Від стурбованих і втомлених дорогою жінок, що виходять з малими дітьми з автобуса, дізнаємося, звідки хто прибув. Здебільшого називають Київ, Харків, Маріуполь, інші міста, за якими можна вивчати наразі новітню географію російською військового вторгнення та скоєних злочинів проти цивільного населення України.
Ольга Гонтар з чоловіком Яковом приїхали з-під Харкова. Кажуть, що не збиралися виїжджати і мали намір залишатися в рідних місцях до кінця. Але в їхньому селі, яке знаходиться біля російського кордону, останнім часом вижити було просто неможливо. Почалися такі обстріли, що ніде було подітися.
– Ми трималися вісім днів, а вже на дев’ятий день десь о 5-й ранку я кажу своєму чоловікові: «Я вже не можу це терпіти!» – розповідає Ольга Гонтар.
За словами літньої жінки, бомби рвалися навколо, а від кордону йшли і йшли російські танки.
– До нашого села зайшло 54 російські танки, – говорить далі жінка. – Розвертаються прямо біля нашого будинку. Поламали електричні стовпи, паркан. Дякувати Богу, що наш дім ще не розгепали.
– А що вони роблять, коли бачать цивільних людей?
– Як що роблять, – стріляють. Стріляють у все, що ворушиться. Добре, що я не вийшла у двір і чоловіка не пустила, а то б ми тут з вами вже не розмовляли. Їм все одно, у кого стріляти. Вони чи обкурені, чи п’яні, чи дурні – я не знаю. Але їм все одно, в кого стріляти.
Залишившись без будь-якого зв’язку зі світом (вже не було ні мобільного зв’язку, ні інтернету, ні телебачення) літні люди зібрали нашвидкуруч найнеобхідніше й пішли через село до залізничної станції. Однак залізниця була підірвана. Дочекалися попутки й доїхали до райцентру Дергачі. Звідти довезли добрі люди Харкова.
– І ніхто, між іншим, не взяв з нас платні, – говорить схвильовано Ольга Степанівна, – хай Бог благословить цих добрих людей.
Діставшись переповненим поїздом до Львова (у вщент забитому купе дорослі, діти, собаки, коти, стогін, плач, вереск), літнє подружжя перетнуло кордон і зітхнуло спокійно вже на польській землі.
– На кордоні нас вразило до сліз, як поляки приймають українців, з якою увагою вони ставляться до наших дітей і до вирішення наших проблем, – зазначає розчулена Ольга Гонтар.
По дорозі до Польщі Ольга Степанівна та Яків Якович отримали радісну звістку. У Харкові під обстрілом, коли вилітали шибки у вікнах родзалу, їхня донька Анета народила дівчинку, яку вже назвали Домінікою (перекладі з пізньолатинської Домініка – належна Богу, віддана Богу). У щасливих дідуся та бабусі це вже двадцять перша внучка!
У кожного з їхніх сімох дітей тепер по троє своїх дітей – загалом 9 дівчаток і 12 хлопчиків. У породіллі Анети, яка є лікаркою за фахом, тепер три доньки – Мілана, Еліна і Домініка. Звісно, дідусь з бабусею за них дуже хвилюються, адже вони поки що залишаються в Харкові під нещадними обстрілами російського агресора з нелюдським ставленням до цивільного населення, зокрема й до дітей. Наразі четверо дорослих дітей Ольги Степанівни та Якова Яковича залишаються в Харкові зі своїми дітьми. Зокрема один їхній син, який з 14-ти років хворіє на діабет і має постійно проходити діаліз, не може взагалі виїхати з Харкова. Тож подружжя молиться Богу, щоби рашисти не розбомбили медичний центр, у якому він перебуває.
– А як взагалі налаштовані харків’яни – здаватися на милість агресора не збираються?
– Ні, Боже збав! – рішуче заперечує Ольга Гонтар.
– Харків ніколи не здасться, – підтримує дружину Яків Якович, – і харків’яни не стануть на коліна перед ворогом.
До повітового центру прийому біженців, влаштованому у польському місті Отвоцьк, Ольга Кметь з шестимісячним синочком Сашком і шестирічним Данилком прибула з Броварів, де родині доводилось постійно ховатися в підвалі будинку від артилерійських обстрілів та авіанальотів.
– Коли в Броварах о 5-й ранку все почало вибухати, ми з чоловіком зірвалися з ліжка, зібрали найнеобхідніші речі і, не думаючи ні про що, поїхали в Дніпропетровську область, де в бабусі і дідуся була наша старша дитина, – розповідає Ольга Кметь, – і вже звідти з двома синочками я приїхала сюди. А чоловік пішов у Дніпровську тероборону, бо повернутися в Бровари вже було неможливо. Як повідомляли наші сусіди і знайомі, росіяни розстрілюють навіть цивільні машини, а людей витягують з машин і теж розстрілюють.
Житомирянку Вікторію Магалецьку війна застала в Європі.
– Я вже мала квитки на руках, коли почалася війна, але повертатися додому не наважилась. Всі були в такому стресі! Безперервно дивилися новини про напад Росії на Україну, бачили фото страшних бомбардувань. Усі мої рідні лишилися в Україні, а допомогти їм я нічим не могла. Зв’язок був поганий, і я не розуміла, що там і як. Все це треба було пережити. Згодом до мене приїхала донька з внучкою. Насамкінець ми приїхали сюди в Отвоцький повітовий центр і стали допомагати українським біженцям.
Вікторія Магалецька
Вікторія Магалецька наразі тимчасово живе в польській родині й щодня приходить до центру зустрічати українських біженців – допомагає їх заспокоювати, розселяти, працює на реєстрації, займається прибиранням, розподілом речей тощо. І взагалі намагається якось дати собі раду за нових життєвих обставин. Треба шукати роботу, житло, але опускати руки не збирається, бо всюди відчуває підтримку польських друзів.
Про те, як працює Отвоцький повітовий центр прийому біженців, я попросив розповісти пані Кінгу Блащик, яка є членом повітової ради і головою повітової наглядової ради з соціальної допомоги, освіти, культури та зайнятості населення й безпосередньо опікується цим закладом.
Кінга Блащик
– З початку військового нападу Росії на Україну, – розповідає пані Кінга, – в Отвоцькому повіті було створено кризовий штаб, який мав визначитись, як нам діяти в нових умовах, і намітити шляхи вирішення найбільш нагальних питань. Серед найнагальніших було й питання щодо надання гуманітарної допомоги українцям і влаштування українських біженців.
Отже, за словами пані Кінги, в повіті почали збирати гуманітарну допомогу і готувати місця для прийому біженців. В повітовому будинку культури відкрили пункт прийому благодійної допомоги від населення всього повіту. Оскільки Отвоцький повіт має давні дружні зв’язки з українським містом Нововолинськ, спочатку з’ясували потреби своїх українських друзів і туди вже відправили два Буси гуманітарної допомоги.
Зрештою було створено й повітовий центр прийому українських біженців на базі повітового виховного закладу «Dziadka» імені Казімежа Лісіцкого. Туди також місцеве населення почало зносити матраци, білизну і все необхідне для влаштування біженців. Окрім штатного (поставового) кухонного і технічного персоналу, фактично всю необхідну роботу виконують в центрі волонтери, які розселяють, прибирають, допомагають на кухні, привозять і розвозять людей до постійних помешкань, на вокзал, в аеропорт тощо. Для цього в центрі впроваджено графік чергування, згідно з яким волонтери цілодобово виконують взяті на себе обов’язки.
В їдальні центру для біженців
Одна зі спальних кімнат для біженців
Працівник центру Томаш Целінський показує одну з кімнат з гуманітарною допомогою
Українські усмішки вдячності
Як повідомила пані Кінга Блащик, ще одне місце – для прийому біженців з найменшими дітьми і хворих прибульців з України обладнане також в одному з корпусів повітової лікарні. За її словами, на фінансування роботи зазначених центрів мають бути виділені кошти польським урядом, однак поки що їх утримання здійснюється за рахунок Отвоцького повіту (староста пан Кшиштоф Щегельняк), а також благодійної допомоги приватних осіб і волонтерів.
В особі члена повітової ради пані Кінги Блищик від імені українців дякую керівництву, благодійникам, волонтерам, населенню Отвоцького повіту і всім полякам за щиру допомогу, теплий прийом і надійне влаштування українських біженців.
– Ми щиро зичимо українцям, щоби все це лихо якнайшвидше скінчилося й Україна стала вільною, як це й має бути, – відповіла пані Кінга.
– Стоїмо, боремось і з вашою допомогою переможемо.
