Дискусія щодо мовної ситуації в Україні, розпочата «Днем» ще навесні цього року, продовжує привертати увагу наших читачів. І досі до редакції надходять листи, в яких викладаються різні точки зору на вирішення питань розвитку української мови, її вивчення та ширшого використання у повсякденному житті. Сьогодні своїми досить цікавими думками ділиться наш постійний читач, киянин Анатолій НАЙДА.
Приєднуючись до дискусії з мовної проблеми, спробую нагадати про деякі її аспекти. Якою мовою говоритиме населення, народ, нація, такою раніше чи пізніше заговорить і література, влада, освічена частина населення. Від того, якою мовою розмовлятиме уряд, влада, освічена частина населення, значною мірою, але не цілковито, залежить і те, якою мовою говоритиме населення, народ, нація.
Отже, цей процес значною мірою керований, і варто визначитися, в якому напрямi і наскільки слід і можливо ним керувати.
А до того варто дещо сказати про розвиток мов взагалі.
1. Кількість мов у світі невпинно збільшується пропорційно до збільшення кількості населення. Доходить до того, що кожен населений пункт уже має власний діалект, а певний регіон формує власну мову.
2. Держава, доки вона існує, намагається консолідувати народ, націю, в т.ч. за допомогою нав’язування єдиної мови, котра, як правило, формується у столиці.
3. Міжнародне, міжнаціональне спілкування відбуватиметься не за допомогою якихось світових мов, а через понятійну мову на базі китайського, японського і подібного ієрогліфічного письма, котре кожен читатиме своєю мовою. Кожен матиме прилад, не екрані якого виписуватиметься все сказане, співбесідник читатиме і відповідатиме вже своєю мовою, а на екрані його відповідь виписуватиметься тими ж ієрогліфами. Отже, проблеми мови міжнародного спілкування взагалі не існуватиме.
Тепер повернімося до наших проблем, маючи на увазі, що бачити перспективу — ще не означає поспішати «поперед батька в пекло», тобто перспективу слід враховувати, мати на увазі, але й розраховувати, коли і за яких умов починати її реалізовувати.
Отже, моє бачення наших проблем. Ми розмовляємо кількома суржиками, не володіючи ні класичною (літературною), ані українською, ані російською мовами. Ці суржики всі різні, і на Заході більше схожі на українську, а чим далі на Схід та Південь — на російську мову.
Проголосувавши за незалежність, ми проголосували за проукраїнський суржик для всієї держави. Проте є 10% проти, які тепер намагаються якщо не скасувати незалежність, то хоча б скасувати єдність держави. А для цього вони борються за офіційний статус російської мови. Це має призвести до формування окремої нації, що веде до окремої держави.
Для збереження єдності держави необхідна єдність мови. А єдина мова в Україні можлива або на базі проросійського, або проукраїнського суржику. Ірландія не менш незалежна від того, що вона англомовна. Але вона, по-перше, ставила і, мабуть, досі ставить собі за мету поширення штучно створеної на базі небагатьох писаних джерел давньої ірландської мови, а, по-друге, вже на базі ірландського суржику англійської твориться ірландська мова.
Англомовна Нова Зеландія впроваджує вивчення мови маорі і обмірковує можливість перетворення її в державну. У Швейцарії чотири державні мови. Це означає, що кожен чиновник володіє всіма цими мовами. З них лише ломбардська розвивається самостійно, а три інші — місцеві діалекти німецької, французької та італійської мов. Якщо цей досвід перенести в наші умови, то й мали б узаконити три державні мови: українську, кримськотатарську та караїмську як мови корінних етносів України. Але ж усіх караїмів не вистачить навіть як учителів для шкіл. Або в тому ж Криму узаконили три державні мови. А чи знайдеться там хоча б один чиновник, який би всіма ними вільно володів? Отже, узаконення кількох мов як державних для нас і безпідставне, і неможливе, і шкідливе.
Тепер про вибір. Тут головна проблема якості. А якість мови залежить від тривалості її функціонування. На користь російської як державної говорять, посилаючись на «високий рівень, заданий російською літературою», та ще на «культурний простір, який спирається тільки на українську мову, і тому вельми обмежений». Звичайно, для тих, хто знайомий лише з російською літературою та її «культурним простором», можлива і така переконаність. Але ж Європа знає про «російський культурний простір» і російську літературу не більше, ніж про індійську чи китайську. Проте вони не менш культурні та освічені, ніж ми. Або ті ж словаки чи словенці, про культуру і літературу яких ми взагалі нічого не знаємо. А вони про нас разом з росіянами? Однак живуть у своєму та загальнолюдському просторі.
На користь української у мене, крім патріотизму, є лише один аргумент — коріння. Не можуть русифіковані українці, навіть якщо вони вважають себе росіянами, сповна відтворювати багатство мови, яка творилася і твориться в нечорноземних регіонах Росії. Не знають і не використовують вони тих прислів’їв, приказок, мовних зворотів, які є окрасою мови. Мова справді твориться і розвивається лише в однорідному середовищі. Нехай навіть спеціальну термінологію в окремих галузях знань ми запозичимо з російської, тим більше, що вона й ними переважно запозичена з європейських мов, — це не збіднить нашу мову. Але якщо для нас стануть незрозумілими або не досить зрозумілими мовні діаманти українців минулого — ми збідніємо. Тож розуміння російської літератури без перекладу все ж менш важливе, ніж багата чи бідна мова живих мовців. Врешті, а як з давньо- грецькою літературою — розуміють її сучасні греки чи перекладають?
На базі російської формується і так досить багато мов на тих територіях, що вже цілком втратили попередні, будуть і далекосхідна, і сибірська, і північнокавказька мови. Можливо, будуть російська мордовська чи російська чуваська, аналогiчно до того, яктепер розвиваються мови романські. Галли стали французами, оретани — іспанцями. Але ж греки залишилися греками!
Тепер щодо насильства. Коли відбувся аналогічний до Біловезького розподіл Золотої Орди на Казанське, Московське та Астраханське ханства — Московське розпочало мовне та релігійне самовизначення, яке виражалося в спалюванні мечетей у Москві, вбивстві татаромовних москвичів, а пізніше — у спровокованій цією внутрішньою політикою битві на Куликовому полі. Так було. Жодна мова не поширювалася добровільно. Щоправда, насильство може бути більшим чи меншим. Відповідно результатів досягали швидше або повільніше. Знаючи далеку перспективу розвитку державності та мов, ми можемо не поспішати. Але, не діючи, ми матимемо передчасний сепаратизм. Отут і є та середина, якої необхідно дотримуватись.
Велике значення для єдності держави має відносний розмір столиці. Якби в Києві мешкала половина населення країни, як в Угорщині та Мексиці, тоді взагалі про сепаратизм можна було б не згадувати. І розвиток мови визначався б столицею. За наших умов чиновник мусить бути україномовним, вища освіта — україномовною. При цілковитому дотриманні вільного вибору мови навчання батьками, в російській школі мають навчати українськості та україномовності не гірше, ніж в українській, щоб випускники цих шкіл не страждали при вступі до вузу чи на державну посаду.
А народ ні на Заході, ні на Сході вже не заговорить ні українською, ні російською. Якщо чиновники та освітяни заговорять українською, то це вплине на суржики в напрямi їх зближення між собою і деякого наближення в бік української. Такою й буде українська мова аж до того часу, коли всі сусіди почнуть федералізуватися. Тоді й ми федералізуємося.
Настав наш час збирати каміння. Розкидати будемо потім, зараз треба назбирати, щоб було що розкидати.
