Моя дружина сказала:
— І ще телефонував Габович. У нього є справа. Обіцяв зайти.
— Я знаю. Напевно, хоче дриль попросити. Мені говорили, він купив стелаж...
Габович був моїм сусідом і колегою. Вірніше, не зовсім колегою — він був філологом. Працював над сенсаційною книгою. Називалася вона — «Зустрічі з Ахматовою». І підзаголовок: «Як і чому вони не відбулися». Щось на кшталт цього...
Я почав зашнуровувати черевики.
— Ти куди?
— Прогуляюся. Куплю цигарки.
— А як же Габович?
— Якщо він мене застане, це буде довга розмова. А мені працювати треба.
— Коли ж ти повернешся?
— Як тільки він піде. Подай мені знак.
— Який?
— Засвіти, припустимо, світло в убиральні.
— Світло в убиральні і так постійно горить.
— Тоді погаси.
— Краще я повішу на вікно ось цю ганчірку.
— Гаразд...
Я спустився в хол. Крадькома пройшов повз ліфт. Вийшов на вулицю. До цього часу почало темніти. Окрім того, я перейшов через дорогу. Тож Габович не повинен був мене помітити.
Я купив пачку «Мальборо». Прогулявся до російського магазину. Взяв для мами газету. Тут же біля каси випив пляшку «Перьє».
Потім мене зупинив Давидов з «Російського слова». Спитав, як справи. Я у відповідь поцікавився:
— Як здоров’я Епштейна?
— Та ось, — відповідає, — збираюсь до лікарні йому зателефонувати. Інфаркт — це, сам розумієш, не жарти.
— Привіт йому, — кажу...
Я повернувся до будинку. Білої ганчірки не було. А тим часом ставало все прохолодніше.
Тоді я зайшов у «Підмосков’я», спитав чашку кави. Може, думаю, з’їм щось.
— Давайте, — кажу, — меню.
— Меню немає.
— Тобто як це немає?
— Я вам і так скажу, що є.
— Я не запам’ятаю.
— Запам’ятаєте. Тому що у нас є тільки шашлик.
— Вражаюче, — відповідаю, — я саме шашлик і хотів...
Я поїв. Випив каву. До цього часу публіка зібралася, музика заграла. Пам’ятаю, керівник ансамблю вигукнув:
— Онук Іраклій поздоровляє з днем народження бабусю Нателлу. На її честь виконується лірична пісня...
Він вичекав паузу і урочисто доказав:
— Лірична пісня: «Ты еще жива, моя старушка!..»
Я розплатився і вийшов на вулицю. До цього часу стемніло. Наш шестиповерховий будинок масивно виступав із темряви.
Однак ганчірки не було.
Тим часом я відчув холод. Зайшов до спортивного магазину навпроти фотоательє. Купив собі куфайку за тридцять доларів. Тут же натягнув її. І лише тоді помітив спереду емблему — череп, дві гомілкові кістки плюс шизофренічний напис: «Ти це прочитав? Значить, ти підійшов надто близько!»
Ходжу я вулицею у цій дегенеративній куфайці. Наближаюся до свого будинку. Світло у вікні горить, а ганчірки немає. Я підійшов до автомата. Слухавку бере дружина. Я кажу:
— Відповідай тільки «так» або «ні».
— Ні, — сказала моя дружина.
— Що — ні?
Мовчання.
— Габович у нас?
— Так.
— А ти говориш — ні... Він іти не збирається?
— Так.
— Що — так? Так — збирається? Чи так — не збирається?
— Я думаю — ні.
— Значить, не збирається?
— Ні.
— Дивись не пригощай його.
— У жодному разі.
— Про ганчірку не забула?
— Ні...
Я знову пройшовся до російського магазину. Зустрів Давидова. Він говорить:
— Ти знаєш новину — Епштейн помер. Я щойно йому до лікарні телефонував. Хотів заїхати, відвідати — і ось...
— Жахливо, — відповідаю...
Тут я вирішив подзвонити одній знайомій жінці. Так, нічого особливого. Просто знайома жінка років тридцяти з сусіднього будинку. Без чоловіка.
Порився у записнику. Телефоную. Ця сама Неллі мені відповідає:
— А, це ти?! Я думала, забув мене зовсім...
— Можна, — питаю, — зайти?
Тут якась пауза виникла. І потім:
— Ти вибач, я не сама.
— Гаразд, — кажу, — наступного разу.
У відповідь пролунало:
— Наступного разу не буде. Між нами все скінчено. У тебе дружина і дочка. Повинна я нарешті і про себе подумати?..
І Неллі повісила трубку.
Тут я задумався. Усі люди жорстокі по-різному. Чоловіки, наприклад, грублять і брешуть. Вивертаються, як тільки можуть. Однак навіть найжорстокіший чоловік не крикне тобі: «Йди геть! Між нами все скінчено!..». Щодо жінок, то вони промовляють все це з легкістю і навіть не без задоволення: «Йди геть! Ти мені огидний! Не телефонуй мені більше!..»
Спочатку вони плачуть і ридають. Потім заводять собі іншого і кричать: «Йди геть!».
Йди! Та я такого і вимовити не в змозі...
Я поглянув на годинник — пів на одинадцяту. Кінотеатри закриті. Грошей практично немає. Наближається ніч.
Вікна мої призивно світилися. Білої ганчірки не було.
Зате хоч остаточно стемніло. Череп і кістки на моїй куфайці перестали виділятися. Та й напис втратив сенс.
Я знову зателефонував додому. І звуку ще не вимовив, а дружина мені твердо відповідає:
— Ні.
— Ні в значенні — так? Габович у нас?
— Так, — чую.
І думаю — що там у них відбувається? Може, якась серйозна розмова? Чи якась важлива справа?
Навіть почуття ревнощів у мені заворушилося. Вішаю трубку. Дзвоню Рафаїлу, який торгує нерухомістю. Благо живе Рафаїл за рогом.
— У тебе гроші, — запитую, — є?
— Припустимо, ні. Зате є віза, майстер-кард, амерікен експрес... А що?
— Поїдемо куди-небудь.
— Тобто?
— Я не знаю... До Канади... Або до Бразилії...
— Із задоволенням, — відповідає, — але у мене Ріта хвора. Може, через тиждень?..
— Через тиждень, — кажу, — я вже, мабуть, вдома буду.
— А зараз ти де?
— Гуляю.
— Ти випив?
— Це ідея. Кинь-но мені у віконце доларів п’ятнадцять.
— Я ж сказав — грошей немає. Завтра будуть.
— А до завтра мені під вікнами тинятися?
— Якщо хочеш, зайди.
— Краще зроби мені послугу. Зателефонуй у «Форест Лайнер». Пред’яви свою візу. Скажи, щоб видали мені дринк. Точніше, два. А гроші я при нагоді поверну.
Я зайшов до «Форест Лайнер». Вихилив два келихи рому з пепсі-колою. Викурив цигарку і рішуче попрямував до будинку.
Була перша година ночі. Моє вікно світилося яскраво і гостинно. До речі, світло в убиральні було погашене. Може, Габович вимкнув?..
Я піднявся в ліфті на шостий поверх. Дістав свій ключ. Двері відчинилися. Габович стояв на порозі. Він був у пальті. Він щось говорив, жестикулюючи і струшуючи попіл. Углядівши мене, розплився в усмішці.
Моя дружина сказала:
— Я йому тисячу разів казала — зніміть пальто. А він ні в яку.
— Я ж на хвилинку, — сказав Габович, — мені час іти. Хоча тепер чого там... Сергій з’явився — можна потеревеніти...
Він зняв пальто. Потім сів до столу і почав:
— Чи знаєте ви, що я маю рідкісні фотографії Ахматової?
— Які фотографії? — запитую.
— Я ж сказав — фотографії Ахматової.
— Якого року?
— Що — якого року?
— Якого року фотографії?
— Ну, сімдесят четвертого. А може, сімдесят шостого. Я не пам’ятаю.
— Вона померла задовго до цього.
— Ну і що? — спитав Габович.
— Як — ну і що? То що ж зображено на цих фотографіях?
— Яка різниця? — миролюбно вставила дружина.
— Там я, — сказав Габович, — там зображено мене на могилі Ахматової.
Коли він попрямував до вбиральні, моя дружина прошепотіла:
— Поводься пристойно. Я тебе благаю. І так усі кажуть, що Довлатов має абсолютно нестерпний характер.
