сільській раді. — Та чи зацікавлена у цьому держава?.. Он Микола Трохимович Буснюк зробив усі документи, зареєстрував десь зо п’ять найманих робітників. Він думав, що платитиме податки так, як платить єдиний податок. Раз у місяць, а можна і раз у квартал. А то треба наймати окремого бухгалтера! Він згодний платити всі податки, але щоб ті гроші між Пенсійним фондом, соцстрахом і т. п. розподілялися не ним, а державним органом.
— Якби то були чисто мужицькі пилорами, простих селян, певно їх давно б прикрили! — вважають у Залізниці й Лобні. — Їдуть фури з продукцією мимо Любешова, Луцька — на схід і південь України. Хто їх перевіряє?! У селі й магазинчик не відкриєш так просто, як пилораму. Стільки штрафів накладуть, що або закриєшся, або зробиш так, щоб було вигідно і тобі, і ще комусь...
Їдучи сільськими вулицями до Залізницького лісництва, в одному дворі Анатолій Васильович Поліщук несподівано для себе зауважив підготовку до відкриття ще однієї пилорами. Та немає значення, буде вона двадцять четвертою чи сорок першою. Мамі-Україні і сільській раді, котра за півріччя від власників тартачків отримала у вигляді єдиного податку всього 10 тисяч гривень, від появи ще одного легально-нелегального виробництва прибутку не дочекатися.
