25 січня «День» писав про те, що у Львові МНС, місцева влада та низка громадських організацій відкрили пункт обігріву, який під час лютих морозів був покликаний допомогти вижити людям без певного місця проживання. І справді — допоміг. Хоча проблеми — залишилися. І морози тут ні при чому...
Що ж буде, коли трохи потепліє, адже тоді представники МНС заберуть свої намети і польову кухню і скажуть людям: «Ідіть далі у свої підвали та на горища, а нас позбавте, будь ласка, від опіки над вами. Бо нам, чесне слово, є чим займатися!» І вони будуть праві, тому що бомжі — явище постійне, а не надзвичайне, і опіку над ними повинні брати на себе зовсім інші люди.
Але МНСники поки мовчать і стійко несуть вахту. «Це правильні, справжні мужики», — так про них говорять усі, включаючи бомжів, які за кілька днів проживання в містечку зовсім змінилися. Хтось уже голиться. Хтось намагається причесати волосся так, щоб виглядати привабливішим. Новачків примушують переодягнутися, щоб вошей до намету не занесли. І взагалі, поговорити з ними — означає здивуватися — звідки у них стільки тверезості в думках і логіки у мові?
…Олесю Саноцьку запросили до моргу на пізнання трупа знайденої на вулиці замерзлої людини, при якій не було документів. Керівник громадської організації «Оселя» не просто іноді стикається, а всі п’ять років саме такими людьми й займається. У Вінниках організувала маленький притулок, де живуть бездомні, які поступово адаптуються до нормального життя. Вони, а це зараз 12 чоловік, працюють у створеній ними ж майстерні з ремонту меблів, залучаються й до громадських робіт, і майже все, що заробляють, витрачають на потреби всієї своєї великої «сім’ї». Як цей віз Олеся зрушила, газета «День» уже писала, зокрема про організований нею ж аукціон реставрованих речей, які її ж підопічні повернули до життя.
Число, яке називає Олеся, шокує, — тільки в Галицькому районі Львова за рік знаходять померлими до 200 людей, яких пізнати не вдається. Вони помирають від хвороб та голоду, від холоду і жорстокого ставлення. Щоправда, офіційна статистика з таким показником не збігається. Від того, що ми зменшимо кількість у 10 разів, бомжів на вулицях не стає менше. Хоча треба погодитись і з тими, хто говорить, що бомжі існують навіть у найблагополучніших країнах. Але хто в таких країнах побував, погодиться, що вигляд таких людей зовсім не схожий на наш. Вони завжди знають, де їм наллють тарілку супу, де можна «оновити гардероб», а де отримати медичну допомогу. Наших же бомжів без «високої» вказівки до лікарні не приймають. Це знають працівники «швидкої», в цьому пересвідчилися й організатори тимчасового зимового наметового притулку — без дзвінка головного лікаря лікарні двох людей, надто потребуючих допомоги, навіть їм влаштувати не вдавалося.
Треба сказати, що це наметове містечко сколихнуло майже все місто. Сколихнуло й висвітило безліч проблем, на яких раніше погляд через велику зайнятість не зупинявся. Адже ми до сьогоднішнього дня все ще дивуємося людям на інвалідних колясках, хоча за світовою статистикою, на кожних 10 здорових людей припадає один інвалід. І від бомжа на вулиці відходимо подалі — пахне неприємно. Так, пахне. А ще чесніше буде сказати — смердить. Смердить наше неблагополучне суспільство. Але не заради нагнітання ситуації я сіла писати цей матеріал, а тому що відчула, що стільки людей хочуть це суспільство оздоровити, що просто диву даєшся. І діти, які боязко принесли для бомжів одяг, і незнайомі люди похилого віку, які відривають від своєї пенсії п’ять гривень, і навіть «круті» на «Мерседесах» останньої марки, які привезли продукти і швидко зникли.
Коли Олеся завела розмову про зиму, якої бомжам не перенести без підтримки, з Олегом Березюком, психологом, який працює в такій організації, як «Самодопомога», вона ще сама не вірила в успіх. А через день її запросили до облдержадміністрації на нараду, де, окрім Березюка та Саноцької, були ще Андрій Садовий — засновник «Самодопомоги», представники МНС та міліції. Виявилося, що все вирішуване, якщо є бажання й готовність допомогти. У Саноцької був досвід спілкування з бездомними, МНС- ники дали два намети, що обігріваються, і польову кухню, виділили людей, які постійно в таборі чергують. Але через день-два всі зрозуміли, що без широкої допомоги львів’ян наметовому містечку не обійтися. І тоді по радіо «Люкс» з наполегливою періодичністю пішло звернення з проханням принести теплі речі та їжу. Навіть прагматичні водії таксі садили бомжів у свою машину, якщо бачили, що кудись бредуть замерзлі, обірвані люди, і везли їх на Липову алею. Прості львів’яни досить активно відреагували, представники влади — не всі і не відразу. Чесно кажучи, серед можновладців було чимало таких, хто до ідеї поставився досить іронічно. Приїжджаючи на «плановий огляд», запитували, ще не заходячи до намету: «Ну, хоч двоє бомжів до вас навідалися?» А йшли вже мовчки, тому що шістдесят — вісімдесят знедолених людей усе-таки вражали. Потім стало зрозуміло, що потрібен ще третій намет, що їжі не вистачає, як не вистачає ковдр і теплого взуття. Але люди з соціальних служб відчули себе настільки потрібними, що розпрямили плечі. На Львівщині є величезний досвід реабілітації бездомних. Узяти хоча б центр соціальної реабілітації Ігоря Гната у Бродах, який також долучився до організації та облаштування тимчасового містечка. Але головне, що стало зрозумілим ще одне — що немає у Львові стаціонарного притулку, де б ці бездомні жили… Коли я сказала це в оточенні представників мерії, які приїхали, благородному обуренню не було кінця: та є ж у нас притулок на Городокській, 163! Взявши машину, я відразу ж туди поїхала. Ніяких бездомних там не знайшла. Недобудована будівля світила єдиним пластиковим вікном, усі інші пластикові новенькі вікна знаходилися у пітьмі. На стук (зрозумівши, що інакше не відстану) відкрилася кватирка. Перелякана дівчинка-сторожиха, майже плачучи, переконувала, що нічого не знає, а якщо щось скаже, то її, бездомну сироту, звідти виженуть. Сусіди сказали, що будинок у такому недобудованому стані стоїть уже тривалий час, що там близько десяти кімнат, у яких можна, закінчивши деякий ремонт, практично вже зараз жити. Подумалося — на чиємусь балансі будинок числиться і навіть, напевно, хтось отримує гроші на його утримання…Тепер факт «існування притулку» стане, звичайно, надбанням громадськості і отримає своє завершення. Щоправда, яке? Наше життя сповнене несподіванок і завтра виявиться, що будинок готується зовсім для інших цілей…
Хоч би як там було, а притулок повинен у Львові запрацювати, якщо ми, звичайно, трактуємо себе як не просто держава у центрі Європи, а суспільство з передовими європейськими цінностями.
— Притулок потрібен, як потрібна пристановище знедоленим, куди вони могли б прийти відмитися, відігрітися, поїсти і, якщо вважатимуть за потрібне, піти, — упевнений Олег Березюк. Притулок працював би як буферна зона, соціально-гігієнічна інституція, здатна запобігти багатьом злочинам і трагедіям. Із іншого боку, такий притулок — свідчення, продукт еволюційного розвитку суспільства, його громадянської самосвідомості. За останні роки у місті виросло декілька самодостатніх громадських організацій, чий досвід сьогодні можна було б використовувати ширше. Місту варто уважніше до них придивитися і, можливо, замовляти їм деякі дешеві послуги. Звичайно, повинні відбутися якісь світоглядні зміни, переусвідомлення багатьох позицій.
Останнє — безсумнівно, бо як тільки наметове містечко почало працювати, прийшли міліціонери і на вушко Олесі почали шепотіти: «Можливо, нам варто тихенько взяти у них відбитки пальців?»
— Навіщо?! Люди й так насилу нам повірили. Подивіться, он поглядає на нас уже не одну годину чоловік, він боїться підійти. Адже ми пропонуємо їм допомогу щиросердо, без будь-якої зайвої думки їх тут усіх переловити! І скільки таких ще ховається у холодних підвалах, тремтять від голоду та від страху!
І у мене, нібито людини досвідченої, облом вийшов. І Катя розповіла про себе (чоловік помер, а друзі таємно квартиру продали), і Ярослав, якого дружина за пияцтво з дому вигнала, і Міхайло, якому 41, а мені подумалося, що 70 років! З ним не по-людськи поступили брати… А от здоровенний і колись красивий чоловік, у жіночому пальті такого ж немислимо величезного розміру, яке невідомо звідки взялося, різко сказав: «Не буду я з вами говорити.» Він запахнув коричнево-сірі, а, можливо, колись сині поли хламиди, зайшов за намет і заплакав. Я бачила, як трясуться його плечі, як знесилено він розмазує їх разом із брудом по обличчю, і сама заплакала. Підійти другий раз побоялася, а мені так хотілося сказати: «Пробачте мене! Я не хотіла колупатися у ваших ранах. Я просто дуже хочу, щоб ніхто і ніколи не повторив ваших помилок!» Хоча помилки окремої людини, навіть непоправні, не викликають такого шоку, як помилки і прорахунки суспільства. Тут одними сльозами не допоможеш.
