Учора я ледь не потрапив під машину. Під нашу машину - під "Запорожець". Водій, повищавши гальмами, обматюкав мене й поїхав. А я залишився міркувати. Щоправда, для роздумів я все-таки перейшов дорогу. Я саме її й переходив, коли ледь не потрапив під малолітражку. Перейшов і задумався по-герценівськи - хто винний? От позавчора мені таке запитання навіть і на думку б не спало. Позавчора я ще був за кордоном, а вчора - вже на батьківщині. Позавчора, коли я тільки-но підходив до переходу-зебри, усі машини, як і належить за кордоном, зупинялися й на обличчях водіїв нічого, окрім поваги до пішохода, не можна було прочитати. А вчора я вже був десь посередині такої ж "зебри", але не поталанило...
Перша думка мені спала така: "зебри" у нас однакові. А дороги різні. Потім подумав, що наші дороги, взагалі, хоча і в ямах, та все-таки більш-менш прямі й не побачити мене водій "Запорожця" не міг. Може, правила інші? Ні, начебто за правилами наші "зебри" ніяк не ширші за їхні. Взагалі, довго я думав і під кінець знайшов відповідь: закордон винен. А якщо ще глибше копнути, то ми самі зі своєю демократією й винні. Випускаємо людину за кордон. Вона там надивиться, як у них усе це виходить, потім додому - з їхнім досвідом. А тут на її досвід наш "Запорожець" з козаком за кермом. Чи, якщо пощастить, то й "Мерседес", але козак однаково наший. Отак-от... Я потім, правда, вже в зовсім іншому місці, біля пам'ятника княгині Ользі та її двом поплічникам, котрих народ називає "трьома порціями морозива", побачив молоду вродливу даішницю. Відволік її від полювання за порушниками і на "Запорожець" поскаржився. Пояснив, звісно, що все-таки не він, а закордон винен. Вона, подумавши, згодилася. Так що далі я вже пішов з легкою душею - переклавши тягар своїх сумнівів на тендітні плечі юної даішниці. Де вона тепер? Можливо, сидить у кав'ярні "Світоч" на Великій Житомирській і в обідню перерву за чашечкою кави про "зебри" думає"? Про ті, що як життя - одна смуга світла, інша - темна.
До речі, анекдот був такий. Один з героїв цього анекдоту раптом зрозумів, що в житті він не упоперек цих смуг йде, а уздовж однієї темної. Та це, слава Богу, не про мене. Так от, йшов я в бік Хрещатика вчора і вже не про "зебру" думав, а про юну даішницю. Вона буде худенька і в картузику, який особливо жіночним не назвеш. Звісно, і форма на ній була належна. Але форма ніби ще нічого, а от картузик так собі. Без нього можна було б подружитися з одним із власників джипів, зупинених за якесь порушення. Подружитися й отримати від нього запрошення цього вечора кудись до казино "Джосс" чи "Бон-бон". А там, дивися, й роман би зав'язався. Не якийсь службовий, зі старшиною чи сержантом , а справжній, як у мексиканських фільмах. Вдень вона б з паличкою на узбіччі стояла, а вночі - ресторани, казино, дансинги. Можна було б вечірню сукню з собою носити. Адже бувають дуже легкі вечірні сукні, в кулачок стискаються - ніхто не помітить. А потім випурхнути із даішної чергової машини і до молодця на машині. Так можна було б і міцну родину утворити на правовій основі, якщо, звісно, батьки молодця не чинитимуть спротив. У фільмах вони зазвичай проти нерівних шлюбів. Хоча який же це нерівний шлюб? Ну й що з того, що він їздить на "Чероккі"? Зате вона може його будь-якого моменту зупинити і заодно перевірити - чи немає там на пасажирському сидіння якоїсь суперниці...
Отож, якщо "по-мексиканськи" дивитися на наше життя, то нічим воно не гірше за Латинську Америку. Можливо, навіть і краще. А ось якщо дати Мексиці спокій, то навіть переходячи на зелене світло, варто попередньо на обидва боки подивитися, що, до речі, іноземці й роблять регулярно на наших вулицях.
До речі, за статистикою іноземний пішохід на наших вулицях взагалі під машини не потрапляє. Хоча начебто на західних "зебрах" усі вони виховані, а не на наших. Парадокс! Але з поясненням. Їм про нас і про наші звичаї у книжках пишуть і всякий сумлінний іноземець перед поїздкою вивчає всю корисну інформацію про країну майбутнього перебування. Цікаво, а чому вони нам про нас нічого такого у книжках не пишуть? Пишуть зовсім навпаки, що ми працелюбні, законошанобливі і взагалі ми тут, на землі, майже першими були. На нашій землі, звісно. Те, що ми вигадали, працює століттями - і колодязі, і вітряки. Адже ж "зебру" нам із-за кордону привезли. Чи то поляки, чи то німці. Ну не прищепилася вона у нас, клімат у нас не той, люди інші. Добре було б спробувати поміняти її на що-небудь. Може, на суцільну білу доріжку? Може, на жовту? Загалом, повернув мене той "Запорожець" до нашого нормального стану, зірвав західну полуду з очей. От і гаразд. З ним ми ще зустрінемося. Обов'язково зустрінемося, лишень наступного разу я буде перед ним у найбільш невстановленому місці перебігати. Подивимося, куди його винесе? Можливо, на зустрічну? Ну, а що? Він сам винен. Я ж хотів по-цивілізованому, та не вийшло!
