В Островці Швєнтокшиському я вдруге. Коли був уперше, то не знав, що біля цього польського міста знаходиться такий цікавий об’єкт, як Лиса гора з колишнім бернардинським монастирем Святого Хреста. Цей монастир, зрештою, як і Островець Швєнтокшиський, має стосунок до України. Для розбудови Островця на початку ХVII ст. чимало зробив князь Януш Острозький. До речі, герб цього міста містить гербову символіку українських князів Острозьких, що більше, виконано його у блакитно-жовтих кольорах. У центрі міста височіє величний костел, побудований Янушем Острозьким 1608 року. Про цього князя згадують у місцевому музеї.
Однак об’єктом мого інтересу була саме Лиса гора. Адже з нею пов’язано дві знакові постаті нашої історії, які, на жаль, до сьогодні нами належним чином не поціновані. Але про це пізніше.
Зараз Лиса гора знаходиться в складі Швєнтокшиського національного парку. Це пасмо невисоких гір льодовикового походження, укритих лісами. Назва гір, власне, походить від назви Швєнтокшиського (Святохресного) монастиря на Лисій горі.
Коли я під’їхав до гори, то побачив майданчик, на якому стояло чимало автобусів та автомобілів. Навіть не думав, що Лиса гора є місцем паломництва. Хоча, насправді, це одна з найбільших релігійних святинь Польщі. Зустрічалися переважно молоді поляки. Старшій людині видертися на гору, що сягає близько 600 метрів над рівнем моря, не так просто.
Поляки традиційно залишаються дуже релігійними. Серед європейців у цьому питанні вони лідирують. Правда, польська релігійність, на відміну від нашої, не є заформалізованою та показною. Наприклад, чимало польських вищих навчальних закладів проводять заняття для студентів-заочників у неділю і навіть під час релігійних свят.
Лиса гора справляє неабияке враження. Тут відчувається подих давнини. За деякими свідченнями, то було місце культу стародавніх слов’ян: вони, за свідченням польського середньовічного хроніста Яна Длугоша, поклонялися своїм богам — Лелю, Полелю та іншим.
Не дивно, що християни, бажаючи витіснити звідси язичників, заснували бернардинський монастир Святого Хреста. Це був один із головних осередків Краківської єпархії в епоху середньовіччя. Тут знаходилася реліквія — уламок дерева з хреста, на якому розіп’яли Ісуса. Подарував її святий Емерик, син угорського короля Стефана. Пам’ятник цьому святому встановлено на монастирському подвір’ї.
Підніматися на Лису гору треба лісовою дорогою. Під час цієї подорожі паломників супроводжують різні фігурки Ісуса Христа. То він несе на раменах хрест, то його до нього прибивають, то він висить на хресті... Правда, Христос якийсь старопольський, я б навіть сказав: у ньому є щось язичницьке.
І ось нарешті — монастир, величний костел. Навіть запитуєш себе, як могли тут, на цій малодоступній вершині, збудувати таке чудо. При вході до костелу в око впадає табличка, яка повідомляє, що в підземеллях храму є крипта Яреми Вишневецького.
Щоб потрапити туди, треба придбати вхідний квиток. На ньому подано інформацію про князя. Наведу її, відповідно прокоментувавши. Отже, там написано: «Князь Ярема Корибут Вишневецький (1612—1651) походив із православних князів литовсько-руських (засновником роду був Дмитро, брат Владислава Ягайла). Народився у Вишнівці над Горинню. Син Михайла та Раїни, дочки Могили, господаря молдавського. Рано осиротів, отримав гарну освіту. Перейшов на католицизм 1632 р. Колонізує Задніпров’я — став володарем 38 460 господарств, а також 30 міст. Брав участь у війнах із Москвою і обороняв околиці держави від татар. 1639 р. одружився з Гризельдою Замойською, онучкою гетьмана Яна Замойського. 1646 р. став руським воєводою. Відіграв важливу роль під час повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького. 1649 р. обороняв Збараж, а 1651 р., керуючи 60-тисячною польською армією, у битві з 100-тисячною козацько-татарським військом здобув одну з найяскравіших перемог польської зброї XVII ст. У час погоні за ворогом заразився хворобою, яка набрала характеру епідемії й нищила польську армію. Помер 20 серпня 1651 р. в Паволочі. Через воєнні дії труна з його тілом лишилася в Сокалі. Урочисте поховання мало відбутися у Вишнівці. Коли 1653 р. до Сокаля наближалися козаки, Гризельда перевезла труну до поховань своїх кревних Олесницьких на Святому Хресті. XVII ст. саркофаг сплюндрували шведи. Син Михайло Корибут написав в епітафії свого батька такі слова: «Ярема, пострах козаків, — вождь і князь на Вишнівці. Михайла Першого, короля польського, батько — у році божому 1653 похований».
Загалом ця інформація досить точна. Інша річ, що пересічний поляк, прочитавши її, подумає, що Ярема, князь литовсько-руський, майже не мав стосунку до України — хіба що громив козаків-українців. Насправді ж це був український князь. Бо термін «руський» тоді інтерпретували приблизно так само, як зараз «український». Певний час Ярема був воєводою руським. А це воєводство охоплювало терени нинішньої Галичини. Він багато зробив і для оборони українських земель від татар, і для розбудови господарських структур на українському Лівобережжі. Незважаючи на прийняття католицизму, Ярема опікувався православними монастирями, спонсорував православні церковні видання, допомагав своєму родичу, київському митрополиту Петрові Могилі.
Так, він був ворогом Богдана Хмельницького. Але чи могло бути інакше, коли люди цього козацького гетьмана сплюндрували володіння князя? До того ж Хмельницький привів на українські землі татар, з якими воював Ярема. Також не можна однозначно твердити, що у битві під Берестечком зійшлася українська й польська армії і що ця битва — блискуча перемога польської зброї. В армії Богдана Хмельницького велику частину становили татари, які не мала до українців сантименту й грабували наші землі. Вони йшли на війну заради здобичі. Що ж до армії Речі Посполитої, то тут було чимало українців. Зрештою, Ярема Вишневецький, який і забезпечив перемогу королівського війська, не був і не вважав себе поляком. Так зване повстання під проводом Хмельницького багато в чому нагадувало громадянську війну.
Чи справді в крипті бернардинського монастиря на Лисій горі лежить тіло Яреми Вишневецького — можна лише гадати. Адже крипту неодноразово нищили.
Ярема (справжній чи уявний) лежить у труні зі скляним віком. Одягнутий у червоне вбрання. Цей одяг радше видається азіатським, ніж європейським. Адже в той час у Речі Посполитій серед шляхти популярним був т. зв. сарматський стиль, який в одязі синтезував європейські та азіатські елементи. Причому останні помітно вирізнялися. Біля труни розміщено портрет Яреми, а також картину із зображенням Берестецької битви. І прапори — не польські, не українські, а волинські: червоні з білим мальтійським хрестом посередині.
Майже через двісті років Ярема «зустрівся» на Лисій горі ще з одним «неоднозначним» українцем — Степаном Бандерою. Історія цієї «зустрічі» є такою. Після поділу Речі Посполитої монастир Святого Хреста потрапив до земель, котрі відійшли до Росії. Поляки зі своїм підневільним станом не мирилися й неодноразово повставали. На землях, які відійшли до царської Росії, відбулося два великі повстання — 1830—1831 та 1863—1864 рр. Осередками польського руху часто ставали католицькі костели й монастирі. І до сьогодні вони залишаються своєрідними осередками польського патріотизму. Біля них ви можете побачити пам’ятники й меморіальні дошки польським повстанцям ХІХ ст., борцям за незалежність Польщі 1918 р., воїнам Армії Крайової тощо. Так ось, після польського повстання 1863—1864 рр. російська влада не придумала нічого кращого, як ліквідувати бернардинський монастир на Лисій горі та організувати в ньому... в’язницю, — оригінальне рішення. І цинічне! А може, і символічне. Адже це був Святохресний монастир. Як на хресті карали Ісуса, так тепер у стінах колишнього Святохресного монастиря карали в’язнів.
У спадок ця тюрма дісталася Другій Речі Посполитій, тобто міжвоєнній Польщі. В’язниця мала славу однієї з найжорстокіших у країні. Саме в ній було ув’язнено Степана Бандеру з товаришами, яких засудили на Варшавському й Львівському процесах (1935—1936 рр.). Збереглися спогади одного із них, Миколи Климишина. Він розповідає, що в перший день їх кинули в підвал, де не було навіть вікна. Не було й ліжок. В’язні мусили спати на голій долівці. Кожні кілька годин їх будили вартові.
Зараз у монастирі на Лисій горі є музей, де розповідають і про «в’язничний» період. Однак згадок про Степана Бандеру я не знайшов. Щоправда, у польських джерелах, які подають інформацію про історію Святохресного монастиря, про це згадують. Дехто з польських авторів звертає увагу на те, що тут «зустрілися» Ярема Вишневецький і Степан Бандера.
Але це, певно, не єдиний парадокс Лисої гори. Організована свого часу росіянами тюрма стала під час Другої світової війни місцем ув’язнення для тих же «росіян», точніше воїнів Червоної армії. Тут був табір смерті, де загинуло кілька тисяч чоловік. Про це розповідають у монастирському музеї. Мене шокував напис, який висів на видному місці в концтаборі. Зміст його такий: людоїдство карається розстрілом. Зрозуміло, військовополонених годували вкрай погано, тому людоїдство не було якимось явищем.
Слава Богу, зараз на Лисій горі немає ні тюрми, ні концтабору. Тут відновлено монастир. У костел приходять сотні людей. Можливо, вони відмолять гріхи предків, тіні яких і досі «блукають» у цій місцині.
