8 квітня в Українському домі відкрилася виставка під назвою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА»
Приводом до неї обрано трагічні події на Волині 1943—1944 років, внаслідок яких з обох сторін загинули тисячі невинних людей включно з дітьми, жінками, людьми похилого віку. Це є дійсно драматичний та сумний епізод польсько-українських відносин, що довго залишатиметься невигойною раною на тілі обох народів. Саме тому з’ясування причин виникнення цих подій та їх жахливих наслідків є винятково важливим сьогодні .
Українсько-польські відносини впродовж своєї довгої історії переживали різні часи — кращі та гірші, переходили від спроб співробітництва до жорсткої конфронтації, і навпаки.
Дуже слушною, гадаємо, є думка відомого польського громадського діяча Яцека Куроня, висловлена в річницю Волинської трагедії про неможливість вихоплювання будь-якої історичної події з її історичного контексту, оскільки таким чином спотворюється і фальшується уся картина польсько-українських взаємин!
Тому, коротко кинувши погляд на попередній період взаємин двох народів, спробуємо окреслити декілька головних причин трагедії, що сталася. Звісно, такою може бути названа проблема східних кордонів Польщі, а отже, доля Східної Галичини та Волині. Кожний народ, зі свого боку, вважав, що має повне право на ці території-поляки наполягали на відновленні довоєнних кордонів Польщі, українці ж наголошували на обставинах, що привели до анексії цих земель, а також на праві кожного народу на самовизначення, соборність та державну незалежність. Розуміючи усю важливість порозуміння між собою, сторони все-ж таки не знайшли вагомих аргументів для порозуміння, що врешті-решт призвело до жахливої братовбивчої війни.
Не останньою причиною, що спровокувала конфлікт, була політика «розділяй і володарюй», втілювана Сталіним та Гітлером щодо українського та польського національно-визвольних рухів та України й Польщі в цілому. На сьогодні документально доведеним є те, що частина конфліктів була спровокована німцями та радянськими партизанами.
Ще одним важливим фактором, що сприяв загостренню протистояння, були негативні стереотипи щодо українців і поляків, що міцно утвердились у масовій свідомості обох народів.
Можна зробити висновок, що українці та поляки стали заручниками міжнаціональних відносин, що формувалися протягом багатьох століть, і були успадковані поколіннями XX століття.
Болючим питанням на сьогодні залишається і те, хто почав конфлікт. На авторитетну думку українського історика Ярослава Грицака, вияснити це майже неможливо, оскільки жодна з версій не може бути підтверджена документально. Те ж саме стосується і кількості жертв з обох сторін, розбіжності у числі жертв, які озвучуються поляками та українцями, надто великі.
Вина за конфлікт лежить як на українцях, так і на поляках. Волинська трагедія стала черговим відлунням ворожнечі, ненависті стосовно один одного, що були зумовлені історично. Важливу роль відіграли і конкретні обставини, що склалися на Волині під впливом різних силу Другій Світовій війні.
Ми попросили дати коментар стосовно виставки і трагічних подій на Волині 1943—1944 років відомого вченого, керівника робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького.
— Питання українсько-польського конфлікту на Волині 1943—1944 років не є новим, воно досліджувалось і обговорювалось у колі інших питань на багатьох конференціях, симпозіумах із польськими колегами-істориками, зокрема, було організовано кілька спільних заходів з відомим польським істориком Владиславом Філяром.
Переходячи до розповіді про трагедію на Волині, варто наголосити на декількох моментах, пов’язаних з нею.
Перш за все, потрібно зазначити, що волинські події 1943 року, були організованими та цілеспрямованими, тут не можна говорити про спонтанність або випадковість. Антипольська акція відбувалась у вигляді збройних сутичок між польськими і українськими загонами самооборони, в т.ч. й тими, що відносилися до одиниць УПА. Проте, страждало і мирне польське населення, яке, на жаль, значно більшою мірою постраждало від цих акцій. Потрібно враховувати той факт, що поляків на Волині було приблизно 10—15%, українців було набагато більше. Якщо взяти Холмщину, там населення було приблизно 50% на 50%, — Грубешівський повіт, наприклад, там вирізалися саме українські села. Ненависть була колосальна, вона підсилювалась німцями і радянськими партизанами, що мали відповідні інструкції, і у всякому разі робили все собі на користь, щоб виснажити протиборствуючі сторони. Багато було місцевої ініціативи, але брав у цьому участь і тодішній командарм УПА Д.Клячківський, — нема конкретних письмових слідів, але такий логічний висновок треба зробити. Він досить швидко був усунений зі своєї посади, його замінив Роман Шухевич.
Під час конфлікту йшло взаємне мордування поляками українців, українцями поляків, але на Волині в більших масштабах вбивства були саме поляків. Можна навести характерний приклад ставлення місцевого населення до означуваних подій. Існувала невелика, маловпливова організація — «Комітет українських селян», що у своїй відозві звертали увагу на те, що почали справу політики, а відчувати на собі усі наслідки доведеться саме місцевому населенню — простим українським селянам.
— Щодо самої виставки, яка відкрилась в Українському домі — то для того, щоб зробити якийсь висновок, експозицію треба уважно подивитися. Я позбавлений цієї можливості, не можу дати остаточної відповіді. Цілком ясно, що ця тема вже не є білою плямою, якою вона була колись . Ми працювали з 1998 по 2005 рік у складі робочої групи при Урядовій комісії з проблеми ОУН-УПА. Було опубліковано багато праць, зокрема, одна з книг має безпосереднє відношення до теми. Це книга професора Ігоря Ільюшина «Волинська трагедія 1943—1944 років», видана на поліграфічній дільниці Інституту історії України НАНУ у 2003році, має 314сторінок. Великий обсяг дозволив автору підійти до проблеми досить широко, з урахуванням усіх діючих сторін (а їх було багато) — Армія Крайова, УПА, радянські партизани, німецька адміністрація. Було багато різних організацій, що дивились на те, що відбувається.
Я не можу приховати розчарування тим, що ось ми написали книгу про УПА і ОУН, а вона виявилась нікому не потрібною, навіть попри те, що ми виконували доручення уряду і Урядової комісії, а робота ця фінансувалась Верховною Радою. Вона закінчена, «Наукова думка» видала книгу тиражем 500 екземплярів, навколо неї не ведеться жодних дискусій, нікому не цікаво, що там відбувалось насправді, хто чим керувався, чому виникли обставини, коли люди гинули десятками тисяч. Протягом останніх 5 років я усіляко намагався посприяти введенню книги в широкий обіг, але ніхто в цьому не зацікавлений. До речі, вона є на порталі Інституту, там кожний бажаючий може з нею ознайомитись. Зараз помінявся уряд, він теж не зацікавлений, як і попередні уряди президента Ющенка в тому, щоб вислухати власне самих істориків. Замість цього, вони звертаються до поляків за матеріалом, який компрометує ОУН-УПА. Добре відомо, що в Польщі є багато політичних течій, є й абсолютно шовіністичні, наприклад ті, які сприяли підготовці цієї виставки.
Ми ніколи не намагались довести, що УПА — білі й пухнасті люди. Було всяке, це армія через яку пройшло 400 тисяч за увесь час її існування. Люди бувають різні, так само як і в усіх арміях. Я гадаю, що один з цих людей, командарм Дмитро Клячківський, несе відповідальність за те що трапилось на Волині. Про це не згадує ніхто з націонал-патріотів, які пишуть пафосні статті до газет.
На мою думку, трагедія поляків і українців є якимось футбольним м’ячем, яким політики обох сторін грають один з одним. І якщо офіційні посадові особи українського уряду звертаються за компроматом на тих людей, які добре чи погано, але перебувають в кордонах сучасної України, і є частиною української історії, то це просто не солідно. Тим більше, що у нас є історики, які ці проблеми вивчали, які можуть сказати, об’єктивно чи ні, дати факти, які можна перевірити, з якими можна дискутувати, але факти.
Підсумовуючи усе, що відбувається в цьому напрямі, мушу заявити, що гірко розчарований результатами тої зустрічі — Кучми-Кваснєвського, коли було підписано Меморандум про взаємне порозуміння і було визнано, що між двома державами існують важкі питання і вони повинні вирішуватись істориками, а не політиками. І їм треба надати всі можливості вивчити ці питання, а політикам налагоджувати мости між сучасними державами.
— Чи не вважаєте ви це черговою спробою російських організацій в Україні, у взаємодії з польськими шовіністами, посварити Польщу і Україну?
— Не вважаю ворогом сучасну Росію. Вона багатолика, це частина нас самих внаслідок перебування в імперії. І в Україні є різні політичні течії, не дивно що є такі, що шукають спільників, у тому числі в Польщі
Кілька днів тому я брав участь у передачі «Точка зору» на УТ-1. Там було дві студії — в одній чубилися нардепи, в іншій був я та очільник однієї з російських організацій України, на прізвище Шуров. Мені як історику дали слово тільки на 5 хв. у кінці. Коли почав говорити Шуров, то аж вуха в’янули — він доводив, що бандерівці — негідники, посилаючись на Отто Скорцені! (штандартенфюрер СС, учасник спецоперацій).
Мабуть, ми ще не дозріли до того, щоб наші інтереси не були розірваними, щоб ми не працювали на інші країни, не можна забувати і про п’яту колону всередині країни. Нам потрібна держава, яка турбується про націю(не етнічну!) Обов’язково має бути і дружба з Росією .
Потрібно тримати себе в курсі справ щодо історичного минулого, але пам’ятати, що це минуле, можуть бути різні історії, дискусії стосовно цього, але минуле ми не змінимо, воно таке, яке є.
— Дякую за розмову
Роблячи висновки з жахливої трагедії на Волині, мусимо визнати провини одне одного, знайти сили для вибачення і не допустити, щоб це коли-небудь повторилось.
По-справжньому толерантною, виваженою та справедливою для обох сторін є думка, висловлена в розмові на радіо «Свобода» аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні пані Олею Гнатюк: «Ми повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також розуміти і український біль».
