Малинівка. Зворушлива назва села, куди ми їхали, нагадала мені не менш милу пісеньку: «Малиновки заслыша голосок, припомнил я забытые страдан...» Ні, там начебто інше слово було — «свидания». Але підсвідомість абсолютно справедливо й чітко підказала — «страдания». І з цим нічого не можна було поробити.
А на в’їзді до села читаю: «АЛЖИР», — адже от яка круговерть із назвами, — і знову інші асоціації виникають, екзотичні. Хоча вже знаю, що читати потрібно так: «Акмолинский лагерь жен изменников родины». Так напівжартома називали між собою ув’язнені Акмолинське жіноче спецвідділення, один із трьох островів «Архіпелагу ГУЛАГ», що в документах числився коротко і без емоцій — «Р-17».
«...ПРИСТУПИТИ ДО РЕПРЕСУВАННЯ ДРУЖИН ЗРАДНИКІВ БАТЬКІВЩИНИ...»
У будівництва цього табору, як й інших, була своя передісторія й своє ідеологічне підґрунтя. Ще 27 червня 1930 року Сталін, виступаючи на XVI з’їзді ВКП(б) із політичним звітом ЦК, заявив: «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». А якщо «вождь усіх часів і народів» так вважає, значить потрібно наступати. Щоправда, лише через чотири роки на XVII з’їзді партії був оголошений курс на «викорінювання пережитків капіталізму у свідомості людей», і головну роль у цьому високому завданні повинна була взяти на себе система примусової праці, що так довго розроблялася й на ділі так «мало» ще застосовувалася. І тільки в липні 1937-го були прийняті рішення, що визначили долю багатьох сотень тисяч жертв сталінізму. Одне з них — постанова Політбюро від 2 липня «Про антирадянські елементи», що дала старт наймасштабнішій репресивній операції епохи «великого терору». На основі постанови до кінця липня буде підготовлений знаменитий тепер оперативний наказ НКВС №00447, за яким із 5 серпня 1937 до середини листопада 1938 спеціально створені трійки НКВС — УНКВС засудять близько 800 тисяч осіб до різних строків, а половину з них — до розстрілу.
Уже 3 липня з Москви на ім’я начальника УНКВС по Західносибірському краю Миронова і наркома внутрішніх справ Казахстану Заліна надійшла шифрограма:
«Найближчого часу будуть засуджені й повинні бути ізольовані в особливо посилених умовах режиму родини розстріляних троцькістів і правих, приблизно в кількості шість — сім тисяч осіб, переважно жінки й невелика кількість старих. Із ними також направлятимуться діти дошкільного віку. Для утримання цих контингентів необхідна організація двох концтаборів, приблизно по три тисячі осіб, із міцним режимом, посиленою охороною (тільки з вільнонайманих), що виключає втечі, з обов’язковим обнесенням колючим дротом чи парканом, вишками тощо, використанням цих контингентів на роботах усередині табору. У зв’язку з необхідністю найшвидшого створення цих таборів, вважаю найдоцільнішою організацію їх на базі існуючих трудселищ у Нариму й Караганді, використанням, у першу чергу, вільних чи не повністю заселених приміщень, котрі можна швидше звільнити, перемістивши наявних там переселенців. Пропоную терміново опрацювати питання організації концтаборів у Нариму й Караганді, три тисячі осіб кожен».
15.08.37 був виданий наказ НКВС СРСР № 00486. Текст його відкривається прямим розпорядженням: «З одержанням цього наказу приступіть до репресування дружин зрадників батьківщини...» Згідно з цим наказом, арешту підлягали дружини тих, хто після 1 серпня 1936 року був засуджений до розстрілу, ув’язнення у в’язницях чи таборах Військовою колегією Верховного суду чи військовими трибуналами за приналежність до «право-троцькістських шпигунсько-диверсійних організацій». Далі пропонувалося «надалі всіх дружин викритих зрадників батьківщини, право-троцькістських шпигунів заарештовувати одночасно з чоловіками», а термін визначати — «не менше п’яти — восьми років». Наказ детально розписував процедури арештів, порядок конфіскації майна, механізми відправлення дітей у дитбудинки...
Отже, протягом усього 1938 року з усіх кінців СРСР сюди, у район 26 точки (адже це тільки з 1954-го село почало називатися Малинівка), йшли етапи. Кількість ув’язнених жінок в «Алжиру», як правило, складала вісім тисяч осіб, а в інші роки бувало й десять, а то й двадцять тисяч. На запитання, скільки ж усього жінок було відправлено в 1937— 1938 роках у табори як ЧСИР — «членов семьи изменников родины», поки ніхто точно відповісти не може. За даними асоціації жертв незаконних репресій, через в’язниці й табори пройшли понад 18 000 дружин засуджених.
Цілком зрозуміле запитання — навіщо це все робилося, ким були насправді всі ці жінки й чи були вони в чомусь винні? Адже, як правило, винними себе ніхто не визнавав, і тоді ставилося за вину дружинам «ворогів народу»... «недоносительство». Потрібно зазначити, слідчі й не домагалися визнання, тут воно просто замінялося виписками зі слідчої справи чоловіка, довідками про громадянський стан. В обвинувальному висновку звичайно записувалося: «...проживала разом із чоловіком ... років, знала про контрреволюційну діяльність, що проводиться ним, але про це слідчим органам не заявила».
Визначенням цієї категорії репресованих, як стверджують історики, Сталін займався особисто. У 1937— 1938 роках, перед тим як справа направлялася у Військову колегію, він разом із Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем і Ждановим переглядали списки майбутніх засуджених, представлені НКВС. Ким були всі ці жінки для Сталіна? Можливо, не просто дружинами «ворогів народу», а дружинами «головних ворогів» — «право-троцькістських змовників». Представницями тієї самої еліти, що склалася в перші 20 років Радянської влади і яку Сталін розглядав у своїй хворій уяві, як джерело змов. Виходячи з власних спостережень, він робив висновок, що всі вони були на боці своїх впливових чоловіків, а виходить, могли їм сприяти.
БІЛЬШІСТЬ ІЗ НИХ ГИНУЛИ В ПЕРШІ ДВА РОКИ
Коли я дивилася на фотографії жінок, які пройшли ГУЛАГ, то ставало зрозумілим, чому більшість із них гинули в перші два роки. Красиві, розумні обличчя. Люди, які звикли до інтелектуальної чи творчої праці, не занадто привчені підкорятися й тим більше не навчені приховувати власну думку. Звичайно, вони були непристосованими, часом, ніде правди діти, зніженими. Мало того, не розуміли, у чому їх власне обвинувачують і від того ще більше страждали. Додайте до цього незнання долі своїх чоловіків, і, того гірше, — дітей. Адже в перші роки жінкам листування не дозволялося...
Існує легенда, а, можливо, правда це було? Адже ніхто з жінок не знав, куди їх ведуть. А солдатам, які охороняли їх, було заборонено будь-що казати. І тоді молоденький конвоїр закинув в один із їхніх вагонів підручник 5-го класу з атласом Радянського Союзу, де червоним олівцем було позначене місто Акмола. Але як передати звісточку рідним? Ув’язненим, кожній у вагон, виділяли шматок оселедця й шматочок цукру, загорнутий у білий папір. Жінки з тюремним досвідом, колишні революціонерки, переконували, що папір цей викидати не можна, а потрібно поділити його на шматочки. Замість чорнила використовувати власну кров, укусивши себе сильно за палець, та так, щоб кров текла струмочком... Потім звертали цю криваву звісточку й кидали в ящик, що служив туалетом. Коли потяг відходив, працівники залізниці підбирали маленькі трикутнички й переправляли за їхнім призначенням. Багато рідних «алжирок» одержали від них перший лист, написаний саме «дивними» чорнилом.
Галина Степанова-Ключнікова у своїх спогадах пише: «Усю зиму 1937—1938 років наш табір приймав поповнення. Складені із саману бараки, ще не просушені, заповнювали жінки з різних міст... Вигляд їхній мене приголомшив. Усі вони були наголо обстрижені. Жалюгідні, страшні, схожі на недоладних підлітків...
Зима була сувора. У бараках двоповерхові суцільні голі нари й одна піч на всю казарму. Виробничої роботи не було — начальство Карлага займалося розміщенням численних етапів.
Ми взялися самі налагоджувати свій побут. Поблизу було озеро, що поросло очеретом. У супроводі конвоїрів і собак ми косили очерет і в’язали з нього мати, що служили нам матрацами. Очеретом і топили. Днювальні цілодобово підкладали його в піч. Морози стояли люті. Одного разу, несучи воду на коромислі, я підслизнулася і впала. Два відра перекинулися на мене. Я миттєво покрилася крижаним панциром. У бараку жінки здерли з мене крижану кірку, і я виявилася майже сухою.»
...Колись давно, у 1984 му, я купила книгуспогадів Наталії Сац «Новели мого життя». Тоді, перечитавши її, я більше звернула увагу на те, з якими цікавими людьми зводила Сац доля, про її роботу над створенням дитячого театру і, звичайно, про її чоловіків, про одного з яких вона написала: «Не витримав іспиту на звання чоловіка». Я тоді сміялася: ось це жінка, ця принижень не стерпить!
І от у Малинівці, проходячи тополиною алеєю, посадженою «алжирками», на одному зі стендів побачила й ім’я: Наталія Сац. І згадала інший епізод (не даремно ж кажуть, що в різному віці ми книги читаємо по-різному) — про те, як будучи вже заарештованою, вона ворожила перед новим роком. А як ворожать інтелігентки? — Відкривають на загаданій сторінці навмання обрану книгу. Під руку Наталії Сац тоді трапився томик Шекспіра, і вона прочитала: «Хто навстіж жити звик, сидить нехай під замком...»
Так, вона жила навстіж, як навстіж жила дружина Багрицького, сестри Тухачевського, Блюхера, співачка Лідія Русланова (про відчайдушність якої вже писано-переписано), Вавочка Вагрина — перша Турандот театру Вахтангова, дружини білоруських поетів Вечер, Астапенко, Таубіна... І Оля Чукунська, дружина військово-морського аташе в Англії й Італії. Вона в спогадах «алжирок» була, ну дивно гарна! «Розкішне русяве волосся, заплетене в косу. Її сірі, розкриті очі врубелевського Серафіма ніколи не плакали. Вона розглядала своє відображення в темному вікні й повторювала: «Тільки б не змарніти. Я знесу все, мені все під силу, аби він мене не розлюбив...»
Можливо, це про неї, утім, кожна про себе таке могла написати:
Выше голову, милый! Я ждать не устану.
Моя совесть чиста, хоть одежда в пыли…
Надо мной — раскаленный шатер Казахстана,
Бесконечная степь золотится вдали.
Я иду по степи, колосится пшеница,
Белокрылая чайка куда то спешит,
Мы с тобою отныне бескрылые птицы,
А птенца далеко унесли в камыши…
КАМЕНІ, ЩО ПАХНУТЬ... МОЛОКОМ І СИРОМ
Жінки скрізь залишаються жінками. Вони можуть на межі загибелі думати про те, як виглядають і мріяти про любов. Можуть три рази на добу бігати в інший барак годувати грудьми сина, як робила це Рахіль Плісецька. Під час арешту вона не віддала немовля, і її спочатку помістили в спеціальне відділення Бутирської в’язниці, де було близько 100 матерів із грудними дітьми. Раз на день у камеру приносили балію з водою й доданою туди марганцівкою. Молоді мами по черзі купали дітей, а потім у цій воді прали пелюшки й сушили їх на голові й плечах — більше було ніде...
Вечорами Рахіль розповідала подругам про свою коротку кар’єру в кіно і все гадала — чи залишать її старшого сина й дочку Майю в сестри, відомої балерини Суламіф Мессерер, чи в брата — Асафа Мессерера?
Є в спогадах «алжирок» і такий факт. Поруч із табором, відразу за озером, є казахське село Жанажу (воно й зараз там є), отож, завдяки цьому селищу багато хто вижив. Якось, коли ув’язнені працювали, на озеро до них прийшли старі казахи у великих малахаях. Поряд йшли жінки, вони тримали за руки малих дітей, в яких на плечах висіли сумки. А в сумках, очевидно, було щось важке, наче камені. Потім діти почали кидатися цими каменями, а конвоїри сміялися: «От бачите, які ви — вороги народу, вас не люблять у Москві, вас не люблять і в казахському аулі, навіть діти кидають у вас камені...» Зрозуміло, що було прикро до сліз: як виховують тут дітей, вони кидають камені в беззахисних жінок! Через якийсь час казахи пішли. Хтось із жінок спіткнувся об камінь, і їй здалося, що він дивно пахне — молоком і сиром. Тоді алжирки зрозуміли, що жінки, діти й старі, які прийшли із сусіднього аулу, ризикуючи життям, кидалися в них сиром. Це був курт — запечений сир, скачаний кульками та висушений.
Коли вони прийшла ввечері в барак, то дякували за підтримку мусульманського бога й просили його зберегти життя цим жінкам і старим, дати їм здоров’я й довголіття, щоб діти їхні не знали горя, не знали голоду й самотності. Бо не раз жителі села, пробираючися через очерети, приносили хто хліб, хто олію, а хто й м’ясо. А конвоїри, які стояли вгорі, цього не бачили. Одна ув’язнена-німкеня написала вірш «Курт — драгоценный камень»...
У музеї навіть відтворили точно камеру. Але чому в ній стоїть колиска? Екскурсовод пояснила: багато хто приїжджав із грудними дітьми. За колючим дротом був організований дитячий садок, там перебували діти поки матері працювали. Потім цих підрослих малят, років чотирьох, у матерів відбирали й відвозили в дитячий будинок, у Караганду.
А коли хтось умирав узимку, рити могилу було мукою! І тоді, пошкодувавши жінок, начальство наказало побудувати у віддаленні сарай і в нього складати тіла. До весни померлі заповнювали весь сарай до верху, їх складали просто штабелями, чіпляючи до рук бирочки. А тільки тепліло, ховали всіх в одній могилі і плакали нишком (не дозволялося!), кидаючи просто на тіла грудки землі...
ЯК УВ’ЯЗНЕНІ РОЗБУДОВУВАЛИ МАЛИНІВКУ
І усе-таки вони не здалися! Вони перемагали щодня — свої слабкості, хвороби, страх і холод. І писали вірші, як Софія Солунова:
Пушистый снег пока нам греет плечи,
Как лучший мех.
Так пусть летит
К нам весело навстречу
Пушистый снег.
Мы будем жить.
Растают льды в апреле.
Весна ликуя встанет у межи.
В глаза беды бесстрашно мы смотрели.
Мы будем жить…
Навесні весь табір уже працював. Адже серед жінок було стільки талановитих, освічених особистостей. Вони спроектували в конструкторському бюро з назвою «Шарашка» для табору швейну фабрику, цегельний завод, електростанцію, котельню, лазню, їдальню з кухнею й кінотеатр для вільнонайманих поза зоною табору. І вони будували все це. Місили голими ногами глину із соломою, набивали дерев’яні форми цією масою й тягли на просушку. Потім із саманних цеглин по 20 кг вагою складали стіни. А хтось саджав, полов, прибирав, готував їжу... Із найкволіших був сформований вишивальний цех, і довго потім колишні алжирки зустрічали свої купони блузок, скатертини, серветки на прилавках магазинів.
До речі, у жінок, засуджених за наказом №00486, кінець терміну повинен був настати в 1942—1943 чи 1945— 1946 роках. Але вчасно майже ніхто на волю не вийшов. 22 червня 1941 року, у перший день війни, з’явилася спеціальна директива, що заборонила звільняти з таборів «контрреволюціонерів, бандитів, рецидивістів і інших небезпечних злочинців». Таким чином, дружини «ворогів народу» продовжували розбудовувати «Алжир». І в тому, що сьогодні село Малинівка живе безбідно, є також і заслуга ув’язнених спецтабору. До моменту закриття «Р 17», а це відбулося післясмерті Сталіна, його територія вже представляла не порожні бараки в степу, а обжите й розвинене в плані інфраструктури поселення. Тваринницьке підприємство, цегельний завод, швейна фабрика, лікарня, їдальня, — усе, про що мріяли жінки, стало реальністю.
МУЗЕЙ У СТЕПУ
У 1989-му ще існував Радянський Союз і панувала тоталітарна ідеологія, але Іван Іванович Шах, син репресованого, який довго виношував у серці шляхетну ідею, зміг здійснити свій задум — відкрити перший пам’ятник ув’язненим в Алжиру. Утім, до алжирок із такою повагою корінне населення ставилося, що підключилися до справи усі. Адже багато жінок після звільнення так і не повернулися на малу свою батьківщину й продовжували в Казахстані лікувати дітей, навчати їх різним предметам, організовували творчі колективи й проектували нові будинки.
Понад десять років у Будинку культури селища Малинівка розросталася експозиція музею. Стараннями багатьох людей зібрані були унікальні експонати. Тому, коли прийшла звістка, що з ініціативи президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва тут незабаром виросте музей, багато хто зітхнув із полегшенням, — такий музей давно був потрібний і Казахстану, і багатьом іншим країнам, чиї дочки й сини стали жертвами репресивної машини.
Музей виріс у рекордно короткий термін, 23 березня був закладений фундамент, а через два місяці, 31 травня, його вже відкрили. Під час урочистої церемонії відкриття Нурсултан Назарбаєв зізнався, що такий музей був давньою його мрією, а ще зазначив: «Я був уражений масштабністю репресій тоталітарного режиму й тою пекельною байдужістю, з якою каральна машина викошувала життя ні в чому не винних людей...»
Сьогодні в Казахстані немає байдужих до жертв репресій, тим більше, що серед жертв виявилося чимало казахів, причому кращі представники народу. Тому музей, збудований у невеликому селищі, практично в степу, завжди відкритий для відвідувачів. Щоб зайти в будинок, здалеку схожий на скриньку (вікон немає, світло проникає крізь прозору стелю як знак того, що з волі небес усе сховане й таємне завжди стає явним), потрібно пройти спочатку під аркою скорботи. Отут проходять тихо, схиливши голову, із відчуттям незвичайності, майже святості місця. Арка скорботи дуже символічна (утім, тут усе перейнято глибоким символізмом, продумане до тонкості творчими людьми), отож арка складається з двох композицій — темного шолома, що уособлює силу чоловіка і його потребу захищати, й білого покриву над ним — хустки. Вона немов ширяє у небі, ця біла хустка-намет, що символізує жінку матір, яка уболіває за чоловіка й дітей, загублених у роки репресій, уболіває за своє загублене життя, зганьблену красу.
Дивне відчуття провини виникало, коли йшла алеєю від арки пам’яті до музею. Глянула вправо — сидить жінка, яка мало звертає увагу на те, що відбувається поза нею (бо це не є сьогодення, не є її правда!)... Гіпсова незнайомка здається втомленою, виснаженою, але не зломленою. У руках вона тримає томик віршів: поезія — от що є для неї розрадою. Поезія й надія. А з іншого боку алеї сидить чоловік, нахиливши голову в розпачі, бо не в силах був він захистити кохану... Винний — невинний?!
Потім вас чекає прохід досить вузьким і довгим, дванадцятиметровим коридором, що ніби вводить у той далекий страшний світ. На стінах трагічні зображення: ув’язнених з утомленими, схудлими обличчями, колючий дріт і вагонетки. От жінка прощається зі своїми дітьми — її зараз поведуть НКВСники. А ось камера й кабінет слідчого...
Колом йдемо — від експоната до експоната. Страшні це експонати. Але чим довше дивилася на них, тим сильніше охоплювало бажання підняти голову до неба. Ах, от чому! Там у піднебессі кружляли голуби! Хтось потрапив у сільця, а хтось виривався на волю. І тоді життя тріумфувало — коли білий птах виривається з чорного кола лиха, поганий, темний і неясний час закінчується й починається біла смуга. Це — майбутнє, що бачиться щасливим. Але щоб воно було таким, потрібно дотримати багато чого — жити за законами совісті, не викидаючи із серця пам’ять. А пам’ять, як відомо, потрібна зовсім не для того, щоб зайвий раз посипати голову попелом, а для того, щоб ще раз не оступитися.
Чи впевнені ми в тому, що ніколи вже людство не створить щось на зразок Карлагу чи Алжиру? І що потрібно робити, щоб цього не сталося? Поки ставитимемо собі такі запитання — будемо людьми.
