Доктор біологічних наук, член-кореспондент НАН і АМН
України Віталій Арнольдович Кордюм. Народився 1931 року. 1955 р. закінчив
біологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.
Вступив до аспірантури. Потім працював в Інституті мікробіології. З моменту
формування на базі Інституту сектора, а потім і Інституту молекулярної
біології та генетики, працює завідувачем відділу регуляторних механізмів
клітини. Сфера наукової діяльності — молекулярна генетика.
АНКЕТА «Дня»
1. Які уроки ХХ століття Ви вважаєте найбільш важливими
для подальшого розвитку цивілізації?
2. Які тенденції в розвитку українського суспільства на
межі століть непокоять Вас найбільше?
3. Місце та роль науки в житті суспільства у нас і за кордоном.
Які вони нині й якими Ви хотіли б їх бачити?
1. В останній чверті цього століття закінчилося
формування ноосфери. Ця подія залишилася практично непоміченою. У той же
час розум на планеті Земля, єдиним носієм якого поки що є людина, створив
самодостатню систему, альтернативну біосфері. Ноосфера, яка жорстко паразитує
як на біосфері, так і на природі взагалі, починає свій розвиток за особливими,
поки що абсолютно незрозумілими для її носія — людини, законами. Тепер
уже ці закони визначають те, що відбуватиметься (і вже починає відбуватися),
з людською цивілізацією. Ноосфера є найбільш яскравим (і важливим за наслідками),
але далеко не єдиним прикладом фундаментальної властивості людства, яка
проявилася в ХХ столітті. А саме — абсолютна відсутність прогнозованості
як самих відкриттів, так і (що, власне, суттєво) наслідків відкриттів.
За такої особливості людській цивілізації доводиться пристосовуватися до
нею ж скоєного «на ходу», і зі спізненням, а не завчасно. Й оскільки масштабність
як самих відкриттів, так і їхніх наслідків (з розвитком науки) безперервно
зростає, такий процес проходитиме з прискоренням. Тому слід чекати зростаючої
непередбачуваності поведінки всієї людської цивілізації (як пристосовницької
реакції на непередбачуваність відкриттів з їхніми непередбачуваними наслідками).
2. Дивним є навіть саме формулювання «розвиток українського
суспільства». Внаслідок комплексу причин, з яких офіційно визнається лише
одна — економічний стан країни, — в Україні стрімко відбувається зникнення
корінного населення (незалежно від його національної приналежності), тобто
тих, хто в декількох поколіннях жив на цій землі й становить її «суспільство».
Якщо так триватиме ще якихось 30-40 років, тобто мить за історичними масштабами
часу, то радикально зникне будь-яка стурбованість з приводу українського
суспільства взагалі, оскільки замість нього на території, яка сьогодні
називається «Україна», розвиватиметься абсолютно інше суспільство. Точнісінько
так само, як, свого часу, зник неспокій щодо суспільств карпів, сарматів,
етрусків і багатьох інших.
3. У нас, на жаль, наука, взагалi, не затребувана
суспільством. Країна доведена до такого стану, коли більшості її населення
не до науки. І якщо цей процес триватиме (для чого робиться все мислиме
й багато немислимого), то скоро сформується нове «суспільство», яке забуде
взагалі, що таке наука. А колишні вчені стануть кваліфікованими продавцями
сигарет, нічними сторожами третьосортних офісів тощо. А для молоді пропозиція
піти в науку стане ввічливим еквівалентом пропозиції піти за певною адресою.
Ці поняття в недалекій перспективі дуже хочуть закріпити як синоніми. Щоб,
значить, все було надійно й безповоротно.
А в розвинених країнах наука виконує функції водночас підмурівка
сьогодення й передвісника майбутнього. У зв'язку з початком існування ноосфери
науці належить або забезпечити існування людства, або підготувати заміну
йому іншими носіями розуму. Крім того, там наука забезпечує саме ті непередбачувані
відкриття, непередбачувані наслідки яких вона ж і парирує. Поки що досить
успішно.
