Мабуть, сакраментальне «винести сміття» сповна відбиває
спектр побутового завоювання фемінізму. Уявлення про горезвісний розподіл
домашньої роботи за статевою ознакою виявилося у повсякденній свідомості
набагато стійкішим, аніж уявлення про сексуальну орієнтацію як таку. І
на сьогоднішній день образ чоловіка, що орієнтується у процесі виварювання
пелюшок чи миття посуду, викликає набагато сильніші емоції. І сам факт
добровільно-примусового чоловічого навернення до побутової рутини змушує
розглядати цей акт уже не в категоріях повсякденного, а в категоріях героїчного.
Заставою ж у цій, загалом, образливій, героїзації є не що інше, як фактор
вільного вибору. Бо саме у жінок вибору немає. І наш священний обов’язок
для них — як максимум — почесний обов’язок.
І все ж таки, ніщо так не зміцнює сімейні узи, як спільний труд для
загального блага. А найбільш відчутні його результати у сферах, які вимагають
застосування грубої фізичної сили. Що може бути більш хвилюючим, аніж ритмічне
напруження біцепсів під час віджимання білизни, і більш романтичним, аніж
самотній чоловічий силует із відром, гордо спрямований у напрямку сміттєзбірника.
Крадькома з-за фіранки проводжаючи його поглядом із вікна, ви відчуєте
прилив ніжності та співчуття. Не варто соромитися своїх почуттів, коли
він повернеться з пустим відром і свіжою газетою. Втім, прилавки базарів
і маркетів, що заполонили різнокаліберні пакети для сміття, здатні позбавити
цей щоденний ритуал не лише сентиментальної романтичності, але й конфліктної
нервозності, яка виникає через необхідність витрачати дорогоцінні хвилини
ранкового цейтноту на повернення символу кухонних баталій до місця постійної
дислокації.
Проте повернімося, повернімося від замусоленої сміттєвої теми до плескоту
води у переповненій посудом раковині, у заваленій білизною ванні чи в тазку
із дрейфуючою ганчіркою для підлоги. Не варто пояснювати йому, що він мусить.
Він не мусить, оскільки воно йому не заважає. Він взагалі вважає, що не
варто так часто міняти постільну білизну: «ми ж кожного дня миємося!»,
не варто бруднити стільки посуду: «як це взагалі тобі вдається!», і головне:
«навіщо розводити зайвий раз вогкість оцим ритуальним вологим прибиранням?!»
Ця логіка бездоганна, і не варто витрачати запал і пристрасть на риторичні
монологи у відповідь. У нас однаково немає вибору, бо все це просто має
бути зроблено, і їм цього не зрозуміти. А тому бадьоро беріться до праці.
Він однаково нікуди не дінеться. Не предмет труда, звичайно, а він — котрого
варто кликнути, занурившись по лікті у мильну піну, й попросити прибрати
пасмо волосся, що вибилося, за вухо. Ваше пасмо та за ваше вухо. Нехай
просто постоїть поряд. Нехай захопиться спритністю ваших рук. І коли з
них вислизне чергова тарілка, нехай він скаже: «усьому тебе вчити треба!».
І нехай продемонструє, «як це робиться!». І коли чергова чайна ложка стартує
з його пальців до сміттєвого відра, виявіть делікатність: візьміться до
прання. Він з’явиться на порозі ванни через 15 хвилин із переможним поглядом
спринтера.
Жіноча побутова повинність, яка виснажує душу й тіло, багато в чому
залишається такою через нашу власну зацикленість на її абсолютних результатах.
Не даючи спуску собі, ми перестаємо тримати безпечну дистанцію між бажаним
і необхідним, без якої побут перетворюється на самоціль. А реальна потреба
допомоги та співчуття відчувається як бажання «припахати, аби знав». Як
істеричний демарш, покликаний спровокувати почуття провини, та викликаючий
тільки протест. І чого б не коштувало, все-таки варто спробувати висмикнути
себе за волосся з цієї засмоктуючої трясовини. Скористайтеся його присутністю
в домі. Нехай буде на підхваті, хай і без відриву від телевізора. І вручаючи
йому віника, не забудьте спитати: «Який рахунок?». А якщо він забарився
на балконі, розвішуючи білизну, крикніть: «іди швидше, наші забили!». І
не варто вираховувати, чий внесок більший. Зрештою, це просто проведений
разом час — спілкування, що не перервалося. Нехай кава стоїть на столі,
і ви будете попивати її в процесі. По черзі з однієї чашки. Поруч із нею
нехай з’явиться бутерброд, і поки в нього зайняті руки, дайте йому відкусити...
Тут, як в Олімпійській грі: головне — не перемагати, головне — брати участь.
І ця взаємна участь народжує заповітне і таке, яке важко формулюється,
та реальне й необхідне відчуття, яке, по суті, й визначає спільне життя
як таке, що відбулося...
