Ми закінчуємо друкувати статтю Станіслава Кульчицького (див. «День» від 26.02.2010, 5.03.2010, 12.03.2010) «Наші Ньютони та Галілеї», присвячену найвидатнішим людям світової науки, які народилися на українській землі, а також тим геніям у науці й техніці, які приїхали до нас і провели все життя або частину його з нами.
6. ТОП-50 В СОЦІО-ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ
Українська земля народжувала геніїв і в галузі соціогуманітарних наук. Проте їхні здібності могли проявитися тільки на чужині. Коли вчені залишалися на батьківщині, у них був невеликий вибір: або загинути, або працювати в оковах марксизму-ленінізму, не здійснюючи будь-якого впливу на світову науку.
Радянські інтелектуали бавилися на кухнях анекдотом, який найкраще звучить в оригіналі, тобто російською мовою: «науки бывают естественные, неестественные и противоестественные». Марксизм-ленінізм перетворював соціогуманітарні напрямки на протиприродні.
Михайло ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ (1865—1919) народився в селі Солоне на Харківщині. По батьківській лінії походив з поселених у ХІV ст. в Литві татарських мурз, мати була українською шляхтянкою з Полтавщини. Закінчив природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету. 1892 р. стажувався у Великій Британії, після чого опублікував книгу «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя». Книга викликала великий інтерес у Європі, оскільки давала можливість зрозуміти, як розвиватиметься економічна ситуація. В 1898 р. вийшла з друку книга «Російська фабрика в минулому і сучасному», яка й досі зберігає своє значення. В радянські часи вона замовчувалася або згадувалася як об’єкт критики, коли заходила мова про книгу В.Леніна «Розвиток капіталізму в Росії».
З 1905 р. М.Туган-Барановський читав лекції в петербурзьких навчальних закладах, на основі яких підготував і видав 1907 р. книгу «Основи політичної економії». Вона принесла автору європейську славу і неодноразово перевидавалася в Росії та Німеччині. Критика популярного тоді марксизму була доведена в ній до найвищого рівня досконалості. Поряд із переліченими книгами, які надають творчій спадщині автора всі ознаки актуальності, з-під його пера вийшло багато праць з проблем кооперативного руху, який набирав широкого розвитку у тогочасній Росії. Разом з М. Грушевським та іншими вченими працював над енциклопедичним довідником «Український народ в його минулому і сучасному».
М. Туган-Барановський брав активну участь у політичному житті у складі партії кадетів. З появою 1917 р. близької за економічною платформою партії українських соціалістів-федералістів перейшов до неї. Недовгий час обіймав посаду генерального секретаря фінансів в уряді В. Винниченка. Помер в потязі дорогою в Париж, куди їхав у складі української дипломатичної місії.
Людвіг фон МІЗЕС (1881—1973) народився у Львові. У 12 років міг читати та розмовляти німецькою, польською і французькою мовами, читав латиною, розумів українську мову. Навчався у Віденському університеті, там же здобув докторський науковий ступінь під керівництвом Євгена фон Бьом-Баверка. Опублікував 1912 р. книгу «Теорія грошей та кредиту», яка принесла йому світову славу. У 1922 р. в книзі «Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз» довів, що застосування соціалістичних (у більшовицькому розумінні) принципів неминуче призведе до господарського хаосу. Висновок підтвердився жахливими наслідками насадження комунізму в радянських республіках. Наступні книги Л. фон Мізеса «Епістемологічні проблеми економіки» і «Елементарні основи економічної науки» остаточно закріпили авторитет автора як засновника новоавстрійської школи в економічній науці і одного з її провідних представників, поряд з його учнем лауреатом Нобелівської премії Фридрихом фон Хайєком.
В 1909—1934 рр. Л. фон Мізес був економічним радником Австрійської торгової палати. Після розпаду Австро-Угорщини став одним із тих, хто врятував Австрію від гіперінфляції, подібної до німецької. 1926 р. заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів. Великий вплив на розвиток європейської економічної думки здійснював його приватний семінар при Торговій палаті Австрії.
1934 р. Л. фон Мізес змушений був емігрувати в Швейцарію. З 1940 р. жив і працював в США. 1944 р. з’явилася книга «Бюрократія». В цій праці, яка стала політико-економічним бестселером світового масштабу, він аналізував ситуацію, що виникає при втручанні в господарську діяльність. За більш ніж 30-річне перебування в США Л. фон Мізес не здобув такої популярності, яку мав у Європі. Тепер стає зрозумілим, наскільки фундаментальним є його внесок в економічну науку.
Саймон (Семен) Кузнець (1901—1985) народився в сім’ї торговця хутром. Сім’я жила на дві домівки — в Харкові та в Пінську, внаслідок чого в літературі спостерігається різнобій стосовно місця народження С. Кузнеця. Глава сім’ї Абрам Кузнець 1907 р. поїхав в США у справах торгівлі і залишився там. Семен Кузнець вступив на юридичний факультет Харківського університету, після чого служив у статистичному відділі Центральної ради профспілок. 1921 р. надрукував першу наукову працю «Заробітна плата фабрично-заводських робітників у Харкові в 1920 р.» (у профспілковому збірнику «Материалы по занятости на Украине»). За Ризьким мирним договором 1921 р. всі, хто народився на території, яка відходила до Польщі, могли отримати польське громадянство. Сім’я Кузнеців скористалася пінською адресою і переїхала до Польщі, а через рік С. Кузнець з братом поїхали в Нью-Йорк до батька. 1922 р. став студентом Колумбійського університету, 1926 р. захистив докторську дисертацію.
С. Кузнець працював співробітником Національного бюро економічних досліджень з 1927 по 1961 рр. Він встановив залежність між економічними коливаннями і довгостроковим зростанням економіки. Запропонована ним методика обрахування національного продукту, національного прибутку та інших показників розвитку використовується тепер в офіційній звітності майже всіх країн світу. Його праці в галузі динаміки інвестицій та нагромадження капіталу стали класичними. Він довів, що найбільш цінним капіталом в будь-якій країні є її люди, які володіють знаннями та уміннями. Загальновизнано, що праці вченого істотно вплинули на підвищення прогностичної функції економічної науки.
Від 1930 р. С. Кузнець провадив активну викладацьку роботу. 1954 р. був обраний президентом Американської економічної асоціації. 1971 р. йому була присуджена Нобелівська премія в галузі економіки.
Микола Бердяєв (1874—1948) народився в Києві у дворянській сім’ї. Його батько був офіцером-кавалергардом, а потім — головою правління Київського земельного банка. Навчався в Київському кадетському корпусі, 1894 р. вступив до університету Св. Володимира. В 1898 р. був виключений і висланий у Вологодську губернію на два роки за пропаганду соціал-демократичних поглядів. Надалі відійшов від марксизму і став одним із лідерів руху тих кіл інтелігенції, який заявив про себе публікацією збірника «Вехи». Після встановлення радянської влади його двічі арештовували і в 1922 р. вислали з країни на т.зв. філософському пароплаві. Жив спочатку в Берліні, а з 1924 р. і до смерті — у передмісті Парижа Кламарі.
Опублікована 1924 р. в Берліні книга «Нове середньовіччя. Роздуми про долю Росії і Європи» зробила його знаменитим. Від 1925 до 1940 рр. редагував одне з провідних видань російського зарубіжжя — релігійно-філософський журнал «Путь». Сам М. Бердяєв вважав своїми найбільш вагомими працями емігрантського періоду двохтомну «Философию свободного духа» (1927, 1928), «О назначении человека. Опыт парадоксальной этики» (1931), «О рабстве и свободе человека» (1939), «Истоки и смысл русского коммунизма» (1938, нім. мова, 1955, рос. мова). Далеко не всі сучасники змогли оцінити масштаб його творчості. Олександр Мень висловився так: «Це мислитель XXI століття, який випадково забрів у наше. Щоправда, він дуже ізольований від усіх. Це псує справу. Але така ізоляція — біда, пов’язана з його передчасністю».
Михайло Грушевський (1866—1934) народився в м. Холм (нині — Хелм, у Польщі). Закінчив історико-філологічний факультет університету Св. Володимира (1890) і був залишений при університеті для здобуття професорського звання. 1894 р. захистив магістерську дисертацію, після чого його призначили на посаду ординарного професора по кафедрі «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» у Львівському університеті.
У Львові став головою історико-філософської секції НТШ, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913), очолив НТШ (1897—1913). 1898 р. у Львові був виданий перший том «Історії України-Руси», продовженої в наступних дев’яти томах (Львів, Київ, 1899—1936). В цьому багатотомному виданні охоплювалися події до 1658 р. (перевидана у Києві в 1991—1998 рр.) У травні 1904 р. в Санкт-Петербурзі надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де сформулював концепцію самостійного історичного розвитку українського народу. Після революції 1905—1907 рр. переніс наукову діяльність до Києва. Заснував Українське наукове товариство (УНТ) і став його головою. Однак у цей час наукова творчість почала відходити у нього на другий план порівняно з політичною діяльністю.
М. Грушевський відмовився від політичної діяльності після того, як пересвідчився у поразці визвольних змагань. Восени 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У дозволило йому повернутися в Україну з еміграції, а в грудні того року він був заочно обраний академіком ВУАН. У березні 1924 р. М. Грушевський повернувся в Київ і розгорнув велику науково-організаційну роботу. Зокрема, він створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, створив й очолив низку науково-історичних комісій, редагував відновлений часопис «Україна». З осені 1929 р. почався розгром створених ним установ. Останні роки життя змушений був працювати в Москві.
Наукова спадщина М. Грушевського велика і різноманітна. Він — автор майже 2 тис. праць в галузі української і світової історії, історіографії, історії спеціальних історичних дисциплін, які збагатили світову, європейську і національну науку.
Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984) народився у Відні в сім’ї Павла Лисяка та Мілени Рудницької. Батько був визначним адвокатом, послом до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) в 1938—1939 рр. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935), головою Союзу українок у Львові (1928—1939) і Світового союзу українок (з 1934 р.). Після закінчення Академічної гімназії у Львові (1937) навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939). Продовжив навчання в Берлінському університеті (1940—1943), а потім — у Карловому університеті в Празі, де захистив докторську дисертацію 1945 р. Від 1947 р. навчався в Інституті вищих міжнародних досліджень (Женева), з переїздом в США пройшов стажування в Колумбійському університеті (1951—1953). В 1956—1967 рр. викладав історію у філадельфійському коледжі Ля Саль, в 1967—1971 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 р. працював в Альбертському університеті. В 1976 р. разом з колегами заснував при ньому за матеріальної допомоги діаспори Канадський інститут українських студій.
Одноліток і друг І. Лисяка-Рудницького від часів навчання у Львівському університеті О. Пріцак вважав найбільш відмінною рисою його творчості відданість невеликим (від 10 до 40 стор.) науково-публіцистичним есе. Кожне з них шліфувалося до нескінченності, аж поки автор починав вважати текст придатним до опублікування. Іноді він повертався до опублікованої теми через багато років, щоб створити шедевр, який не повторював попереднього. Його есе (близько півсотні за все життя) мали бездоганну логічну побудову і добре продуманий філософський контекст. Вони адресувалися не лише фахівцям, але й досить широкому колу читачів із солідною інтелектуальною підготовкою. Проблеми минулого українського народу розглядалися на тлі всесвітньої історії, з урахуванням методологічного потенціалу західної історичної науки, яким І. Лисяк-Рудницький досконало володів.
Сила І. Лисяка-Рудницького — в колосальній ерудиції, яка дозволяла йому поєднувати, здавалося б, непоєднувані факти з історії різних часів і народів, аби здобути нове знання. Сила — в абсолютній відстороненості наукового пошуку, в здатності не затьмарювати політичними, національними або соціальними преференціями історичний аналіз. Своїми есе І. Лисяк-Рудницький пропонував науковцям не стільки власні висновки, скільки моделі дослідження.
Омелян Пріцак (1919—2006) народився в селі Лука (Озерне) Самбірського району Львівської області в сім’ї залізничника. Закінчив 1940 р. Львівський університет і став молодшим науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР, а також аспірантом Інституту мовознавства АН УРСР (керівник — А. Кримський). 1941 р. був мобілізований в армію, а потім заарештований. Втік з-під арешту і потрапив у полон. Звільнився за допомогою німецьких сходознавців, які влаштували його на навчання в Берлінському університеті (1943—1945). Післяуніверситетські студії продовжив в Гьоттінгенському університеті (1946—1948), там же почав працювати викладачем на кафедрі історії Євразії і алтайської філології. З 1957 р. — професор Гамбурзького університету.
1964 р. О. Пріцак отримав запрошення на посаду професора загальної лінгвістики і тюркології Гарвардського університету. 1968 р. ініціював заснування в ньому наукового центру з проблем україністики. Очолював Український науковий інститут Гарвардського університету з 1968 по 1989 рр. Розпочав публікацію серії «Гарвардська бібліотека давньої української писемності» (факсимільні відтворення джерел і переклади на англійську та українську мови). Був одним з ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів в 1989 р. У 1990 р. був обраний іноземним членом АН УРСР. З 1991 до 1998 рр. очолював створений з його ініціативи Інститут сходознавства ім. А.Кримського НАН України.
Вважається одним із найбільш авторитетних сходознавців ХХ ст. Темою його життя була монографія «Походження Русі», яку він задумав побудувати на західних, слов’янських, фінно-угорських і східних текстах. Він встиг опрацювати і видати в Києві у 1997 р. перший том (1080 стор.) і в 2003 р. — другий том (1304 стор.). Ці томи були побудовані на стародавніх скандинавських джерелах. Щоб завершити цей грандіозний задум, потрібний такий же за ерудицією і масштабом вчений.
Агатангел Кримський (1871—1942) народився у Володимирі-Волинському (тепер Волинська обл.) у родині вчителя історії та географії. Походив із кримських татар. Через кілька років батьки переїхали в Звенигородку під Києвом. У місцевому училищі провчився з 1876 по 1881 рр., потім закінчив Острозьку прогімназію (1881—1884) і Другу Київську гімназію (1884—1885), після чого вступив за конкурсом в колегію Павла Галагана (1885—1889). В колегії зблизився з П. Житецьким і М. Драгомановим, які прищепили йому прихильність до української мови, історії та літератури. В цей час опанував польську, італійську, грецьку, латинську та турецьку мови. В 1889—1892 рр. навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. Спеціалізувався на арабській філології та літературі, а також на ісламі, перській і турецькій мові та літературі. У 1892—1896 рр. опанував славістичні студії на історико-філологічному факультеті Московського університету. В 1896 р. здав магістерські іспити з арабістики в Петербурзькому університеті та слов’янської філології у Московському університеті. В 1896 р. стажувався в Сирії та Лівані, а з 1898 р. викладав в Лазаревському інституті. З 1901 р. очолив кафедру арабської лінгвістики. У 1918р. переїхав до Києва, де став неодмінним секретарем УАН і очолив історико-філологічний відділ, ряд комісій, а з 1921 р. — Інститут української наукової мови. Визнаний одним з великих орієнталістів в історії світової філологічної науки.
Сергій Єфремов (1876—1939) народився в с. Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії, нині село Катеринопільського району Черкаської області, в родині священика. В 1891—1896 рр. навчався в Київській духовній семінарії. 1901 р. закінчив юридичний факультет університету Св. Володимира. Зі студентських років розпочав політичну діяльність. У 1904 р. разом з Б. Грінченком створив Українську демократичну партію, в 1905 р. — Українську радикально-демократичну партію. В 1908—1917 рр. був одним із лідерів Товариства українських поступовців. Брав участь в утворенні Центральної Ради і в роботі її уряду. У червні 1917 р. очолив Українську партію соціалістів-федералістів.
З 1919 р. працював в УАН, в 1922—1928 рр. був віце-президентом ВУАН. Близько тисячі праць С. Єфремова (з кількох тисяч) є науковими і стосуються літературознавства. В 1911 р. вийшла в світ його класична праця «Історія українського письменства», яка потім неодноразово перевидавалася. Фундаментальні монографії про Марка Вовчка (1907 р.), Т. Шевченка (1914 р.), І. Франка (1913 р.), М. Коцюбинського (1922 р.), Нечуя-Левицького (1924 р.), Карпенка-Карого (1924 р.), Панаса Мирного (1928 р.) мали великий вплив на дальший розвиток літературознавства і вперше розкрили перед світом потенціал вітчизняного письменства. Великим доробком С. Єфремова є підготовка академічного видання «Щоденника» Т. Шевченка та «Листування» (зі статтями і коментарями).
У 1928 р. С.Єфремова було звільнено з усіх посад й передусім — відсторонено від керівництва ВУАН. В квітні 1930 р. він був засуджений у справі «Спілки визволення України». Помер у тюрмі.
7. КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ЕЛІТИ ХХ СТ.
Досі ми знайомилися з фактами, про які можна прочитати в книгах або знайти їх у пошукових системах інету. Та півсотні надрукованих тут міні-біографій складаються в сукупність, якої ще ніхто не бачив, крім читачів газети «День». Можливо, хтось із них захоче замінити деякі прізвища в списку Топ-50 іншими. Проблем нема, я сам перетасовував їх багато разів, поки складався список. Із вдячністю прийму обѓрунтовану корекцію, тому що праця не закінчена, ще треба писати книгу. Проте корекція має бути в межах цієї півсотні, а останній десяток прізвищ не повинен аж надто вирізнятися від першого. Не знаю, хто є в першій десятці, хоч виходив з того, що вона об’єктивно існує, коли починав створювати Топ-50. Знаю тільки те, що вибірка перших десяти з Топ-50 виглядатиме більш-менш однаково, хоч би скільки всі ми визначали тих, хто зробив найбільший вклад у розвиток світової науки та техніки.
Переконаний, що корекція наведеного списку виявиться незначною при дотриманні усталеного критерію відбору. Сам я, як уже зазначав, змушений був двічі порушити критерій, коли йшлося про творців реактора РБМК. Проте не бачу підстав для порушень цього критерію з іншої причини.
Якщо Топ-50 усталений, то можна вивчити найвищу верству української наукової еліти, використовуючи кількісні методи аналізу, тобто з максимальною переконливістю.
Пошук кандидатів у Топ-50 відбувався серед тих, хто народився і/або працював в Україні. Із 50 фігурантів списку в Україні народилися 42. Україна розглядається в її етнічних кордонах, включаючи втрачені землі за лінією Керзона (Білосток, Перемишль, Седлець, Холм). Місцем народження І. Лисяка-Рудницького випадково став Відень, але його батьки постійно проживали в Західній Україні, а не в столиці Австрії. Місцем народження Є. Патона була Ніцца, але вчений народився в сім’ї дипломата, який час від часу змінював місце роботи. М. Боголюбов народився в Нижньому Новгороді, але сім’я поселилася в Україні, коли йому ще не виповнилося й року. Не будемо формалістами в цих трьох перелічених випадках, хай ці вчені вважаються народженими в Україні.
Запорукою найвищого успіху у науковій кар’єрі є ранній старт. Цю істину ілюструє соціальне походження вчених Топ-50. Тільки один з них (О. Пріцак) походив з робітничої родини, а шестеро — з селян. Усі решта поділялися на три більш-менш однакові групи: 16 — з сімей інтелігенції (в тому числі шестеро — з професорських сімей), 14 — з сімей міських жителів (службовців, торговців, міщан), 13 — із дворянських родин.
Встановити етнічне походження фігурантів списку 50-ти не так просто. Знаючи родовід людей шляхетного стану, можна віднести В. Вернадського, Г. Гамова і Г. Лозино-Лозинського до українців, А. Кримського — до кримських татар, М. Туган-Барановського — до литовських татар, О. Струве — до німців, Л. фон Мізеса — до австрійських німців, М. Бернадоса — до греків, Ф. Добжанського та І. Сікорського — до поляків. Без ускладнень визначаються євреї, які були в Російській імперії не тільки етнічною спільнотою, а й соціально-економічним станом. Але відділити українців від росіян та зросійщених у кількох поколіннях представників інших етносів доволі важко. Все-таки ми можемо виділити в списку 50-ти три етнічні групи — росіян (18), українців (17), євреїв (8). Можливо, що кількісне співвідношення між росіянами та українцями дещо інше. Впадає в око досить низька питома вага українців в Топ-50 на території, де вони складали більшість населення. Це зрозуміло: українці були переважно селянами.
Жертвами радянських чекістів стали восьмеро з 50-ти вчених: М. Бердяєв, В. Глушко, М. Грушевський, С. Єфремов, Ю. Кондратюк, С. Корольов, А. Кримський, О. Пріцак. Влада піддала репресіям абсолютно всіх (чи це не закономірність?) представників соціогуманітарних наук, до яких змогла дотягнутися. Репресування В. Глушка, Ю. Кондратюка і С. Корольова виявилося своєрідним: вчених змусили працювати на користь держави в «шарашках» енкаведистів.
Шестеро вчених виїхали на чужину, щоб зберегти життя: О. Бах, Г. Гамов, Ф. Добжанський, О. Струве, С. Тимошенко, О. Чичибабін. Народоволець О. Бах мусив рятуватися втечею від жандармів і повернувся на батьківщину як революціонер в ореолі слави. Інші стали великими вченими на чужині і збагатили своєю працею фундаментальну науку країн Заходу.
Траплялося, що радянська влада переслідувала не тільки вчених, але й наукові напрями. Переслідування генетики призвело до того, що американська наука отримала потужний поштовх завдяки генію Ф. Добжанського, а радянська мусила прийняти в своє лоно пройдисвіта — «народного академіка» Трохима Лисенка.
20 представників Топ-50 працювали (хоча б упродовж частини життя) в Україні, а 30 — за її межами. З числа тих, хто народився в Україні (42), за її межами опинилося 30, з них в США — 13, у Росії — 12, у Франції — 4, у Німеччині — 1 (О. Смакула). Якщо в Росію виїхало на постійне проживання 12 вчених, то в Україну з Росії приїхало вісім. Щоправда, М. Лаврентьєв був відкликаний, а В. Вернадський повернувся в Росію добровільно.
Ті з вчених, які очолювали великі колективи в сфері технічних наук, залишили після себе науково-промислові комплекси, які складають славу і гордість України: літакобудування (О. Антонов), академічні інститути, в яких розробляються новітні технології (Є. Патон, І. Францевич), комплекс харківських фізичних інститутів (К. Синельников), ракетобудування (М. Янгель) тощо. Мимоволі замислюєшся: якби зі списку 50-ти в Україні працювала більшість вчених і організаторів науки, то як би виглядав сьогодні її науково-промисловий потенціал?
Між галузями наук список 50-ти розподіляється наступним чином: точні науки — 18, природничі — 7, технічні — 16, соціогуманітарні — 9. Вже тут вимальовується певна закономірність, яка стане чіткішою, коли ми проаналізуємо розподіл між науками тих вчених, які залишилися працювати в СРСР: точні науки — 11, природничі — 4, технічні — 13, соціогуманітарні — 5. У наявності різкий перекіс, який визначався пріоритетами держави. Уряд створював сприятливі умови для розвитку оборонних виробництв (ракетобудування, авіакосмічні системи, літакобудування) та їхнього наукового забезпечення (математика, фізика). Успадкований від минулого потенціал соціогуманітарних наук радянська влада знищила, а виховані нею кадри вже не могли вплинути на рівень розвитку світової науки.
Завершуючи аналіз Топ-50, можна констатувати головне: вчені, які народилися в Україні або працювали у нас в ХХ ст., зробили істотний вклад у світову науково-технічну революцію.
