Тепер вже зрозуміло, що наївні очікування, пов’язані з запрошенням до нашої країни Євро-2012, перевищили критичну масу довіри до легендарної вразливості української натури. Адже саме це фольклорне джерело, напевно, лежало в основі задуму. Не можна вважати, що люди, які, начебто зазвали сюди футбольний чемпіонат континенту, мали нечіткі уявлення про неєвропейськість наших доріг або злітно-посадочних смуг. Простодушність полягала в іншому: явно передбачався загальнонаціональний порив не зганьбитися, підзаробити та рвонути до Європи з новісінькими автострадами, готелями та стадіонами, та ще й отримати задоволення від класного футболу і від самих себе, героїв. Адже жодної іншої романтичної нагоди оновити парадний вхід до держави наша доля не обіцяє. Сильних імпульсів, які були б корисні для суспільної злагоди, варто було чекати і від синхронного трудового ентузіазму всіх верств населення, включаючи правлячий клас.
На превеликий жаль нічого подібного не відбувається. Зі всією трагічною силою стихійного реалізму проявили себе у ситуації з Євро-2012 обранці народу у Верховній Раді. Їхня битва на межі не припинялася ні на секунду. Парламентські команди бізнесової еліти не обтяжили себе навіть зрозумілими дітворі престижними аспектами підготовки до проведення європейської футбольної першості. Всі ми з дитинства, а ці звідки? Не повернувши голів у бік Євро-2012, парламентарії навряд чи розкрилися якось по-новому, але цим було все сказано про природу своїх пріоритетів. Вони — спецназ політичних сил, їм не належить відволікатися на перипетії народного життя.
Шлях, проторений українським суспільством під прапором незалежності, лише інколи робить честь народним депутатам. Нам вистачило за історичними мірками буквально миті, щоб зануритися у феодальні відносини. Майнова нерівність між купкою магнатів і рештою населення досягла таких значень, безглуздих для сучасності, що, практично, відсіченими від життєво важливих конституційних гарантій виявилися цілі верстви. Селяни змушені знову збиратися в колгоспи, щоб відстояти свою власність на землю — поодинці вони вимерли, як клас. Пенсіонери приречені заробляти гроші до свого останнього подиху — пенсії вистачає на півмісяця повноцінного життя. За тарифами нічних сторожів оплачується праця людей багатьох інтелігентських професій. Першою занепала за таких умов мораль — продається все. Такого люмпенізованого суспільства у нас не було в роки післявоєнної розрухи.
Чи обговорюється все це у Верховній Раді? Депутати, рекрутовані до парламенту за партійними списками, не покидають окопів кланових протистоянь, куди йде країна — не їхня парафія. Але партійні боси могли б уважніше стежити за умонастроями електорату. За даними соціальних опитувань агентств будь-яких кольорів політичної райдуги вся країна старанно спостерігає за пригодами Євро-2012 в Україні. Невже за таких обставин не можна було припинити на пару годин свою бізнесову бійку заради прийняття потрібних змін до законодавства країни? Дивно, чому агентурними каналами партій не дійдуть до головних ляльковиків зведення про те, як же обридло всім верствам населення тупе видовище українського парламентаризму.
Ми втрачаємо не Євро 2012,не водоспад інвестицій і не шанс покінчити одним ударом із відставанням у вразливих для населення галузях народного господарства. Все це, можливо, від нас не втече. Суспільство полишають останні надії на можливість співробітництва з владою великого капіталу — ось суть уроку. Воно і раніше було зрозуміло: вершки суспільства тримаються так, немовби більше нікого не існує в цій країні. Але якщо господарі життя не пройнялися невинною народною мрією про проведення в рідних стінах європейського чемпіонату, то в чому можна на них покластися? Таким чином, тотальне невдоволення безупинним дорожчанням життя, корупцією й іншою «чарівністю» буття, раптово отримало психологічну складову. Помітьте, йдеться не про філософські викладення і не про ідеології новоявленого Маркса, а про просте та зрозуміле: «Вони не здатні навіть на такі незначні речі!» Якщо в депутатському корпусі є знавці не лише історії українського козацтва, вони могли б розтлумачити своїм партійним батькам- командирам, що під час соціальних криз подібна психологічна настроєність гуртує маси надійніше за вогненні агітки.
Як мовляв Бенджамін Франклін, вчений зі світовим ім’ям, один із найвидатніших фундаторів американської демократії, «безтурботність завдає більше шкоди, ніж відсутність знання».
