Не помилюся, коли скажу, що більшість громадян України в душі з болем сприйняли національну трагедію — Голодомор 1932— 1933 років, 75 у річницю якого ми відзначаємо у ці дні. Більш масштабніше цього року пройшла у державі й національна акція «Запали свічку». Це я побачив і в нашому невеличкому райцентрі, на батьківщині великого Григорія Сковороди — у козацьких Чорнухах, що на Полтавщині.
Тут при великому велелюдді була вшанована пам’ять жертв Голодомору біля величного пам’ятного знака, який, до речі, було зведено у райцентрі одним із перших в Україні 1993 року з ініціативи місцевої організації товариства «Меморіал», яку тоді очолював учитель місцевої школи, патріот Михайло Сагань. У районі під час Голодомору 30-х років загинуло понад 7 тисяч краян. Це значно більше, ніж у роки Другої світової війни. Нинішнього року пам’ятні знаки звели у багатьох селах району, де Голодомор забрав найбільше людських життів.
Опісля люди розійшлися по домівках і вже цього разу в їхнiх вікнах стояли сотні засвічених свічок. І тут повністю погоджуюся з твердженням Президента України Віктора Ющенка, який виконує велику історичну місію — наполегливо й послідовно повертає українців до національної пам’яті, котру вони втратили впродовж останніх століть (ця тяжка хвороба почалася ще з часів Петра I), що наступного року і в подальші роки такі свічки будуть засвічені у кожній оселі українців.
Національна трагедія 1932 — 1933 років повинна об’єднати українців, а також нагадати тим, хто здійснює економічні реформи, що не можна людей доводити до тривалої бідності й прирікати їх на самовиживання, що, на жаль, має місце у нашому нинішньому житті. Бездоглядні діти на вулицях сучасних українських міст і сіл, поширення пияцтва і наркоманії серед молоді, криміналізація суспільства, що може призвести до його люмпенізації — це також болючий докір владi й політикам, якi сьогодні вершать долі людей. Тож моральна відповідальність влади перед суспільством за наслідки своєї діяльності й нині є досить актуальною проблемою.
Прикро лише, що у той час, коли вся Україна була в скорботі, численні комерційні телевізійні канали часто транслювали нав’язливу рекламу із сюжетами безтурботного проведення часу із напоями різної міцності й грайливими мелодіями для невибагливих споживачів цієї повсякденної продукції. Навіть Перший Національний телеканал (УТ-1) зранку 25 листопада, коли ще жалобний тиждень, по суті, не закінчився, випустив у ефір музичну передачу зі «співаючим» ректором-шоуменом М. Поплавським, який розважав телеглядачів своїми претензійними кліпами невисокого мистецького рівня, як завжди, з підтанцьовуючими йому оголеними дівчатами. Невже не можна було у такі дні обійтися без таких передач?
За ці листопадові дні громадяни України дізналися дуже багато про Голодомор 1932— 1933 років, пройнявшись усвідомленням дійсних масштабів національної трагедії. І, дійсно, це потрібно не мертвим, а живим, щоб пережита старшими поколіннями трагедія не повторилася, щоб у серцях сучасників було більше добра і милосердя, співчуття і почуття громадянського обов’язку, поваги до національної історії.
Ці рядки пишу під враженнями від прочитаного також інтерв’ю Лариси Івашиної з Президентом України («День» за 24 листопада 2007 року), хвилюючих діалогів у «Свободі Савіка Шустера» на каналі «Інтер» того ж дня, якi ще раз повернули мільйони телеглядачів до причин і наслідків страшного Голодомору.
Вони і наступні тотальні політичні репресії, які були проведені з демонічною силою сталінським режимом, вбили дух і волю нації на багато десятиліть, перетворивши мільйони українців на німих рабів. Років iз три тому я розмовляв із старенькою жінкою 1925 року народження. Вона розповіла, що її дядьки перед революцією жили на хуторі й мали понад 100 десятин землі. Добре на ній працювали. Були міцними господарями. На початку 20-х їх пограбував один із червоноармійських загонів Лохвицького повіту. Кількох членів родини розстріляли на місці. 16—18 річних дівчат згвалтували. У 1929 році решту родичів, що вціліли від того червоного більшовицького терору і не хотіли вступати до колгоспу, вислали на Урал. Коли жінка зі слізьми на очах закінчила розповідь, вона попросила мене, щоб я нікому не розповідав про їхню родинну трагедію і з острахом весь час поглядала на двері. Так, генетично переданий із покоління в покоління, страх живе й нині у душах наших сучасників.
Про страшний Голодомор мені у шкільні роки якось розповіла не дуже охоче (також через певний страх) моя покійна мати. Вона народилася і жила у Полтаві, яка також дуже постраждала від того лихоліття. Тоді, за її словами, рідні їли лише суп із коров’ячих та кінських копит. Щоб не загинути від голодної смерті, матір відправили до родичів, якi жили в Сибіру.
Мені здається, що за останні дні українці дужче прозріли і зрозуміли, яких непоправних втрат зазнала нація у кривавому ХХ столітті і як ми повинні шанувати пам’ять невинно убієнних. Згідно деяких досліджень, у роки Голодомору 1932—1933 років загинуло близько 10 мільйонів чоловiк. А за період голоду і розрухи початку 20-х і кінця 40-х років втрати, в цілому, для нації становлять десятки мільйонів. Тож немає в Україні такої родини, в якій би не було жертв тих лихоліть. Вони також були спричинені колишнім тоталітарним режимом. Нинішнім і майбутнім історикам, дослідникам ще багато доведеться попрацювати аби повернути відібрану в народу пам’ять, а також допомогти йому встати з колін, і, «вилікувавшись» від минулих тяжких хвороб, гордо й впевнено йти у майбутнє, пам’ятаючи про пережите попередніми поколіннями.
Тож у недалекому майбутньому повинен відбутися Великий моральний народний суд над катами Українського народу і їхнiми поплічниками, щоб світ також довідався всю правду про національну трагедію, яка мала планетарний характер, про ту велику жертву, яку приніс наш великий народ, щоб подібних трагедій більше ніколи не повторювалося на планеті.
