Коли знайомий лікар нарколог запропонував мені прийти до нього на прийом і послухати розповіді колишніх наркоманів, які час від часу приходять до медичної консультації, я сприйняв цю пропозицію, скажемо прямо, без ентузіазму. Сьогодні тема наркоманії перестала бути для читаючої публіки особливо цікавою.
Проте, прийшовши до приміщення наркологічної консультації, що була раніше відділенням міліції, кореспондент «Дня» чекав побачити біля кабінетів групу особистостей, які опустилися і «чекали» допомоги від нашої медицини. На моє здивування, колишні наркомани виглядали вельми респектабельно. Першим у кабінет зайшов досить молодий чоловік, який назвався Ігорем:
— Мені 35 років. Як став наркоманом? Почалося все у 1986 році. Я якраз прийшов з армії і відразу влаштувався до автомайстерні. Тоді професія автослюсаря була навряд чи не на вагу золота. Клієнтів було багато, а станцій мало. Працювати, правда, доводилося багато, але і грошей вистачало. Друзі, компанії, веселе життя. Ось тоді я і спробував наркотики вперше. Цей дур прийшов до нас зі сходу України. Коли я служив в армії, у нас в частині вже були хлопці, які потай покурювали «план». Незабаром і серед друзів стало престижно колотися. Дістати мак тоді було досить просто. Шість років сидів «на голці». Спочатку наркотики особливо моєму життю не заважали. Працював, одружився, народилася дитина. Все як у всіх. Потім стало важко. Задоволення від дози буває тільки спочатку. Потім з’являється залежність. Для того, щоб нормально себе відчувати, потрібна доза. Закінчилося тим, що я став важити сорок шість кілограмів. І якось я подумав, що мине ще небагато часу і я помру. Я дуже злякався і поїхав лікуватися. Тоді, на початку дев’яностих, це було ще не так дорого. Начебто вилікувався. А приїхав до міста і вколовся. Ось тоді сів і замислився, навіщо я це зробив?.. Загалом, довго брав себе до рук, старався позбутися наркотиків. Прийнято думати, що наркомана, який вилікувався, зворотно у вир тягнуть друзі, підсовують дози. Це неправда. Якщо ти не хочеш, то ніхто тебе не примусить знов колотися. І друзі не звірюки.
Найважче в моєму післянаркотичному житті було знайти себе. Нікому сьогодні колишній наркоман не потрібен. Фактично нормальної системи реабілітації немає. Роботи не вистачає навіть для молодих, повних сил людей. Добре, що я не забув своє ремесло. Зараз ремонтую машини. Правда, грошей на свою майстерню не зібрав, але замовлень вистачає. Знову одружився. А помічниками до себе беру колишніх наркоманів.
Думаю, проблема наркоманії — це хвороба нашого суспільства. Сьогодні півкубику відвару макової соломки — нормальна доза для початківця наркомана — коштує 4—5 грн. Це зовсім не багато, принаймні, для підлітків, яким просто нікуди подітися і чимсь зайнятися. Коли я починав колотися, то це було просто модно, сьогодні молоді відчувають себе нікому не потрібними, кинутими в цьому світі. А тут вколовся і щасливий. Слідом за Ігорем до кабінету ввійшла модно вдягнена, як зараз кажуть, «прикинута» дівчина. Її звуть Світлана, і вона з іншого покоління наркоманів. Їй всього двадцять два роки, чотири з яких приймала наркотики. Все почалося також вельми банально. Друзі запропонували уколотись. Тоді Світлані було сімнадцять, і вона щойно приїхала до міста з батьками, які служили у Німеччині. Класичною наркоманкою вона не була. Добре закінчила школу, поступила до інституту. Правда, навчалася недовго. Міліція затримала її з наркотиками. Вуз довелося кинути. Почалися неприємності. Хотіла вийти заміж, але, дізнавшись, що наречений — також наркоман, кинула його. Недавно поступила до престижного комерційного вузу. Хоче бути психологом і вивчати проблеми, пов’язані з вживанням наркотиків. Про наркоманів говорить з розумінням: «Серед міської молоді мого віку, напевно, процентів вісімдесят хоча б раз у своєму житті спробували наркотики. Особливо це торкається учнів і студентів. Вколешся, покуриш травичку, і проблеми на час відступають, а життя виглядає вельми привабливим. Наприклад, коли я приймала наркотики, то мені дуже добре давалася економіка. Парадокс. По-моєму, більшість літератури про наркоманію написана людьми, які ніколи «не сиділи на голці». Не думаю, що всі, хто хоч раз спробував це зілля, стануть людьми, які опустяться. З таким же успіхом можна вважати алкоголіком будь-кого, хто час від часу випиває чарку горілки. Проблема в тому, що молоддю ніхто як слід не займається. Коли я жила з батьками у Німеччині, то моя подружка-німкеня була постійно чимсь зайнята. Волейбол, фігурне катання, балет — у неї просто не було часу на дозвільне хитання по місту і пошук пригод. Була мета, без неї життя втрачає своє значення. На мій погляд, в цьому — у відсутності мети — причина наркоманії серед молоді.
Я ще довго слухав сповіді різних людей, волею долі занесених у лікарський кабінет, а ще згадував розповідь лікаря про те, що його тепер не дивують навіть дванадцяти-чотирнадцятирічні наркомани. Швидше правилом стало те, що за допомогою звертаються діти батьків, які досягли успіху. Вони ні в чому не мають потребу. А ще я пригадав офіційні дані, що на Рівненщині нараховується всього лише вісімсот наркоманів, в тому числі сім дітей і двадцять два підлітка. Не знаю, кому вірити, офіційній статистиці або колишній наркоманці, але від розповідей людей, «що зіскочили з голки», стає страшнувато...
