Будь-де в світі місця позбавлення волі є одними з найжорстокіших. Навіть за таких обставин Україні далеко до світових стандартів. Лише сам стан 183 тюрем не витримує критики: умови проживання у більшості з них (до 60% в’язниць) Державний департамент з виконання покарань оцінює на «трійку», 10—20% ставить «добре», а у решті житлово- комунальні умови, кажуть тут, треба поліпшувати негайно. У вітчизняних тюрмах не вистачає наглядачів, а громадські організації заявляють про побиття в слідчих ізоляторах, порушення прав при затриманні та слідстві, відсутності доступу до адвокатів, застосування фізичних та психологічних тортур тощо. Єдиний позитив, за даними Державного департаменту України з питань виконання покарань, кількість засуджених за останні три роки зменшилась на 22% (зі 190 тисяч осіб у 2005 році до 149 тисяч у 2008 році) — завдяки змінам у законодавстві, амністіям та помилуванням Президента. Загалом у нас — 20 тисяч убивць, 57 тисяч рецидивістів та 1400 довічно ув’язнених.
Після виходу на волю основними проблемами в’язнів стає пошук роботи, налагодження стосунків у родині. Як стверджують психологи, адаптуватися до життя у суспільстві вдається не всім, бо більшість в’язнів перекладає це на державу, друзів та родичів, але не на себе.
ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ ПОРУШУЮТЬ ВСЕ ЧАСТІШЕ
Щоб з’ясувати, на що скаржаться ув’язнені та що заважає їм влаштуватися у житті після виходу на волю, Міжнародний фонд «Відродження» та Українсько-Американське бюро захисту прав людини провели у 2006 році «Моніторинг стану дотримання в Україні прав ув’язнених та засуджених осіб» (перше дослідження провели у 2000 році), в ході якого опитали понад 800 осіб.
Як з’ясувалося, кожен засуджений будує плани на майбутнє, розраховуючи на підтримку рідних (29% респондентів), друзів та знайомих (20%), раніше звільнених осіб (9%) та державні установи (9%). Коли опиняються на волі, їхні сподівання справджуються тільки наполовину. Як пояснює член Громадської ради при Департаменті з виконання покарань Тетяна Яблонська, цьому заважає упереджене ставлення до звільнених у суспільстві: їм просто не вірять.
— Основні проблеми колишніх в’язнів — це прискіпливе ставлення до них міліції (так відповіли 96% респондентів), упереджене ставлення роботодавців (95%), отримання освіти (93%), оформлення документів (83%), налагодження стосунків з рідними (77%). При цьому більшість звільнених демонструють фаталізм та пасивність до власної долі та навіть не уявляють, як можна змінити своє життя. Відповідальність за подальшу долю 57% респондентів покладають на державні установи, і лише кожен четвертий ладен докласти зусиль для вирішення власної долі. Серед заходів, які прискорять їхню реінтеграцію в суспільство, наші респонденти вказали працевлаштування (34%), соціальну допомогу для звільнених (22%) та забезпечення житлом (17%).
Порівнюючи результати двох досліджень (за 2000 і 2006 роки), фахівці стверджують: в’язні стали відвертіше говорити про насилля з боку міліції. За словами пані Яблонської, упродовж останніх п’яти років випадки застосування протиправних методів покарання набагато почастішали і стали системними: якщо у 2000 році на це скаржилися 72% респондентів, то у 2006 році — 81%. До речі, найбільш агресивними до в’язнів є слідчі в райвідділах міліції та ізоляторах тимчасового утримання: на них скаржиться 55% опитаних.
Під час допиту в’язням погрожували тим, що застосують силу й змусять дати «потрібне» зізнання (у цьому зізналися 45% респондентів), посадять в камеру до «відморозків» (19%), «займуться» родичами (13%) або ізолюють від побачень, дзвінків та листувань (10%). Ще 75% в’язнів скаржаться на те, що перед першим допитом їм ніхто не говорив про право не давати жодних свідчень без адвоката. Загалом 75% засуджених були в суді беззахисними. Пані Яблонська переконана, що така ситуація свідчить про моральну-правову деградацію української міліції.
НАЙБІЛЬШЕ МОРАЛЬНИХ ВИГОРЯНЬ — ТУТ
За словами першого заступника голови Кримінально-виконавчої служби України Миколи Ільтяя, чимало колоній заробляють самі на себе: виробляють машини та обладнання для сільського господарства, меблі, швейні вироби, продукцію з природного каменю. За 2007 рік вони виготовили товарів на суму понад 420 мільйонів гривень, за рахунок чого на 29% зросла заробітна плата засуджених.
— Якщо в установах виконання покарань існує власна виробнича база, яка дає додаткові кошти, то у слідчих ізоляторах ця проблема — набагато гостріша, оскільки ми утримуємося тільки на державні кошти, — продовжив Микола Ільтяй. — З одного боку, фінансування Державної кримінально- виконавчої служби покращується (у 2008 році з державного бюджету виділять майже два мільярди гривень), але цих коштів недостатньо, щоб покращити умови проживання усіх ув’язнених. Ще одна проблема у місцях позбавлення волі — дефіцит працівників, особливо серед тих служб, що забезпечують охорону та нагляд за в’язнями — не вистачає майже двох тисяч фахівців.
На думку психологів, всі, кого життя пов’язало з тюрмою, страждають на синдром морального вигорання — люди втомлюються, зневіряються у житті, стають агресивними. Найчастіше від цього потерпають працівники в’язниць: окрім жорстокого поводження із засудженими, вони починають випивати, бити дружину та дітей.
— Причина в тому, що окрім невеликої кількості безвинних, що потрапили у місця позбавлення волі, переважна більшість людей — це не найкращі громадяни України з точки зору моралі та психології, — зазначає керівник Асоціації психіатрів України Семен Глузман. — Іноді правозахисники забувають, що окрім свого підзахисного, треба враховувати позицію потерпілих, які не отримують сатисфакції від держави і кинуті напризволяще. Вони лише задовольняють потребу у покаранні винуватців і не більше. Не краща ситуація з тими людьми, які потрапили у в’язницю, тут вони швидко звикають до обстановки, та найжахливіше те, що їхній страх трансформується у звичку. Для людей, що живуть поза моральними орієнтирами, це стає точкою відліку, щоб стати професійним злочинцем. Тому нині проблема «№1» для України — це організована злочинність. Спілкування з такими людьми так чи інакше впливає на моральний стан працівників в’язниць.
Наразі з тюрмами співпрацює понад 180 громадських організацій, завданням яких є допомогти в’язням перевиховатися і влаштувати життя на волі. Не лишається осторонь цієї проблеми Рада церков: як зазначив її голова Гжегож Драус, у порівнянні з іншими країнами світу в Україні залучено невелику кількість церков та волонтерів до роботи в тюрмах (приміром, в англійських колоніях працює по 6— 7 громадських об’єднань, в Україні — лише 1—2).
КОЛОНІЯ — НЕ ВИХІД
Щоб змінити жахливу статистику та умови перебування ув’язнених, фахівці наполягають на реформі всієї пенітенціарної системи. Перш за все, треба створити спеціальний навчальний заклад, який би готував спеціалістів для роботи із засудженими. Дуже важливо, щоби за дрібні порушення закону не саджали до в’язниці, а залучали порушників до громадських робіт. Таким чином, кажуть експерти, в Україні будуть впроваджуватися альтернативні методи покарання, що вже давно практикується в інших країнах світу. Пропонуються такі варіанти покарань, як відпрацювання у медичних закладах чи комунально-житлових господарствах.
Аби покращити ситуацію із моральним станом, потрібна підтримка громадських організацій та священнослужителів. Як зазначає Гжегож Драус, у більшості країн світу священики щоденно проводять із засудженими 6—8 годин. В Україні ж такі візити тривають 2—3 години і лише двічі на тиждень. Це дуже мало, адже священики не тільки вислуховують скарги в’язнів і дають їм поради, а й частково «прочиняють двері у світ за гратами». Аби засуджені відчували постійний зв’язок із зовнішнім життям, експерти радять залучати соціальних працівників. Приміром, за кордоном вони допомагають ув’язненим спілкуватися з рідними й близькими через листування. Іноді соціальні працівники звертаються навіть до сусідів із проханням написати хоча б одного листа у в’язницю. Як переконані психологи, усе це допомагає ув’язненим позбутися агресії, завдяки чому вони стають менш загрозливими для суспільства.
КОМЕНТАР
Олександр БУКАЛОВ, начальник ради правозахисної організації «Донецький меморіал», член Правління міжнародного товариства «Меморіал»:
— Кримінально-виконавча система України потребує негайних реформ, у тому числі законодавчих. Треба змінити вимоги до умов тримання ув’язнених, прописати процедуру подання скарг засуджених. Через її відсутність конфлікти між в’язнями та адміністраціями найчастіше вирішуються незаконним способом. Не менш важливо вирішити проблеми соціального захисту персоналу, який працює в установах кримінально-виконавчої системи: треба передбачити в законі про кримінально-виконавчу службу створення відомчих лікарень в усіх закладах системи. Наразі вони існують тільки в міліціях. Також дається взнаки відсутність науково-дослідних центрів, через що мало вивчаються проблеми кримінально- виконавчої служби. Тому трактування проблеми від керівництва сприймається істиною в останній інстанції, оскільки досліджень, які б підтвердили чи спростували цю інформацію, немає. Важлива роль у цьому плані належить громадському сектору, який може забезпечити контроль та перевірку того, чи дотримуються в установах умов утримання засуджених, можуть надавати допомогу, організовуючи, наприклад, правові консультації, психологічні тренінги, сприяти просвітницьким заходам щодо персоналу та міжнародних стандартів утримання. Але поки що це у далекій перспективі, так само як і створення національного механізму контролю, що передбачає протокол до Конвенції ООН проти катувань: громадські організації можуть бути елементом такого контролю, проводячи ті ж самі дослідження та моніторинги. Деякі організації намагаються це робити, але керівництво системи відкидає ці наміри, бо, напевно, боїться, що будуть виявлені ті факти, що суперечать їхнім твердженням. Час від часу наша організація вивчає умови утримання засуджених, доводиться долати при цьому чимало перешкод. Так, іноді представники спостережних комісій не допускають наших експертів до виправних установ. І це не одна перепона для взаємодії ув’язнених та громади. Так, у серпні минулого року Генеральна прокуратура дала вказівку Державному департаменту з питань виконання покарань дозволити громадським організаціям відвідувати установи тільки у вихідні.
