Зовсім нещодавно в метро стався один кумедний випадок. Проїжджаючи на ескалаторі, звичайний старий витяг сопілку і почав грати відому козацьку похідну, плавно перейшовши потім на «Ой там, ой на горі». І відразу якось незручно стало від цих мелодій, якось соромно. А чоловік пограв-пограв і, підіймаючись угору, сховав інструмент. Чому це йому надумалося? Навіщо грав? Звичайно, залишилося неясним, але почуття сорому не залишало.
Вже давно не є таємницею, що бути націоналістом — погано, хочa, здавалося б, звідки взялося таке переконання? Націоналіст обов’язково уявляється нам агресивним і злобним фанатиком, а не просто людиною, яка любить свою країну. Але ось річ ще більш цікава: ми не лише боїмося бути націоналістами — нам соромно при будь-якій згадці, що ми українці, що живемо в Україні і якимось чином причетні до подій у країні. Ми з огидою дивимося на тих, хто насмілюється у всіх на виду співати українські народні пісні чи якимось іншим способом виявляти свою національну приналежність. Останнє можна здійснювати лише тихо і десь у затишному місці, що б не дай Боже хтось побачив, бо публіку це лякає.
Коли ми бачимо людину у вишиванці, то спадає на думку лише одне: або він іде на якесь свято, або націоналіст. Начебто нічого дивного в цьому немає, але чомусь шотландці, які приїхали до нас на футбол, були поголовно одягнуті в кіль. Мабуть у них інший погляд і не соромно голосно заявити про свою націю. Поза сумнівом, будь-який француз, німець, іспанець буде до втрати голосу кричати, що він саме француз, німець, іспанець, а не хто-небудь інший. І це не залежить від того, чи добре йому живеться в його країні і чи дійсно вона така велика. Поляки були горді собою, навіть коли, як ми зараз, їздили на заробітки на Захід. Їх розвиток якраз починався з цього пункту: про гордість і сором.
Говорять, що народ, який уміє сміятися з себе — сильний народ, але виходить, що ми вже занадто сильні. Ми ніколи не пропускаємо можливості посміятися з себе, принизити себе, мовляв, ми їмо лише сало і Україна — жахлива країна. У нас заведено паплюжити своє минуле, старанно втоптуючи культурні та історичні цінності. При цьому ми начебто зрікаємося всього, і стає не так соромно. Ми вміємо захоплюватися чужим, але пишатися своїм — абсолютно заборонено.
Цього року на Євробаченні нашу країну представлятиме Вєрка Сердючка. Великий талант Андрія Данилка безперечний, але сам образ Вєрки — хіба не чергова насмішка. Чому він такий популярний у Росії? Адже не лише за великі груди й уміння розважати публіку. Чи можна пишатися таким світовим брендом? Чи знову буде соромно? Всі ці питання прикриваються виправданням: «А кого посилати?» Іншими словами, «маємо те, що маємо» і іншого не потрібно, бо звикли вже соромитися свого.
Ту ж саму українську пісню, яка має колосальну цінність, багатий фольклор, ми, вернучи носа, намагаємося забути, але що може бути ганебного в тому, щоб берегти свою традицію? У всьому світі фольклор країни — це дух нації. Його ретельно охороняють і прищеплюють молодому поколінню. Якщо ми не прагнемо до цього, то до чого ж? Розсіятися? Зникнути як народ? Ми з дивовижною завзятістю ставимо курс на самоліквідацію і знищення України. Чого ж можна чекати взамін? Що хтось прийде й переконає нас? Ні, залишається лише вмирати від сорому й сподіватися, що якимось чином все зміниться, і, що колись, дивлячись на людину, яка грає національну пісню в метро, нам не буде соромно за те, що в неї якраз немає цього сорому.
