Її всі знають як Марію Гончарку. Так і кажуть: піду до Марії Гончарки макітру закажу. Щоправда, зараз на замовлення і продаж Гончарка робить не багато — руки болять. У це охоче віриться, бо вона крутить гончарний круг з восьми років, а зараз Марії Любунь — уже 78 років.
— «Мене, як сироту, забрали вчитись на виробництво, — пригадує Марія Лук’янівна, — звідти відправили в Тарасівку, на глинярку. Мені тоді 16 було. Всі робили цеглу, а я — глечики».
В Тарасівці Жмеринського району, що на Вінниччині, баба Марія знайшла свою долю. Прожила життя, виховала дітей, дочекалась вісьмох правнуків, але ні вони, ні її рідні діти гончарству вчитися не хочуть. «Ніхто не хоче замазуватися глиною, — зітхає баба Марія — Варять в каструлях і не знають, що найкращий борщ — з горняти, а молоко — з гладущика». Щоправда, Гончарка розповідає, що з місцевої школи до неї водять дітей на екскурсію, аби ті подивились на мистецтво кераміки.
Все ж цінителів вистачає. Марія Лук’янівна, як звільниться від городніх клопотів, зразу ж починає різним глиняним посудом піч наповнювати. А потім — на базар. Податківці з нею завжди вітаються, бо знають і поважають. Зрештою, не стільки тих прибутків, щоб ще й з бабці копійки тягнути. Тай, може, — це останній на їхньому базарі справжній гончар, бо ж тепер легше і прибутковіше перепродати, ніж замазуватись глиною чи іншим власним виробництвом. Тільки ж хто тоді буде виробляти й купувати, якщо всі торгуватимуть?
