Корінна волинянка Віра Малунова на своїй «історичній батьківщині» відома добре. І це незважаючи на те, що більшу частину життя провела у Львові, працюючи диктором на місцевому телебаченні. Але саме вона кілька років тому стала одним з перших дикторів новоствореного Волинського телебачення. Її не можна було не запам’ятати: шикарна блондинка з великими виразними очима і приємним голосом... А потім зникла з екрана, згодом — і з Луцька. І коли повернулася, її не впізнавали. Знайомими залишилися тільки очі — тепер вона наче аж молодша, але дуже схудла і струнка, загоріла, і з... чорним, гладенько прилизаним назад волоссям (там, де вона була, їй було не фарбування). Захотівши побачити світу і навчитися італійської мови, та ще спокусившись розповіддю приятельки, котра вже освоїлася на далекому Аппенінському півострові, Віра, маючи на руках закордонний паспорт і будучи легкою на підйом, буквально за два тижні оформилася на виїзд в Італію. На власному досвіді переконавшись, що добре там, де нас нема, вона прийшла у редакцію, щоб розказати свою «неаполітанську Санту-Барбару»: сім місяців на заробітках у цьому місті «тягнуть» на серіал. І щоб ті, хто захоче повторити її спробу підзаробити, знали принаймні, за кого нас, українців, сприймають у тій же Італії.
ЗА МАМКУ І ЗА НЯНЬКУ
Сьогодні Малунова каже, що не планує свого життя навіть на найближчі півгодини. Сім місяців у Неаполі та Римі дали їй усвідомлення того, що кожна людина у цьому світі — пилинка, яка повністю у волі Божій. Вона абсолютно не вважає себе нещасливою чи такою, що не має удачі. Навпаки. Посаду диктора на телебаченні у «панському» Львові колись виборола у конкурсі з 52-х претендентів. Мала там і квартиру, згодом збудували з чоловіком особняк. Напевне, до рідного Луцька не повернулася б нізащо (а для чого?), якби несподівано не отримала запрошення на посаду диктора на Волинське телебачення. І прийняла його, хоча родина ще рік залишалася у Львові. Потім вирішувалося питання з переїздом до Луцька усієї сім’ї, і за ці кілька місяців посада диктора була вже зайнята. І тут трапилася нагода — Італія.
Вона знала, чого хоче: попрацювати у сім’ї, де звучить тільки італійська мова, там, де знають і англійську (сама Віра знає ще й польську); у сім’ї інтелігентній, яка б цінувала її працю; щоб не було маленьких дітей, бо вона їх (сміється) побоюється... Усе це в неї і було, але згодом, бо спочатку Віра, як більшість українок, що наймаються до італійок за наймичок, пройшла тернистий шлях.
— Якщо у Луцьку, Рівному чи Львові в туристичній фірмі будуть розказувати, що в Неаполі на вас чекатиме пансіонат, де вас зустрінуть з розпростертими обіймами і де саме для вас триматимуть високооплачувану роботу з прекрасними побутовими умовами, то це щось на зразок навіть не казок Шехерезади, а чиста фантастика...
«Пансіонат», який рожевими фарбами описували у фірмі, насправді однокімнатна квартира, в якій у чеканні роботи мешкає 20—25 українок. Господарює у ній теж українка, яка виїхала раніше і вже вписалася у цей «рабський» бізнес. Вона, як правило, працює у тісному контакті з італійцями. За роботу маєш їй сплатити доларів з триста... Фактично то є робота нелегальна, бо візу відкривають тільки на два тижні. Більше можна заробити на півночі Італії, але там значно більша небезпека депортації.
— І не було вам страшно, не було відчуття приниженості, адже нас виховували зовсім не так?
— Страшно тільки одному у лісі... А нас там таких було багато, було, є і, на жаль, буде... Італія на нелегалів дивиться крізь пальці, бо має в них свій інтерес. Українки змінили в італійських сім’ях румунок і польок. Є й росіянки, але дуже мало, а з України найбільше iз Західного регіону, особливо з Львівщини (цілими селами!), яка має давні традиції еміграції. Наші ж жінки все можуть робити: і їсти готувати, і прибирати, і прати, і дитину заколисати, і шити, і в’язати... А що стосується принизливого становища, то у БІблії сказано: «Возвишений — приниженим будеш, принижений — возвишеним станеш...» Один з відомих канадійців, українець за походженням, мільйонер Петро Яцик починав з миття посуду на кухні...
— І на яку роботу наймають українок?
— Це догляд за дітьми, робота домогосподарок, догляд за старенькими. То тільки ми, слов’яни, доглядаємо матір чи батька до смерті, вони живуть з нами. В італійців сім’ї великі, по шестеро-семеро дітей може бути, але батьки, і це майже правило, доживають віку самі. Правда, і пенсії у них такі, що можуть найняти собі помічницю, або це роблять діти.
МАДОННИ І ПОПЕЛЮШКИ
Італійські жінки наймають у дім українку, бо хочуть... працювати, робити кар’єру. Претендуючи на незалежність, самі домогосподарками залишатися не бажають. Здавалося б, що релігійність (на кожному кроці чуєш — «О, мадонна!»), віра і давня культура на цій землі повинні були б дати більшу основу для чисто жіночої солідарності і навіть милосердя. Але українки відчувають його там нечасто.
— Добре, якщо жінка потрапить у хорошу родину. А якщо її, як кота у мішку, з «пансіонату» відправлять у справжнє пекло... Може бути все. Дитина у господарів повна каліка або психічно хвора. 95 річний старець, за якимтреба доглядати як за немовлям. Може й господиня бути нереально доскіпливою, бо національна риса італійців, мені здалося, — щоб усе у домі блищало! Десь о пів на другу ночі може примусти ще, наприклад, штори на вікнах поміняти... Або викине з шафи одяг — і складай, аби тільки без діла не сиділа. Велике приниження тоді, коли по кілька разів робиш одне і те ж, коли твоя робота не цінується. Може приставати господар або його син, або його батько...
У перші часи наймитування колись популярна волинська «телезірка», бувало, їла тільки хліб, який господарі викидали у смітник, і пила воду з-під крана.
— Не хочу малювати роботу в Італії ні чорною, ні білою фарбою, але якби я знала хоч частинку дійсності, яка на мене там чекає, не поїхала б зовсім.
СПОКУСИ І РЕАЛІЇ
Вірі Малуновій пощастило вже тим, що згодом потрапила в інтелігентну сім’ю, з господарем-лікарем і господинею — директором мистецької школи. Тому були теми для спілкування. А за смачні страви з картоплі, які вона готувала, господарі прозвали її «картопляною королевою».
Мешкали вони у п’ятикімнатній квартирі з кількома ванними, з великою вітальнею, у квартирі багато речей, що дісталися від предків. Це й дорогі картини, багато антикваріату.
— Я взагалі дивуюся італійцям, як вони пускають у дім чужу людину, бо ж трапляються і робітниці різні. Коли ти у чужій хаті і не знаєш, чого в ній немає, бо в ній є все, коли воно нелічене і нікого немає вдома, а твої речі і твій паспорт — при тобі, і ніхто не знає, куди ти підеш... Життя завжди сповнене спокус, а тут особливо. Але ж знаєш, що воно — не твоє, що добра занадто багато, і взагалі — у тебе — твоє... І хоч не хочу це називати українською «жабою», але було образливо, що українці — не менш працьовиті і варті кращого життя — на шматок хліба мусять заробляти в синьйорів.
Одного разу Вірі з приятелькою довелося навіть піти у їдальню католицької благодійної організації «Карітас». Ревні католики-італійці не можуть дозволити пропасти бездомному заробітчанину. Тож один раз на день «Карітас» погодує... Спочатку потрібно вистояти півторагодинну чергу за талончиком, а потім вже до столу. Обід починається і закінчується католицькою молитвою. За столом Віра бачила немало слов’янських облич людей, які вже опинилися за межею...
І в цій біді захоплює живуча українська натура, яка не дозволяє пригнобити себе до кінця. У черзі за безплатним супом народилася така бувальщина чи анекдот. Чоловік-українець пише листа додому. «Повертатися ще не збираюся, — повідомляє дружину. — Живу у готелі «Прено», а харчуюся у ресторані «Карітас.» «Готель» — це порожні вагони поїздів, а «ресторан» — благодійна їдальня.
У РАЙСЬКІЙ КРАЇНІ РАЙ НЕ ДЛЯ ВСІХ
Якби «синьйора» Віра хотіла в одній картині зобразити становище українців-заробітчан в Італії, вона б показала площу Гарібальді, що в Неаполі, величезну гору смугастих сумок і змучених українських жінок біля них. Це привокзальна площа, на ній паркуються й автобуси з «раб-туристами». Ці автобуси служать і для зв’язку українських заробітчан з батьківщиною: через них передають листи, гроші, посилки. На Великдень передавали декому з дому пасочки, але Віра не захотіла ще й цим турбувати родину. А паскою її пригостила господиня-італійка: їла її Малунова і плакала.
Бо ностальгія — це така люта змія, яка місяців зо три у чужій і багатій країні, коли тебе переповнюють емоції, сидить тихенько край твого серця, а потім кусає так болісно, що не знаходиш собі місця. Розрадою між ностальгічними приступами була тільки недільна служба у православному храмі і листи з дому. А ще — спілкування iз земляками на площі Гарібальді, яку самі неаполітанці називають «брудною» і не дозволяють своїм наймитам сюди ходити. А якщо дізнаються, звільняють одразу.
— Але ж десь ми мали спілкуватися? — каже Віра. — А на цій площі українці навіть роботою обмінюються, точніше, продають робочі місця одне одному.
Хтось, роздивившись, вивчивши трохи мову, знаходить краще місце. Хтось взагалі повертається додому або, збагатившись досвідом, їде на заробітки у Канаду чи США. Італійці також не хочуть брати «кота в мішку», і якщо колишня робітниця зарекомендувала себе добре, до її рекомендації прислухаються. А вона, влаштувавши на своє місце землячку, візьме з тої доларів з триста. До цього так звикли, що коли Віра напочатку, прагнучи допомогти землячкам, віддавала їм своє місце «за безплатно», ті сахалися, думаючи, що тут криється якась каверза.
Що ж скаже вона тепер, надивившись Неаполя і Рима зблизька? Їхати чи не їхати — ось в чім питання.
— Я боюся, що це тільки початок. Бо автобуси з українськими заробітчанами приїжджають на площу Гарібальді щодня. І я не маю права сказати: їхати чи не їхати? Ми там були, ми є і, на жаль, ми там будемо у ролі наймитів. Минули часи, коли в італійців для українців було багато роботи.
Цього року після новорічних свят зловила себе на думці, що вперше за багато років не поздоровила мене давня студентська подруга. Півдня мовчав її телефон у редакції районної газети на Тернопільщині. І тільки після обіду озвалися у її квартирі.
— А Ольга тут більше не живе! — спокійно відрізав чоловічий голос.
— Я чула, що це подругин чоловік, я знала, що іншого житла у неї бути не може.
— То ти, Наталко? — впізнав мене Володька. — А Оля давно на заробітках в Італії. Що робить? Те, що й усі.
— Мене кілька днів мучили спогади: моя Ольга, яка з першого класу вивчала всі предмети англійською, була відмінницею в університеті і добрим журналістом — і тепер за наймичку в Італії?
Але на Волині є села і райцентри, звідки на заробітки (в Італію, Іспанію, Грецію, Португалію, Австрію) виїхали майже всі молоді жінки і дівчата. А на Галичині, на Закарпатті? Вони роблять те, що й вдома, але, як самі жартують, «без матюків і за гроші». Можливо, котрась із них, прижившись на чужині, щоб не задушила її ностальгія, теж обладнає свою кімнатку у наймах в українському стилі, як це зробив зі своїм будинком наш в.о. прем’єра Ющенко...
... А Віра Малунова, повідомили знайомі, знову збирається в Італію.
ДО РЕЧІ
Минулого тижня посол України в Італії Борис Гудима на зустрічі з українськими журналістами в Римі заявив, що нинi в Італії перебувають близько 120 тис. нелегальних мігрантів з України, і тільки 8 тис. українців легально працюють в цій країні. Українське Посольство проводить консультації для розв’язання питання легалізації цих людей. Українська сторона збирається домовитися на дипломатичному рівні щодо квоти мігрантів, які можуть перебувати на території Італії, де ця квота становить 185 тис. на всіх іноземців. Для отримання її треба, щоб Україна уклала угоду про повернення на батьківщину цих мігрантів, повідомляє Інтерфакс- Україна. Італійські власті, говорилося на зустрiчi, лояльно ставляться до нелегальних мігрантів, за винятком тих випадків, коли вони скоюють злочини. Депортація проводиться у випадку другого затримання.
