1991 року Луганщина, схід України, загалом абсолютною більшістю голосів визначилися, що наша країна має бути незалежною. Але залишилось питання — наскільки свідомо був зроблений цей вибір? Що пам’ятали тамтешні українці про себе як народ? Чи було це підсвідоме прагнення до волі, чи лише інерція за «старшим братом», який першим вирішив покинути «сім’ю» народів? Війна привнесла ще більше питань, на які ми не завжди знаємо відповіді, але якими продовжує спекулювати ворог. Війна зрештою і стала ціною свободи, за яку вже полягли кращі представники української молоді. Молоді, яка вже не пам’ятає Радянського Союзу, але чи вважає себе українцями?
Марина Люта — журналістка із Луганщини, яка вже рік живе в Києві. На сході вона разом із чоловіком намагалась відродити пам’ять у школярів, вселити в них національну ідентифікацію. Наша розмова — про український схід, про силу переконань та ототожнення себе з великим волелюбним народом.
«ІСТОРИЧНО СХІД УКРАЇНИ ЗАСЕЛЯВСЯ КОЗАКАМИ»
— Цими днями українці святкують День Незалежності — уже вдруге за дуже сумних і тривожних обставин. Як ти гадаєш, чи не криється причина таких бід у тому, що незалежність ми «отримали», а виборюємо її лише тепер, в умовах війни?
— Насправді це лише здається, що незалежність «впала нам на голову». Якщо ми сягнемо бодай на чотири століття назад, то зрозуміємо, що нашу свободу ми виплакали і вистраждали. На жаль, багатьох із тих, хто реально боровся за Україну, було знищено, а пам’ять про них навмисно всіляко стиралась як царатом, так і радянською владою. Шкода, але й зараз ми ще живемо в пострадянському світі, який так і не вичавили ні з країни, ні з себе за майже чверть століття. На сході Росія всіляко намагається вирвати з нашої свідомості ототожнення себе з українцями. Нищення пам’яток, як це було з барельєфом Василя Стуса, завезені російські підручники, викорінення української мови — все це елементи етноциду, який розгорається на Донбасі з новою хвилею. Але і наше суспільство ще не готове сприйняти незалежність у повному сенсі. Тих, хто розуміє, що таке незалежність і що за неї треба платити, є меншість. І тому існує загроза її втратити. На жаль, але шкодують зазвичай саме за тим, що втратили. Тому доки триває війна, ми маємо якомога більше акумулювати сили для якісних змін у суспільстві і зробити все, щоб навчитись конструктивно тиснути на владу. Бо завтра може бути запізно.
— Марино, нам, східнякам, інколи дорікають, що на сході нашої країни немає справжньої України. Я при цьому завжди згадую те, що Донбас одностайно проголосував за незалежність нашої країни. Якщо ідентифікувати себе, то хто ми — мешканці сходу — є?
— Перш за все, українці на сході походять із центральної України. Історично заселення Донбасу, Слобожанщини, тобто всього сходу, відбувалося нашими козаками. І лише у XVIII—XIX століттях на теренах Донбасу з’явилися «казаки», які прийшли з Росії і почали утворювати лише у певних регіонах свої слободи. Але ми маємо достеменні історичні довідки про зимівники українського козацтва на цих теренах. До речі, коли було десятирічне перемир’я, то Іван Богун промишляв біля річки Борової, де вона впадає в Сіверський Донець. У цьому місці зараз розташований Сєвєродонецьк. Якщо вийти на вулицю десь у Старобільщині чи Кремінському районі, то ви почуєте абсолютно нормальну українську говірку, яка притаманна Черкащині та Сумщині. Зросійщення відбулося набагато пізніше, в тому числі внаслідок міграції, коли на видобуток вугілля приїздили з різних регіонів Росії. Зазначимо при цьому, як із самого початку місцеве населення ставилося до тих, хто заселяв із Росії ці окремі селища. Візьмемо, наприклад, містечко Борівське, яке в народі називали «Ворівським», де завжди був присутній криміногенний елемент. Там мешкали якраз представники тих росіян, яких засилали на тяжкі роботи як на виправні заходи. Варто зазначити, що ця тенденція розпочалася саме з другої половини XVIII і XIX стст. До того це був суто козацький край вільних людей, які тікали від польських панів, від їхнього свавілля й гніту. Тому ми мали і розвиток чумацтва, і нашу характерну підприємницьку жилку, яка забезпечила нашу живучість.
— Ти в Києві разом із чоловіком і дитиною вже рік. Адаптувалася чи все-таки відчуваєш себе чужою?
— Річ у тім, що я слобожанка лише в п’ятому поколінні. У нашій родині завжди знали, що у нас є коріння і з західної України, і з центральної. Тому є абсолютне відчуття, що ми у своїй країні. Я не люблю слово «вата», але будемо відверті — «рагулізму» вистачає всюди. Через свою журналістську діяльність я опрацьовую певні громадсько-соціальні сегменти і стикаюсь із розумінням того, що в столиці такі питання і суперечки інколи вирішуються жорсткіше, ніж на сході чи заході. Система, в якій ми живемо і з якою маємо боротись, на жаль, однакова по всій країні. За рік ця система і умови існування людей не змінилися. А отже, не змінилися і принципи співіснування.
Ще до війни нас кликали друзі переїхати зі сходу. Для нас було важливо залишатися в нашій оселі під Сєверодонецьком. Ми з чоловіком хотіли щось там робити і робили. Це були зокрема і фестивалі, реконструкційні козацькі рухи. При чому зазначу, що мова йдеться не про так зване Донське козацтво, а про наше, українське. Це була велика робота — шити костюми, пояснювати молоді історичні аспекти, розкривати наші культурні надбання, збирати етнографічні пісні. Ми реконструювали досить великий пласт української етнографії, яка була притаманна саме для нашого слобідського краю. Майже вся молодь, яка з нами займалася, виїхала з тих місць і зараз навчається у вишах Києва та Харкова. А ті, хто не виїхав звідти, залишилися там проукраїнськими громадянами.
«НА СХОДІ РОКАМИ ВИХОВУВАЛИ РАБСЬКЕ МИСЛЕННЯ»
— На сході, зокрема у звільнених містах, за умов великого проросійського впливу, чи є шанси у молоді зберегти свою українськість? Виходить так, що одні виїжджають звідти, а інші поступово зросійщуються.
— На жаль, навіть на звільнених територіях домінує момент недемонстрації власної позиції. Як мені відомо, тих, хто намагається проявити свою громадську позицію і розмістити десь тризуб чи український прапор, попереджають, що так робити не варто. Я довго прожила в тому місті, мала справу з населенням цього регіону і добре його знаю. У цьому краї виховувалась латентність навіть у тих, хто мав патріотичну позицію. Причиною того були і репресії, і найбільший Голодомор, і залякування, і асиміляція. Виховувалось рабське мислення починаючи з того, що праця людини там майже не була нічого варта. Вони були поставлені в позицію, коли ти виживаєш, а не живеш. Робота, телевізор, пляшка, адже від такого життя без пляшки важко не з’їхати з глузду. Це тло, на яке треба зважати, коли досліджуєш питання впливу на свідомість східняків.
Зараз ці люди можуть приймати гуманітарну допомогу як переселенці-біженці і до того ж говорити про ненависть до України. У мене щодо цього когнітивний дисонанс. Коли, буває, цих людей привозять контужених у лікарні, вони говорять, що їх «вивезли нацики». І говорять вони ці слова українською мовою. На жаль, цей злам у свідомості вже стався. Я не впевнена, що окупована територія може в нормальному стані повернутися до лона України. Постійна пропаганда і тиск на цих людей зробили своє чорне діло. Безумовно, там залишається відсоток проукраїнських особистостей, які просто фізично не змогли полишити свої домівки.
— Коли йдеться про окуповані території, то цю ситуацію можна зрозуміти. Але звідки такий парадокс на звільнених територіях?
— Справді, ми маємо справу з парадоксом. На жаль, люди, які туди їдуть допомагати або спілкуватись, роз’яснювати, працювати, мають спочатку величезні ілюзії щодо східних регіонів. Мені здається, що такі ілюзії були і в Георгія Туки, який зараз є головою Луганської ВЦА. Коли він їхав на Луганщину, то мав одне сприйняття реалій на Донбасі. Зараз я бачу, як він м’якшає, стає більш компромісним, іде на діалог із місцевими. Варто пам’ятати, що на сході все місто може бути в жовто-блакитних прапорах, але при цьому українського стягу не буде на жодному балконі.
«ПРОБЛЕМА НЕ В МОВІ, А В ГОЛОВАХ»
— Мине війна, відгуркотять «Гради», згине Путін, а Україні треба буде і далі існувати в конкретних реаліях, серед яких є і дуже болюча перспектива конфлікту між сьогоднішніми дітьми. Вони, отруєні війною і брехнею, дивитимуться одне на одного, як вороги. Дитина батька зі Львова, який загинув, і дитина, що втратила оселю і побачила кров на власні очі в Широкиному. Як нам знайти для майбутніх поколінь протиотруту щодо ненависті?
— Треба розуміти, що той діалог, який зараз існує в Україні, не сумісний із позицією нормальної, здорової країни. Не забуваємо, що у нас українське дротове радіо з патріотичними передачами і піснями вимикається державою просто так, за незрозумілих причин. Тобто навіть на звільненій від окупації території на сході України не працює українське радіо. Там досі триває трансляція російської пропаганди. Наприклад, у Бердянську можна побачити російське телебачення, або послухати радіо «ДНР». З інформаційним впливом у нас величезні проблеми. У цій сфері, на жаль, працюють «мамонти», які не розуміють, що ми живемо в еру інформаційних технологій. Якщо є конкретні пропозиції та ідеї, то Європа навіть може грант надати. Можна й треба фінансувати перекриття російської пропаганди. Але цим ніхто не займається, а якщо й займається, то епізодично, а отже, неефективно.
Чомусь у нас вважається, що пост у «Фейсбуці», який отримав певну кількість вподобань, це й є резонанс. Утім, це — не резонанс, а глухий вигук у пустелі. Україна — це не міста, це передусім містечка та селища. Вони й є більшістю нашого суспільства, з яким треба працювати. А потім ми дорікаємо, що в нас голоси знову продаються за гречку. Як журналіст, кажу, що в нас немає зміни в інформаційному просторі. Більша частина каналів, які вже відбулися як загальнонаціональні, зараз працюють на примирення, прислуговуються, переходять на російську мову. Вони гадають, що з ворогом можна замиритись, якщо з ним розмовляти російською мовою. Проблема не в мові, а в головах. Треба працювати зі свідомістю, а це неможливо, якщо займаєш пасивну позицію. Діалог може відбутися тоді, коли простір буде налаштований на той діалог. Зараз цього немає. Це треба робити свідомо та організовано.
«ТРЕБА «ПРИВ’ЯЗУВАТИ» ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ ДО ОТОТОЖНЕННЯ ЇЇ З УКРАЇНСТВОМ»
— При цьому існує проблема нерозуміння ментальності сходу, а отже, підбираються не завжди потрібні «ключики» до свідомості людей.
— Щоб будувати умови для діалогу з цими людьми, варто спочатку послухати новини, які транслюються на тій стороні, тобто що вони споживають. Окрім того, треба звертати увагу на те, чим відрізняються жителі Донецька та Луганська від самих росіян, які туди прийшли. Коли нещодавно з’явилась інформація про розтоптаний сир в Росії і те, як росіяни побігли його виколупувати, я згадала Ходинське поле. Тоді в братню могилу, після коронування останнього російського царя Миколи II, потрапило 1300 людей. Відзначалося свято сходження на престол царя, і народ просто потовкся на смерть, тому що людям пообіцяли подарунки — в суконних клаптиках ковбасу, горіхи та горілку з фаянсовим стаканчиком. Ті ж люди, яких витягали з натовпу напівживими, допивали горілку з діжок над трупами. Ця трагедія не стала причиною того, щоб хтось скасував бали чи оголосив траур. Цар пошкодував і написав у своєму щоденнику: «Случился великий грех. В восемь часов мы поехали отобедать к маман». У цьому — вся Росія. Згодом подібна історія повторилася при похованні Сталіна. Якщо уважно придивитися до людей на окупованих територіях, можна побачити, як там народ потрошку починає ворушитися. Не всіх влаштовує, що до них ставляться, як до бидла, і годують простроченою гуманітаркою. Це в них говорить уже українська сутність. Ми маємо «прив’язувати» гідність людини до ототожнення її з українством. Але для цього потрібне адекватне ставлення до трагедії на сході України. По-перше, це — інформаційне поле. По-друге, потрібні не «наскоки» волонтерів, а системна робота. Східняки такі подарунки сприйматимуть як сплату боргу, мовляв, Київ їм завинив, адже хати зруйновано, самі вони покалічені. До того ж, коли вони бачать, що система в Україні майже не змінилась, а залишилась несправедливість, хабарі й при владі ті ж самі люди, то, звісно, відчувають глибоке розчарування. Навіть ті, хто не підтримував Майдан, внутрішньо хотіли змін на краще. Плюс згадаємо діяльність «Опозиційного блоку», до якого увійшли всі регіонали.
— Яка має бути кадрова політика на Луганщині та Донеччині? Не завжди ті, хто вчора бігав з українським прапором, можуть стати адекватними та професійними виконавцями конкретних господарських завдань. Із ким тоді там працювати?
— Люстрація в тому краї породить лише чергову хвилю корупції. Змістити всіх нема можливості. Усе одно там більшість буде з позицією «аби не було війни», яка в певний момент легко змінюється на «Путин, введи войска!». Україна в цій ситуації може зробити головне — надсилати на певні ланки роботи конкретних спеціалістів із відповідною зарплатою і перспективами. Поступово треба вимивати проросійські кадри. Це велика й кропітка робота, яку слід виконувати. Якщо місцеві на сході відчувають, що їх полишають, вони починають діставати георгіївські стрічки, адже влада може змінитися. Потрібно продемонструвати рівень, до якого варто тягнутися. Лише коли будуть яскраві приклади конкретної допомоги, і все це буде робитися системно, з відповідною інформаційною складовою, тоді почнеться якісний зсув у свідомості. Має бути також спілкування, обмін досвідом. Важливо брати ту ж саму вчительку з села і на два тижні привозити до львівської школи. Це — дифузія думок, вражень, яка, зрештою, об’єднує. Східняк має чітко відчувати, що його брат — саме в центрі чи на заході України, а не десь у Росії. Він має усвідомлювати, що його перспективи розкриваються саме в єдності із західними горизонтами.
