Учителі приїхали в Київ шукати правди. Усю ніч вони були
в дорозі. Стомлені і збуджені великим містом, вони звертались до нечисленних
(до речі) журналістів, щоб допомогли вони почути в столиці про їхній біль.
А ввечері — знову поїзд додому, до своїх проблем.
Пропонуємо читачам невелике інтерв'ю. У бесіді брали участь
Струс Василь Михайлович, учитель зарубіжної літератури; Рій Євген Васильович,
учитель фізики та загальнотехнічних дисциплін; Ковальчук Анатолій Григорович,
учитель допризовної підготовки та фізичного виховання.
Ми свідомо не позначали, хто саме і що казав. Це не суттєво,
бо фактично це монолог. Перебиваючи іноді один одного, вони говорили про
наболіле, були вдячні за те, що їх уважно слухають і співчувають. Удома
влада їх не чує...
— Цей конфлікт розпочався ще 1996 року. Уже за попереднього
голови облдержадміністрації пана Бойка були проблеми з виплатою зарплати.
Тоді ми дійшли домовленості, що 50% зарплати нам даватимуть грошима, а
решту 50% учителі погодились отримувати взаємозаліками: плата за телефон,
електроенергію, послуги, продукти... Однак товари пропонуються неякісні,
ціни на них набагато вищі від ринкових. І змушені вчителі брати, що дають,
а потім, аби мати хоч якісь гроші, продавати цукор по 40 — 50 грн. за мішок,
хоча їм було його надано по 70 грн. за мішок. Складається враження, що
таку ситуацію штучно створено, щоб певні кола мали можливість нажитися
на нашому безвихідному становищі.
— Ті 50% грошима, що вам обіцяли, виплачують?
— Перед Новим роком нам виплатили по 16 грн. — заткнули
нам рота. Частково протягом року платили то 20 грн., то 15 грн. Вийшла
520-та, здається, постанова КМ — зафіксувати борги і поточну зарплату видавати
вчасно щомісяця. Зафіксувати зафіксували, але щомісячно так і не видають.
Протягом 1998 року виплатили всього приблизно три місячні зарплати (якщо
підсумувати всі частини).
— Ваше рішення голодувати — це останній шанс привернути
до себе увагу влади?
— Так. Адже всі наші звертання до влади залишилися без
відповіді. 14 грудня 1998 року конференція вчителів висунула політичну
вимогу щодо відставки голів Бучацької РДА пана Морозовського та Тернопільської
ОДА В. Вовка. Під цими вимогами підписалися і батьки дітей (більше як 3000
підписів). Нульова реакція. І з 24 грудня четверо вчителів оголосили суху
голодовку. Другої доби голодувало вже 12 чоловік. Третьої доби 5 чоловік
потрапило в реанімацію. Тепер голодують почергово цілі школи.
— Як ви наважились на такий відчайдушний крок? Ви ж не
можете не знати про жахливий приклад голодовки ульяновських учителів?
— До нас ставляться як до бидла: зароблених грошей не виплачують,
допомоги ніякої, соціального захисту теж... Хоч би куди зверталися — ніякої
реакції... Соромно усвідомлювати, що ти ніхто, що ти нуль, ти непотрібна
річ. Це не протест, це захист своєї гідності.
— У своїх проблемах ви звинувачуєте тільки місцеву адміністрацію?
— Безперечно, ми розуміємо, якщо шахтар облив себе бензином,
якщо в Миколаєві водій підпалив себе, то така ситуація в усій Україні.
Якщо так скрутно, то хай би Президент звернувся до народу і сказав: «Затягнімо
паски всі разом — від державних службовців, податківців до пересічного
вчителя». Як це було в Ізраїлі. Адже ми патріоти своєї держави. Але то
є цинізмом — надавати гуманітарну допомогу Іраку, на потреби Верховної
Ради дарувати «Мерседеси» в той час, коли ми, аби одержати свої зароблені
мізерні копійки, змушені голодувати.
— А як ваші учні ставляться до страйку? Певно, радіють,
що немає уроків?
— Наші діти виховуються на дійсно Божих ідеалах, сприймають
страйк як свій біль. Першої ночі, коли ми голодували (це було Різдво Христове
католицьке), після служби хлопці прийшли до нас і передали голодуючим проскурку
— підтримали в такий спосіб. Приходили другого, третього дня і казали:
«Якщо є потреба, то і ми сядемо голодувати». Хоча навіть думку не можна
собі дозволити, що серед нас з'являться голодуючі діти. Духовно відчувається
зв'язок між нами та дітьми.
Діти, які не навчалися протягом двох місяців, склали багато
віршів із закликами до районної та обласної влади, і на зустрічі з владою
діти звернулися з вимогами, з читанням своїх віршів, але реакції знову
ж таки не було...
