Війна на сході України викликала потужний патріотичний порив серед мешканців Дніпропетровщини. Захищати свою землю вирушили добровольцями до зони АТО люди найрізноманітніших професій — успішні підприємці, викладачі вишів, адвокати та судді. Не залишилися осторонь і дніпропетровські журналісти. Віктор Ожогін багато років працював на керівних посадах у Дніпропетровській обласній державній телерадіокомпанії. Для багатьох колег стала повною несподіванкою новина про те, що він вирушає на фронт. Ні вік, ні родинні обставини не змогли змінити його рішення. Журналісти Дніпропетровщини належним чином оцінили цей мужній крок і взяли шефство над підрозділом, командиром якого став старший лейтенант Віктор Ожогін. Багато хто з них перерахував гроші на рахунок або виступив як волонтер, щоб одягнути й взути солдатів, котрі вирушають на війну. До допомоги долучилися й однокурсники Віктора по університету, декотрі з них, до речі, працюють у «Дні».
Про формування підрозділу кореспондент «Дня» поспілкувався із самим командиром «журналістського» взводу.
— Вікторе, чому ти вирішив піти добровольцем на війну?
— Розумієш, інформація, яку постійно чуєш по радіо та телебаченню, читаєш в Інтернеті, тримає в напрузі усіх нормальних людей, я думаю. Відвернутися від цього просто неможливо. І потім приходиш до усвідомлення того, що з таким агресором важко буде впоратися нашій країні. Молоді хлопці гинуть, а я строкову службу пройшов і за плечима п’ять років військової кафедри в університеті. Є якийсь досвід, і підготовка все-таки була. Тому, вважаю, треба допомогти, можливо, вдасться зберегти життя молодих солдатів, а разом захистимо нашу Вітчизну. Ти ж бачиш, перша хвиля мобілізації пішла, друга, третя, так дійде до того, що швидко все чоловіче населення у нас вийде захищати батьківщину. Адже я пішов у військкомат відразу, коли оголосили першу мобілізацію, однак не взяли. Сказали, що після п’ятидесяти років вже списують у запас, а мені 56. Ну, а коли Президент України збільшив вік призову, я не витримав і пішов у військкомат. Спочатку теж забивали баки, говорили: та ви схаменіться, то те, то се. Але я добре подумав, пішов усвідомлено. Тому через два дні зателефонували з військкомату і сказали: готуйтеся, даємо вам день на збори, і вперед. Ось так я і опинився в армії!
— Як родина поставилася до твого рішення?
— Це було складне питання і для мене, і для родини, звичайно. Я довго розмірковував, тому що у мене дитина маленька. Старшій дочці тридцять, а молодшій — три роки і дев’ять місяців скоро буде, у вересні. Сина немає, але якби син був, то він би вже служив. А оскільки немає, то хтось же має захищати моїх доньок, мою родину? Звичайно, дружина трішки заперечувала. Але вони поїхали на море, а я пішов у військкомат. Потім потихеньку почав готувати їх. Не говорив відразу, а пояснював, що ситуація така, батьківщина кличе на допомогу, тому я повинен піти на службу. Ось і служу зараз! Старша дочка у мене взагалі молодець, патріот. Дружина й молодша донька також прийняли мою позицію і розуміють, що я вчинив правильно. Отже питань вже не виникає, навпаки, вони допомагають мені. На роботі за мною зберегли зарплату, і держава платитиме як офіцерові — картку я залишив родині. Ми жили в цивільному шлюбі, тому я домовився, щоб нас за кілька годин розписали. Все якось часу не було, а тут дитина маленька, треба було все привести до ладу.
— На яку посаду призначили тебе?
— Я командир взводу в Національній гвардії України. У моєму взводі лише я з Дніпропетровська, а решта хлопців — з Покровського, Васильківського, П’ятихатського районів нашої області та ще приблизно половина із сусідньої Полтави. Хороші хлопці, роботяги. В усіх середня або середня технічна освіта. З вищою освітою лише я — командир взводу. Половина взводу складається з добровольців, а половина — призвана до армії військкоматом. Я вважаю, гарний взвод за складом, рівний, мажорів немає. Люди прийшли такі, які дійсно хочуть захищати Батьківщину.
— З якими труднощами довелося зіткнутися в армії?
— Труднощі справді є. Ми два тижні бойову підготовку проходили, а нам увесь цей час з тяжкою бідою обмундирування видавали. То цього немає, то того, то розміри не підходять. Відразу скажу, журналісти Дніпропетровщини, друзі, колишні однокурсники, що особливо мене зворушило, дізнавшись, що я пішов до армії, почали допомагати. Рахунки повідкривали, волонтерів знайшли. На сьогоднішній день ми майже всім забезпечені, не вистачає лише шість бронежилетів й каски на разі мають не всі, але вони вже замовлені. Тому що без каски на фронт не можна. В армії цього немає, якщо не дали — значить, його немає. Зброю видали, а ось з усім іншим... Тому збираємо по дещиці, виходить, що у нас справді народна армія. До речі, форму повинні були видати по два комплекти, але на разі є один. Хтось діставав, комусь купили або родичі привезли на «змінку». Однієї форми не вистачає, адже доводиться постійно рити окопи. Передусім я навчаю хлопців окопуватися. Необхідно вміти захистити себе від артилерійського обстрілу — мін та системи залпового вогню «Град».
— Куди вас збираються направити?
— Це знає лише вище начальство, але те, що нас відправляють до зони АТО — це однозначно. З цього тижня перші люди починають вирушати, але по ротах. Наша рота перша за списком. Ротація нашим військам дуже потрібна. Люди, які там знаходяться, вже не можуть воювати в таких важких умовах — без води, без нормального харчування, без відпочинку. Сам розумієш, їм непросто, судячи за зведенями, які приходять із зони АТО. Багато батальйонів зазнають втрат, і нашим хлопцям буває сутужно. Тому зрозуміло, що треба їх замінити, дозволити відпочити, ну а потім і нас замінять, дай Боже. Моє завдання — захистити батьківщину й повернутися живим разом зі своїм взводом.
— Які настрої в армії, адже щойно було підписано угоду про припинення вогню?
— Природно, ніхто не хоче вбивати й потрапляти до «м’ясорубки», але ми всі розуміємо, куди йдемо. Ні в кого немає жодних панічних настроїв, всі готувалися до найгіршого й готові воювати. Хай буде перемир’я, але все одно без нас не обійдуться. Адже сто кілометрів державного кордону відкрито і його треба закривати, якось захищати. Нам робота знайдеться в будь-якому разі. Про перемир’я нам на разі не оголошували, всіх відпустили додому, залишилися в частині лише чергові, наряд, караул, а решта пішли додому. Тому що вже вирушаємо до зони АТО. Треба попрощатися, якісь теплі речі взяти, адже літо закінчилося. Хочу сказати, що кожного дня намагаємося стежити за новинами, переважно за допомогою мобільного телефону. Телевізор один на всіх є, але людей забагато, щоб щось дивитися, та й часу практично немає. Дивимося здебільшого вечірні новини. Звичайно, намагаємося дізнатися, що там відбувається. Колишні колеги допомагають, чим можуть, передають газети, і наш взвод назвали «журналістським». Хлопці згодні, вони не заперечують проти такої назви, якщо вже журналісти взяли шефство. Передай велике спасибі редакторові газети «День», моїй однокурсниці Ларисі Івшиній, а також її заступникові Ганні Шеремет за те, що вони перерахували нам гроші. Й усім іншим журналістам передай величезний привіт від нашого взводу. Слава Україні!
КОМЕНТАР
Наталія БАБАЧЕНКО, прес-секретар Дніпропетровської міськради:
— Коли ми приїхали до табору, де тренують солдатів, то побачили, що вони дуже молоді, дехто — справжні діти, й до того ж «голі та босі». Адже їх відправляють на війну. Держава, по суті, дала їм лише зброю — автомати. Я дивлюся і хочеться плакати — у них елементарних речей немає. За цей час ми встигли привезти термобілизну, вісім пар берців, захисні футболки на увесь взвод. Змогли придбати каремати, оскільки спати їм доведеться на землі, а також прогумовані куртки-дощовики. Добре, що встигли купити аптечки й санітарну сумку з медикаментами на роту, шини на випадок переломів, знеболювальні препарати. Хочемо ще придбати наколінники й налокітники. Привезли також чай, печиво, цигарки, туалетний папір, питну воду й багато що інше. Солдати просили багато батарей, тому що їм пообіцяли тепловізор — прилад нічного бачення, який дозволяє помітити противника в темноті. Однак найголовніше — не увесь взвод забезпечений бронежилетами та касками, а без цього ніяк не можна. З бронежилетами ситуація зовсім непроста. Імпортні, які добре захищають, — дуже дорогі. Наші, четвертого класу, начебто досить надійні й набагато дешевші — близько двох тисяч гривень, проте дуже важкі — важать шістнадцять кілограмів. Сподіваюся, що коли ми все знайдемо і придбаємо, то відвеземо, якщо не до табору під Дніпропетровськом, то до зони АТО. І далі триматимемо зв’язок із «журналістським» взводом.
Благодійний рахунок для допомоги взводу:
Картка ПРИВАТБАНКУ
5457 0923 0329 2472
Токар Лариса Валентинівна
