Книжка «День і вічність Джеймса Мейса» належить до найзагадковішого жанру — єдиного книжкового жанру, який, замість зазивати під свою обкладинку так званого масового читача, каже йому: проходь, не затримуйся, немає тут для тебе нічого цікавого; це лише збірка статей, які ти, напевне, читав у газетах-журналах.
Ця, сказати б, масонська конспірологія є, у суті справи, гранично чесною: навіщо натовп у лабораторії алхіміка? За цими книжковими дверима відбуваються експерименти з часом, як його розуміли Декарт i Мамардашвілі («час — це відмінність предмета від самого себе»). Для участi в такому ритуалі потрібно переналаштовувати увесь свій навігаційний інструментарій: замість пасти власні справи — ризикнути зняти із них ошийника; замість полювати на новини — замислитися, чи не на тебе самого це полюють? А ще треба визнати — я вже знаю так багато, що, вважай, нічого не знаю. Тому, за великим рахунком, такі книжки — як сеанс психоаналітика, зважитися на який здатна далеко не кожна цілком нормальна й порядна людина. Авжеж: навіщо мені, розумному та успішному, ці фройдівські витребеньки?!
Отже — література для вибраних; «пізнання як пригадування» (М.Мамардашвілі). Джеймс Мейс, коли хто призабув, — американський історик, що у Мічіганському університеті захистив докторат iз національного комунізму в Радянській Україні, а працюючи у Гарварді, написав знамениту на весь світ доповідь Конгресові США про український Голодомор. Iз 1993-го — живе в Україні, викладає у Києво-Могилянській академії політологію та працює консультантом англомовного дайжесту i веде щотижневу колонку в газеті «День». 2004-го хвороба забрала його…
Остання чверть книжки — спогади про Мейса, про «птаха нетутешнього: занадто толерантного, занадто вільного, занадто сміливого і водночас відповідального за своє слово» (В.Моренець). Ці мемуари — цікаво писані цікавими людьми, — лише самий початок повернення великого національного боргу, що має Україна перед цим нащадком індіанського племені черокі. Але про це — далі. Зараз же вихопимо з тих свідчень лишень одне, що, як на мене, є ключовим до розуміння Мейсової публіцистики: «Типовою рисою пана Мейса була нездатність адаптуватися до несправедливості» (К.Гудзик).
Для дослідника несправедливість — коли на фактах- документах, що їх видобуває «історія як ексгумація» , справляється «оргія нав’язаної зверху параної та правовірності» . І весь світ, що його тримав за дурника «соціалістичний реалізм», котрий зображував життя таким, яким воно мало виглядати в очах влади», — вірив. Вірив у «неврожай», у «куркулів», у «перегиби».
Підняті Мейсом документи 1932—1933 років спростували ці «причини» і він, як і Декарт iз Мамардашвілі, дійшов до історіософської аксіоми: «Причина там, де немає інших причин». А саме: «Система тотального насильства над індивідуумом… користується ідеологією натовпу — темної, неосвіченої чи просто байдужої маси… Для Сталіна і сталіністів головним ворогом був класовий елемент. Він міг бути у кожній сім’ї, кожному колективі, кожному місті й селі. Зрештою, ціла країна могла стати країною класового ворога, як це сталося, наприклад, з Україною, тому вся республіка підлягала тотальному знищенню».
Спресовані однією обкладинкою різночасові та різножанрові роботи Дж.Мейса вступають у реакцію за формулою «історик+журналіст=історіософ». Ми бачимо, як його базисний висновок (Голодомор — це геноцид) почергово піддається випробуванню політологією та соціологією: «Спроба силової зміни національного характеру певної території… Руйнування біологічної структури… До неймовірних масштабів розширення простору смерті». І нарешті — «використання голоду як зброї».
«Як відомо моїм колегам, які вивчають Голокост, бувають часи, коли слів просто не вистачає. Слова — тільки символи, а деякі речі виходять за рамки наших здібностей до узагальнення». Далі можливе тільки одне питання: чому уможливився той жах? «Неможливо знищити стільки… без участі й залучення до цих акцій великої кількості в принципі нормальних, порядних людей. Це можна здійснити тільки одним способом — зняти питання відповідальності з кожного. Тому була необхідна пропаганда на основі великої брехні, яка в поєднанні з терором творить альтернативну дійсність».
Альтернативна дійсність — без лапок; настільки дійсна, що змінила менталітет цілої нації. Власне, усе написане доктором Мейсом — це не політична археологія, а історія хвороби сучасного українського суспільства з чітким діагнозом: «Я спробував зрозуміти… як і чому Україна досі не змогла пройти через трансформації… на які заслуговує її народ. Тому й вважав за необхідне дати визначення сучасній Україні як постгеноцидного суспільства ».
Що воно за одне — читайте у книжці самі. Ось хіба мій особистий екстракт: «Результативне хабарництво… при домінантній політичній культурі («я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень»)… творить… світ, де чесні люди можуть працювати тільки на рекет… Вампір совдепії ще тягне з України свою данину. Важко бачити в державі друга, коли вона завжди була ворогом. Важко повірити державі, коли вона завжди людину обманювала... Справедлива Кравчукова фраза: «Ми маємо те, що маємо», — коли розуміти «ми» в сенсі «ті, які тоді мали», і ще мають, і завтра хочуть зберегти».
«Зрештою, одна з головніших цілей знання — є лікувати»
: Мейс мріяв створити в Україні Інститут геноциду. Щось на кшталт «Яд-Вашем» в Ізраїлі чи Інституту пам’яти народової у Польщі. Це мала би бути дослідницька структура з частиною функцій незрозуміло існуючого Інституту стратегічних досліджень та рекомендаційними повноваженнями малопритомної нині Рада нацбезпеки. Бо для тяжко хворої на постгеноцидний синдром країни «найголовніше сьогодні питання — як захистити націю і суспільство від політичної, економічної, ідеологічної і психологічної атаки. Як захистити Україну. Як її зберегти… Певні кола тут лякає навіть сам звук слів — дослідження геноциду, тому що вони добре знають, що для них це буде політична смерть».
Чи не через це «добре знають» замість ідеї Інституту геноциду з’являється указ Президента Ющенка про заснування лише «Меморіального центру» — такої собі Всеукраїнської Ленінської кімнати навиворіт? Пригадується, як ніяковів Юрій Шаповал, коментуючи цей указ в телеефірі «5 каналу» — йому б тоді пригадати слова Мейса: «Не слід забувати, що можновладці та їхні радники виховувалися в середовищі, ізольованому від інтелектуального дискурсу в зовнішньому світі, і через це більшість із них неспроможні зрозуміти навіть елементарні речі» .
Й подумалося: а якби Інститут геноциду таки постав за життя Джеймса Мейса — чи голосували б українці за комуністів? За вуличні гасла? За «мудрий народ»? «Чи не страждає більше третини країни від історичної амнезії?.. Від цього стає моторошніше, ніж від найстрашнішої із речей, що вийшли з під пера Стівена Кінга» .
Насамкінець — про національний борг України перед Джеймсом Мейсом. Американець, що «захистив наших мертвих» (О.Пахльовська) та «вимагав од цілого світу визнати геноцид українського народу» (М.Слабошпицький), — стоїть в одному ряді з тими нашими земляками, що уже зафігурували у новітніх підручниках. Але як немає Інституту, так досі не видані українською його вибухова дисертація та звіт Конгресові США про Голодомор.
Більш за те: у підвалі Парламентської бібліотеки валяються-розмагнічуються касети із записами очевидців Голодомору з діаспори, які Дж.Мейс колись передав до Верховної Ради — ця «чорна «Іліада» українського народу» (О.Гончар). Ви не повірите: кілька років тому у Мейса виникла потреба повернутися до них — і йому не дозволили! А ще раніше «за доступ до особливо важливих архівних матеріалів треба було платити» (Н.Дзюбенко).
В усіх мемуарах Джеймса згадують за життєрадісного оптиміста, котрий, навіть тяжко нездужуючи, на запитання «Як справи?» незмінно відповідав: «Все добре!». І лише у спогадах дружини моторошна залаштункова правда: «Часами він просто плакав від безсилля» .
Хвороба триває — «Україну не можна врятувати від українців» .
«Проживши в Україні десять років, я можу завірити читачів, що в цій країні може трапитись що завгодно» (Дж.Мейс).
День і вічність Джеймса Мейса. «Бібліотека газети «День». — К.: Українська прес-група, 2005, 448 с.(п).
