— Наталю Петрівно, цікаво, з яких найперших дитячих
вражень починалася планета вашої душі?
— Коли мені було років три-чотири, я любила рано- вранці
вийти з хати, сісти на призьбі, натягнувши платтячко на колінця, і чекати,
поки зійде сонце. У ті хвилини моя душа переживала якусь незвичайну радість.
А ще я й досі пам'ятаю, як чудово пахнули в дитинстві кульбаби.
Як і кожна українська дитина, я в ранні роки сама створювала
собі образ вовка. Мені, маленькій, чомусь здавалося, що вовки — це двоногі
істоти з потворними ликами. Тому дуже розчарувалася, коли згодом довідалася
від дорослих, що вовки схожі на звичайних собак.
А ще пам'ятаю росу. Коли побігаєш, бувало, по ній, ноги
аж пашать, а всьому єству твоєму так тепло й затишно.
А калюжі! Боже ж мій, якими прекрасними були в дитинстві
калюжі! Бігаю по них, а бризки аж до небес летять!
Однак чого було б варте моє дитинство, якби не запашні
наші чернігівські луки. Забреду, бувало, в ті трави з головою — тільки
жайворонка видно у височині. Тепер мене іноді запитують, куди б я хотіла
потрапити після смерті. На такі запитання відповідаю своїм віршем:
Я давно вже як жінка померла,
Але довго ще буду жити
В небі — хмарою, в морі — перлами,
На землі — у рослинах і квітах.
До цього часу в моїй пам'яті продовжують звучати батькові
оповіді про природу. Особливо він любив розповідати про птахів. Зажди казав,
що птахи, піднімаючись у небо, пильно придивляються до людських справ,
щоб потім переповісти про все Богові. Мій тато дуже тонко розумів природу
і навіть мав дар синоптика: за прикметами природи міг передбачати погоду.
— Як ви ставитеся до сучасного виховання дітей в українських
сім'ях?
— Дуже шкода, що українці продовжують виховувати своїх
дітей заборонами. Скрізь: удома, в школі, в гостях — дитина тільки й чує,
що того робити не можна, туди не слід йти, з тим не варто дружити. Хіба
ж після такого горе-виховання наші діти можуть вирости вільними людьми?
Коли доводиться бувати за кордоном, я уважно придивляюсь, як там виховують
дітей. Уявляєте, батьки там не знімають галасу, коли побачать на своїй
дитині забруднені штанці чи спідничку. Навпаки, вони радіють, адже в їхньому
розумінні все це ознаки дуже цінної людської якості — допитливості. Їхні
малюки можуть вільно качатися по траві чи лазити по дереву. Гадаю, що таке
виховання має сенс, адже інакше складно виростити розумних і добрих людей.
— Чи не тому наше суспільство переживає сьогодні глибоку
кризу, бо не змогло виховати своїх громадян вільними людьми?
— На жаль, так воно і є. Ми маємо плачевний результат:
Україна сьогодні перетворилася на жебрачку, яка заглядає мало не в усі
кишені світу. Соромно навіть говорити: за рівнем життя ми стоїмо аж на
126-му місці. Безперечно, наша земля дуже постраждала від Чорнобильської
катастрофи, та чи легше було іншим країнам? Узяти б для прикладу Францію,
Польщу, Ізраїль. Там і близько немає такої родючої землі, як у нас. Отож
якби ми з розумом і любов'ю поставилися до свого великого, Богом даного
багатства — чорнозему, то повністю б забезпечили себе. Я переконана, що
за розумної політики лише дві області (Черкаська і Полтавська, наприклад)
можуть прогодувати всю Україну та ще й на продаж дещо лишиться.
— Так, усе в наших людей є: і врода, і таланти. Не вистачає,
певно, гідності?
— На жаль... Як боляче іноді спостерігати зраду українців
своїй православній вірі. Дуже часто наші люди йдуть до різноманітних сект,
сподіваючись, що іноземці там допоможуть грошима. Нещодавно мені довелося
побувати на похороні жінки, яку ховала одна з таких громад. Дивилася я
на те дійство і відчувала, як плакала моя душа. Спочатку лисенький чоловічок
зачитав цитату з Миколи Островського про те, що «человек должен прожить
свою жизнь так...». Потім хор заспівав пісню «Край родной». Після цього
той лисенький чоловічок, більше схожий на звичайнісінького тамаду, закликав
присутніх не плакати, а порадіти за небіжчицю, котра, за його словами,
пішла в інший, кращий світ. Знаєте, мені здалося, що колись на партійних
зборах було більше щирості і правди, ніж на тих похоронах. Хіба можна порівняти
той «театр» із «Надгробным рыданием, творящим песнь» чи з «Вічною пам'яттю»,
яку співають на похоронах православних християн?..
— Чи буваєте нині в рідному селі?
— Обов'язково. У мене там лишився брат. Два роки тому не
стало моєї мами. Крім того, в Крехаєві в мене багато знайомих і друзів.
А ще в моєму рідному селі на спеціальних городах ростуть трави, з яких
я готую ліки.
— Ваше село належить до чорнобильської зони?
— До певного часу належало. Тепер людям перестали платити
компенсацію за проживання в забрудненій радіацією зоні. Багато моїх односельців
вважають, що я винна в тому. А справа от у чім. Коли вибухнув реактор,
я їздила туди і разом з іншими спеціалістами досліджувала місцевість. Відомо,
що радіація розійшлася по нашій землі плямами. Мета в мене була одна: розкрити
людям очі, де є чисті місця, щоб без страху ними користуватися. На жаль,
земляки мене не зрозуміли. Насправді, в тому, що крехаївці не одержують
своїх «могильних», винна не я, а держава, яка виявилася неспроможною платити.
— Розповідають, що минулого літа ви збирали трави, щоб
ними лікувати дітей- сиріт...
— Так, я переконана, що в Україні дуже сильний рослинний
світ, який може повернути здоров'я багатьом людям, у тому числі й тим бідним
дітям. Моя душа відкрита для допомоги цим дітям. Сьогодні я співпрацюю
з Київським міським дитячим фондом та з Фондом імені Куліша, який очолює
Іван Плющ. Мрію про ті часи, коли можна буде з ранніх років навчати наших
дітей таємницям народної медицини.
— Ви тепер не приймаєте хворих у відомій на всю Україну
аптеці народних ліків, що на проспекті Перемоги в Києві?
— Моя місія змінилася. Тепер я їжджу до тих хворих, які
не мають жодної можливості приїхати до мене в Київ. Я щиро співчуваю тим
знедоленим одиноким людям, які залишилися в наших селах. Вони все своє
здоров'я віддали землі, а тепер живуть у таких жалюгідних умовах: пенсію
мають настільки мізерну, що ледь на хліб та молоко вистачає. Отож я дуже
радію зустрічам із цими людьми. Вони такі щирі, привітні, доброзичливі!
Я давно мріяла поїхати до цих простих людей, мені хотілося пройти босими
ногами по всій нашій землі, як це робив Сковорода. Побувати вдалося в Чернігівській,
Черкаській, Вінницькій, Харківській, Херсонській, Тернопільській, Львівській
областях. А які гостинні наші люди! Тільки-но довідаються, що я приїжджаю
до них, печуть, як у довоєнні роки, житні хлібчики, стараються мене пригостити.
Дивлюся в їхні ясні очі і всіх хочу обійняти, — щиро шкода цих виснажених
працею і забутих державою людей. Коли є в мене трави, роздаю їх. А нині
ми стараємося проводити наші зустрічі прямо в лісі чи в лузі. Я їм показую
трави. Ідемо, наприклад, по споришу, а я й розповідаю, що це прекрасна
трава для лікування хворих ніг. Рецепт дуже простий: узяти одну чайну ложку
цієї рослини, залити окропом і пити впродовж дня. Коли проходимо повз вербу,
я завжди кажу: «Оце — найкращий «анальгін», який є в нас в Україні. Так,
ця рослина має чудові знеболюючі властивості. А якщо взяти дві столових
ложки кори з молоденьких вербових прутиків, додати дві столових ложки бузку
(можна квітів із листям, а можна й кори з бузкових гілочок), одну ложку
лаврового листу і все це залити однією пляшкою самогону, а потім настояти
21 день у теплому затемненому місці, то отримаємо чудове розтирання для
хворих суглобів. Як ним користуватися? Три рази вмочити пучки пальців у
той розчин і змазати хворий суглоб, який почервонів, набряк, не хоче згинатися,
а вночі не дає спати.
— Чи є в рослинному світі України трави, за допомогою
яких можна послабити чорнобильський синдром?
— Після чорнобильського вибуху люди стали знервованими.
Це можна пояснити тим, що збільшилася щитовидна залоза. Тільки-но людина
починає хвилюватися, її серце частіше б'ється, болить. Не завжди й лікарі
звертають увагу на те, що причиною болю у серці є саме порушена функція
щитовидної залози. Крім цього органу, великий удар узяла на себе й печінка
— основна «лабораторія» людського організму. У перші післячорнобильські
роки ми звертали значну увагу на цей орган. Сьогодні не так. На жаль, у
більшості людей, які проживають на забруднених територіях, права доля печінки
залишається збільшеною. У народній медицині це явище називають «гнилим
озером крові», або застояною печінкою. Останнім часом, діагностуючи людей,
я бачу, як дуже постраждала ще й підшлункова залоза, котру в народі називають
іноді золотником. Отож, якщо хворий цей орган, у людини виникає дискомфорт
в органах травлення, насамперед у кишечнику. Внаслідок хвороби підшлункової
залози може розвинутись виразка шлунка або гепарицидні гастрити. Крім того,
хвороба цього органу може призвести як до чоловічої, так і до жіночої неплідності.
У чоловіків може початися простатит і навіть аденома. Тому сьогодні особливу
увагу господині повинні звернути на ті продукти, які профілактично підтримують
функцію підшлункової залози. Поки хвороби немає, треба вживати страви із
квасолі, але квасолю слід добре розварювати, треба більше вживати трави
кропу, насіння кмину, коріандру, селери. Шкода, що ми забули про приправу
із чорнобривців: ця рослина дуже добре впливає на функцію підшлункової
залози, є гарною профілактикою від цукрового діабету. Навіть до компотів
можна додавати чорнобривці, але в невеликій кількості, щоб було приємно
вживати. Дуже добре діє на функцію печінки і така рослина, як сухоребрик.
Не треба забувати й про кульбабу, грицики, пижмо звичайне. Остання трава
є чудовим засобом, якщо хворіють на лямбліозний холецистит. Отож кожна
господиня, крім кулінарних здібностей, повинна ще й бути лікарем у своїй
сім'ї.
— Наталю Петрівно, про вас, як і про кожну визначну
людину, ходить світом багато легенд. Зокрема, в одній із них розповідається
про те, що фітотерапевт Зубицька живе в Києві в незвичайної краси будинку.
Зiзнаюся, коли йшла до вас, сподівалась побачити саме такий будинок, а
побачила звичайнісіньку людську оселю...
— Так, я маю дві маленькі кімнати в приватному будинку.
В одній з них ледве помістилася шафа та ліжко. У другій стоїть мій письмовий
стіл, книжкові полиці, телевізор. На щастя, в мене є прекрасний двір, де
росте багато різних трав. І я дуже рада, що вранці можу вийти зі своєї
маленької кімнати й одразу ж стати на землю, щоб помилуватися сходом сонця.
Щоранку я бачу росу, чую спів солов'я, голос зозулі. Крім того, в моєму
городі живуть дві білочки, які перестрибують з одного дерева на інше. Є
ще й два дятли, які лікують дерева. Живе в нас і сім'я їжаків. Мені дуже
приємно спостерігати, як їжаки ласують кашею чи молоком. А якщо ритмічно
постукати металевими предметами, вони можуть і потанцювати.
— Мені доводилося чути від ваших земляків, ніби ви свого
часу довго працювали дояркою. Це не легенда?
— Так, працювала. Проте не довгий час, а всього два роки.
На жаль, одразу після закінчення школи я не змогла вступити до медичного
інституту: пріоритет надавався тим, хто мав трудовий стаж. Тому й повернулася
в рідне село, де працювала на свинофермі. Саме там я «приймала пологи»
в свиноматок. Підхоплювала крихітних поросяток, витирала їх рушничком,
клала в чисту солому. Трохи згодом почала працювати дояркою на фермі в
селі Княжичі Броварського району Київської області. Коли я туди прийшла,
зоотехнік подивився на мене недовірливо і сказав, що мені тут нема чого
робити, бо ляльок у нього немає (я була схожа на дитину: маленька, худенька).
Врешті- решт доручили мені групу хворих на бруцельоз корів в ізоляторі.
Я дуже старанно працювала, і через деякий час хворі корови з моєї групи
мали кращі показники, ніж здорові. Лише тоді мене перевели на групу здорових
корів.
— Як ви вважаєте, яка риса вашого характеру допомогла
вам досягти успіху в житті?
— Гадаю, що працездатність. Неймовірно тяжко було мені,
коли в автокатастрофі загинув син. Розпач не знав меж. І лише донька сина,
дівчинка-крихітка, яка народилася після смерті Кості, змогла мене підняти.
На роботу в аптеку я йшла о шостій годині ранку. Додому поверталася пізно
ввечері, іноді — й опівночі. Весь свій досвід я намагалася передати людям,
а люди допомагали загоїти мою велику рану. З дитинства пам'ятаю, як мама
казала мені: «Коли тобі, дочко, важко, йди до людей». І я йшла з відкритим
серцем. Ніколи не повірю, що люди на добро відповідають злом. Це неправда.
— Які трави ви особисто використовуєте найчастіше?
— Багато різноманітних трав. Наприклад, є така рослина
—кислиця або ще її називають квасеницею (Наталя Петрівна йде у двір і за
декілька хвилин приносить невеличку рослинку із круглими листочками. —
Авт. ). Раніше наші бабусі її неодмінно клали в зелений борщ, а
тепер чомусь вважають, що до цієї страви з рослин має входити лише щавель.
До речі, кислиця чудово лікує різноманітні алергії, атеросклероз, регулює
тиск, знімає болі в суглобах.
— А яка квітка вам найбільше подобається?
— Рослинний світ нагадує світ людей. Як усіх людей треба
любити і розуміти, так і всі рослини. Проте не всі рослини викликають однакову
емоційну реакцію. Мене, наприклад, зовсім не хвилюють гвоздики. А на звичайнісіньку
ромашку завжди дивлюсь розчулено. Цариця квітів — троянда — також не бентежить
моєї душі. А от айстра дуже хвилює. Відомо, що кожна рослина має душу і
відчуває людське тепло. Хто не помічав, як швидко в'яне зірваний і забутий
листочок, на якого ніхто не звертає уваги. Цікаво, що дуже багато рослин
мають біополе, за своїми якостями наближене до людського, наприклад, такі
трави, як вероніка та іван-чай.
