Розвідка знає все. Принаймні, повинна знати. І не тільки окремі факти, хоч би скільки їх було, а й те, що ці факти об’єднує. Інакше кажучи, розвідка має вірно реконструювати цілісну картину того, що належить до сфери її коптетенції. Аналітичні здібності й уміння відрізняти достовірні факти від сумнівних та від банальної дезінформації — неодмінна складова успіху дій розвідки і показник її професіоналізму. Це стосується не лише сьогодення, а й днів учорашніх, які розвідники мусять адекватно оцінити й винести з тих подій належний досвід.
Погляньмо під цим кутом зору на розповідь про партизанський рух 1941—1945 років на офіційному сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України: http://gur.mil.gov.ua/content/partisan-day.html. Тим більше, що 22 вересня відзначався встановлений 11 років тому указом Леоніда Кучми День партизанської слави.
Зацікавлені зможуть ознайомитися з повним текстом цієї розповіді. Я ж через обмаль місця на газетній шпальті наведу лише деякі фрагменти.
«На початку війни партизанські загони діяли хаотично, були нечисленними та неорганізованими, погано озброєними, не мали засобів зв’язку і необхідних матеріально-технічних засобів...
У червні 1942 року був створений Український штаб партизанського руху (УШПР), керівником якого було призначено Т. А. Строкача...
Почала діяти спеціальна школа, в якій готували командирів, комісарів, радистів, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців для партизанських формувань. Протягом близько трьох місяців майбутні партизани вивчали приймально-передавальну радіоапаратуру, опановували роботу на телеграфному ключі, шифрувальну справу, вітчизняну й німецьку стрілецьку зброю, мінно-підривну справу та інші необхідні у ворожому тилу питання...
Партизанський загін під командуванням О. Сабурова восени 1942 р. здійснив рейд із Брянських лісів на Правобережну Україну. Відстань у кількасот кілометрів партизани подолали протягом місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро та Прип’ять. Лише у дні рейду загін О. Сабурова розгромив фашистські гарнізони в шести райцентрах, зруйнував 29 залізничних і шосейних мостів, провів роз’яснювальну роботу серед населення, внаслідок чого чисельність з’єднання наприкінці рейду зросла. Згодом сабуровці спільно з партизанами загону С. Ковпака, загонами із Житомирської, Рівненської областей та білоруськими партизанами утворили в Поліссі вільний від фашистів край, який охоплював 14 районів з населенням 200 тис. людей...
Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало понад мільйон осіб — представників усіх народів Радянського Союзу, із них на території України — понад 500 тисяч: 60 партизанських з’єднань, 1993 загони і диверсійно-розвідувальні групи...
Загалом протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів та офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів із живою силою та бойовою технікою, підбили й захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13 535 автомашин, 211 літаків.
...Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу захистити свою Батьківщину».
Власне, нічого нового в усьому цьому навіть для тих, хто вчився у школі вже у незалежній Україні, не кажучи про старше покоління, немає: адже, як написано в новітніх підручниках з історії, партизанський рух в УРСР — а йдеться про радянських партизанів — був масовим, у ньому брали участь сотні тисяч людей, він користувався загальнонародною підтримкою, і земля горіла під ногами німецьких окупантів.
Але не всі згодні з підручниками.
«По состоянию на 15 ноября 1942 года состоит на учете действующих на территории Украины 55 партизанских от рядов общей численностью 6350 человек, из них имеют постоянную радиосвязь с Украинским штабом партизанского движения 38 партизанских отрядов общей численностью 5027 человек».
Отакої! А де ж масовість, про яку точиться стільки розмов?
«Состояние партизанского движения на Украине к 1.1.43 года характеризуется следующими цифрами:
а) действующих отрядов — 60 с общей численностью 9199 чел., из них вытеснено (противником. — С. Г.) с территории Украины — 24 отряда с общей численностью 5533 чел.;
б) с начала войны зарегистрировано отрядов 675, общей численностью 25 223 человек...
Таким образом, в настоящее время на Украине почти нет ни одного крупного активного отряда, имеющего связь с центром».
Інакше кажучи, на початок 1943 року на території УРСР залишилося 3666 партизанів. А переважна більшість зі згаданих 25 тисяч партизанів кудись поділася — або загинула, або розбіглася чи сховалася в лісах, не виявляючи активності й перервавши зв’язок з УШПР.
Хто ж це насмілився так брутально переписувати всім добре відому історію славетного партизанського руху? Це — майор Держбезпеки Тимофій Строкач (за армійською градацією — комбриг), згаданий на сайті розвідки України, у 1942—1945 роках, — начальник Українського штабу партизанського руху.
А ось іще один «фальсифікатор» — нарком внутрішніх справ РСРС Лаврентій Берія, котрий 23 січня 1943 року доповів Сталіну: «НКВД СССР сообщает полученное от своего сотрудника, находящегося в тылу противника в районе Ровно, УССР, следующее донесение: «Личный состав 12-го батальона Сабурова занимается разгулом, пьянством, терроризирует и грабит советски настроенное население, в том числе даже родственников своих бойцов. На мои претензии комбат Шитов и комиссар обещают прекратить эту антисоветскую работу, но действуют нерешительно, стараясь прикрывать лиц, занимающихся бандитизмом. Делаю новые попытки добиться перелома, прошу воздействовать через Сабурова...» Взагалі-то член Ставки Берія мав достатньо важелів, щоб вплинути майже на будь-кого, але в даному разі він вирішив підстрахуватися і звернувся до Сталіна, щоб той «дав по рогах» партизанам Героя Радянського Союзу Сабурова. Саме тим, які, згідно з розповіддю на сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України, визволили цілий район у тилу ворога і провели серед населення роз’яснювальну роботу...
А, може, Берія вводив Сталіна в оману? Ні. Через кілька днів (27 січня) з того ж з’єднання Сабурова представник УШПР Іван Сиромолотний відправив листа Строкачу: «По содержанию его отряд близок к банде. Народ от его отряда удирает так, как и от немцев в лес. Мародерству нет предела».
Тобто радянський партизанський рух був чимось зовсім іншим, ніж його описують школярам і студентам незалежної України, ніж про нього говориться в офіційних документах (як-от у розпорядженні Кабміну України № 504-р, яким було затверджено план заходів із відзначення Дня партизанської слави цього року), ніж він постає з сайта української розвідки.
По-перше, цей рух ніколи не мав грандіозних масштабів: у довідці УШПР від 20 серпня 1944 року, підписаній начальником оперативного відділу УШПР полковником В. Бондарєвим, говориться, що за роки війни в Україні діяло 1200 партизанських з’єднань, загонів і груп загальною кількістю в 112 тисяч чоловік. А кількість формувань, керованих УШПР, які синхронно діяли в тилу противника, ніколи не становила більше, ніж 40000 людей. І то: така масовість з’явилася тільки в передостанній рік війни. Щоправда, 5 травня 1945 року ЦК КП(б)У дав «нагору» інформацію вже про 200 тисяч партизанів, включно із 20 тисячами тих, які з осені 1944 року по травень 1945 року рейдували поза межами території України — в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, — але ця цифра видається завищеною, навіть якщо в ній враховано розвідувальні та диверсійні загони, підпорядковані НКДБ та ГРУ, а також «дикі партизани», про яких мова піде далі.
По-друге, етнічний склад українського партизанського руху не відповідав етнічній структурі населення: 1944 року етнічний склад 11 найбільших партизанських з’єднань, що діяли на території УРСР, був таким: 25% — росіян, 57% — українців, 8% — білорусів, 4% — поляків, 2— євреїв, 4% — представники інших етносів та етнічних груп, а от у партизанській дивізії уславленого Сидора Ковпака українців була тільки третина (тоді як за переписом 1939 року українці становили 76% населення УРСР, а росіяни — 13%). 62 партизани, які діяли на території УРСР, стали Героями Радянського Союзу. Перше місце займають українці — 32 особи (51,6%), друге — росіяни — 24 особи (38,7%), третє — білоруси — 3 особи (4,8%). Ще цікавішим у цьому плані був склад командування українськими партизанами: станом на липень 1943 року із 125 співробітників УШПР було 60 росіян і тільки 41 українець (плюс 24 особи інших національностей).
По-третє, стосовно всенародної підтримки також існують великі сумніви. Скажімо, в повідомленні начальника поліції порядку райхскомісаріату України № 162/42(G) на ім’я Гіммлера, зокрема, відзначено, що «більшовицькі терористи» активно «грабують і розоряють українські села». У таких цілком таємних документах нацисти зазвичай говорили правду. Ось як описував події весни та літа 1943 року на Волині Тарас Бульба-Боровець, командувач «Поліської Січі» та Української народної революційної армії: «Одної ночі лебедівці (так він називає вояків, організованих ОУН-Бандери загонв УПА. — С.Г.) карають мечем та вогнем польське село. Вдень німці з польською поліцією карають за це п’ять українських сіл. На другу ніч большевики з поляками палять за те саме ще п’ять українських сіл та дострілюють уцілілих втікачів по лісах». А ось статистика: восени 1943 року, вже після спаду українсько-польського протистояння, на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 — червоні партизани. Якщо взяти до уваги співвідношення їхніх сил, то партизани в цій справі виявили значно більшу активність та заповзятість у знищенні українського населення. Не випадково-бо під час невдалого рейду з’єднання Сидора Ковпака в Карпати влітку 1943 року, за обраним свідченням очевидця, «гуцули полювали на Ковпака і його людей як на ведмедів».
А, власне, що в цьому всьому дивного? Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину «випаленої землі». Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Згідно із документа під назвою «Докладная записка НКВД УССР о работе НКВД УССР по организации и руководству оперативной деятельностью формирований в тылу противника», з 1 серпня 1941 року по 1 березня 1942 року чекісти України закинули за лінію фронту 1874 диверсійно-розвідувальні загони загальною кількістю 29307 чоловік і 830 агентів-розвідників та зв’язківців з партизанськими загонами. Абсолютна більшість цих людей загинула або потрапила в полон. Після того 1942 року 4-м Управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуті 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини — низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій.
Ну, а тепер перейдемо до цифр. «У цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів із живою силою і бойовою технікою, підбили й захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків», — ще раз процитую дані, наведені на сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Отже, із тих чотирьох мільйонів загиблих вояків, яких утратили (убитими й померлими від ран) Німеччина та її спільники на території Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, Югославії й інших східноєвропейських держав, восьму частину знищили звитяжні партизани УРСР. А танків у сутичках із партизанами німці втратили не менше, ніж під час тривалих запеклих боїв на Курській дузі. І ворожих літаків партизани знищили удвічі більше, ніж Кожедуб із Покришкіним разом.
А може, нізвідки взято об’єктивну інформацію про партизанський рух, може, досі закриті всі документи про минуле? І саме цим пояснюються такі «проколи» українських військових розвідників? Ні, це не так. Зовсім не так. Дослідження Олександра Гогуна й Івана Дерейка, Анатолія Кентія та Володимира Лозицького, Івана Патриляка та Володимира Сергійчука й цілої низки інших дослідників дають зовсім іншу картину партизанського руху, ніж та, що була узвичаєна ще зі сталінських часів. Опубліковано силу-силенну документів часів війни. Треба лише їх прочитати. Уважно, ретельно, послідовно, не поспішаючи. І неодмінно напрошується висновок, що та війна була зовсім іншою, ніж у фільмах «Визволення» чи «Дума про Ковпака»...
Звичайно, радянські партизани воювали — у незмірно менших масштабах, але воювали. Хоча нерідко їхні бойові дії зводилися до штурмів німецьких складів із продовольством чи гуралень. Безперечно, вони зазнавали страшних утрат (спричинених передусім спротивом населення окупованих територій сталінській стратегії «випаленої землі», яку здійснювали партизани в 1941—1942 роках), а поповнювалися — із 1943 року — не в останню чергу за рахунок поліцаїв і вояків різних допоміжних формувань вермахту, набраних із радянських громадян. Звичайно, партизани відволікали якісь ворожі сили з фронту і змушували окупаційну адміністрацію жити напружено, тривожно, хоча свої операції радянські партизани проводили здебільшого не проти німецьких чи інших окупаційних військ, а проти поліцейських формувань.
Одна з останніх за часом дослідницьких праць, присвячених цьому питанню, — книжка «Рідня. Поліція і партизани» (Родня. Полиция и партизаны, 1941—1944. На примере Украины / Авт.-сост.: А. Гогун, И. Дерейко, А. Кентий. Центральный государственный архив общественных объединений Украины; Ведомственный государственный архив службы безопасности Украины. — К.: Украинский издательский союз, 2011. — 576 с.). Книжка воістину унікальна, бо присвячена братовбивчому протистоянню, яке розгорнулося на окупованій території СРСР, — справжній війні між поліцією й партизанами. У ній наведено документи вермахту, СС, НКВС, ГРУ, Центрального й Українського штабів партизанського руху, партійних організацій, а також інтерв’ю з учасниками та свідками подій. Ці матеріали наочно засвідчують факти кривавого терору й масового грабунку з обох боків, спрямованого передусім проти мирного населення, яке опинилося між молотом і ковадлом.
Утім, крім радянських партизан та українських повстанців (котрі також іноді називалися партизанами), була тоді на теренах УРСР ще одна збройна сила, яка нікому не підпорядковувалася й діяла стихійно. Це були невеликі загони, що складалися з селянських хлопців та солдатів-оточенців і діяли локально, захищаючи своє село чи містечко. Вони уникали гучних операцій проти окупантів і контактів із керованими з Москви партизанськими з’єднаннями, які б змусили їх воювати по-сталінськи, тобто безжально й бездарно; але саме їхнє існування змушувало окупантів уникати радикальних дій чи то з грабунку місцевого населення, чи то з масового вивезення людей на примусові роботи до Рейху. Кількість таких «диких партизанів» (як їх називали радянські генерали) у 1942—1943 роках перевищувала кількість вояків радянських партизанських з’єднань і загонів. У міру пересування лінії фронту на захід вони або вливалися в Червону армію, або потрапляли «під крило» радянських партизанів. По війні ж чимало з тих «диких партизанів», хто вижив, так само, як і з поліцаїв, котрі перейшли на радянській бік і навіть дійшли в лавах Червоної армії до Берліна, було заарештовано й відправлено до ГУЛАГу — за реальні чи уявні гріхи, які давно вже були змиті кров’ю.
Загалом же радянський партизанський рух перетворився на одну з тих міфологем, на яких трималася влада в СРСР і за допомогою яких намагається втриматися в Україні нинішній режим. І поки незалежні дослідники вивчають реальні — і героїчні, і трагічні, і відверто бандитські — сторінки партизанського руху, поки вони називають імена справжніх героїв і справжніх злочинців, які воювали в лавах партизанів, вистачає тих, хто знову намагається виставити українців дурниками, котрі, мовляв, беззастережно підтримували тоталітарну радянську систему. «Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу обстояти свою Батьківщину», — написано на сайті Військової розвідки України. Ту «батьківщину», яка знищила не менше українців, ніж нацистські окупанти, і діяла тими самими методами — як до Другої світової війни, так і під час неї й опісля — досить згадати штучний голод 1946—1947 років і репресії проти «українських націоналістів». Та, очевидно, українській (?) розвідці все це невідомо.
