Це один із перших на Волині пам’ятник українцям, які загинули від рук учорашніх сусідів, родичів і кумів — поляків за національністю. Донині доводилося чути про поодинокі, переважно біля православних храмів, могили українських жертв цієї міжетнічної бійні. Натомість представникам іншої сторони цієї несправедливої громадянської війни — полякам — удавалося голосніше заявляти про свої втрати. Дивовижно, але про вшанування майже тисячі українців, яких у сорокових роках минулого століття знищили в селі Сагринь по той бік Бугу, говорять іще з... 2006 року. Волинській владі по кілька разів на рік доводиться посилати туди будівельників, які підрихтовують зведений обеліск. Остання офіційна дата відкриття сагринського меморіалу — кінець літа або початок осені цього року. Президент Коморовський навіть пропонував Вікторові Януковичу відкрити два меморіали одночасно — у Сагрині та на Волині, на місці колишньої польської колонії Острівок. Проте в Острівку обеліск відкрили, жертв захоронили, а про Сагринь знову мовчимо...
Те, що недавно відбулося у невеличкому, дуже мальовничому волинському селі Гончий Брід, що в Ковельському районі, передусім завдячує голові Волинської облдержадміністрації Борисові Клімчуку. Під час міжетнічної різні в цьому селі загинув його рідний дід. Звичайно, можна говорити, що встановлення у цьому селі пам’ятника загиблим українцям передбачено, як зазначено в офіційному документі, «обласною програмою увічнення пам’яті жертв війни, політичних репресій та депортацій». Але якщо знаєш про трагедію з раннього дитинства?.. «Перші групи поляків з’явилися з лісу, з боку села Вівчицьк. Село було захоплене зненацька. Люди втікали, по них стріляли. Дехто був напівголий. Крик, зойки, ридання заполонили село. Поляки вривалися в оселі, грабували усе, що потрапляло під руку, виводили з хлівів коней, запрягали і вантажили награбоване на підводи. Дідусь Кулачок Марко не встиг утекти, заховався на піч. Його розрубали навпіл і насипали проса в голову. Недалеко від нашої хати, на колоді, лежали забиті Савічуки — подружжя, у якого залишилося четверо дітей, яких не було кому доглядати. Двоє дітей потім померли з голоду... Ми з татом біжимо не селом, а, скрадаючись, садками, городами — до бабусиної хати. Двері відкриті, а далі в кімнаті лежить у калюжі крові мертва бабусина родичка, а бабуся нікуди не хотіла тікати зі своєї хати. Стояла на колінах і молилася, то їй вистрілили у голову...» — так пригадувала ті трагічні події уродженка Гончого Броду Лідія Гарлінська.
До речі, у Гончому Броді завжди згадували про міжетнічну бойню на третій день Водохреща 1944 року, і на це велике свято в місцевому храмі відправляли панахиду, згадуючи забитих односельців поіменно. Обеліск і встановлено біля храму з тих міркувань, що церква — єднає. «У пам’ять українців, жителів Гончого Броду та навколишніх сіл, які загинули під час польсько-українського конфлікту у 1943—1944 роках. Святий Боже, ти знаєш їх поіменно. Прости гріхи і винуватцям їхньої смерті. Даруй їм воскресіння і вічне життя. Вічна пам’ять вам, земляки. Нащадки», — саме такий напис і вирізьблено на обеліску. На двох стелах є й імена майже сотні селян, які загинули страшною смертю в рідному домі.
