Він дуже не любив говорити про Чорнобиль і, в принципі, мав право не лізти в його пекло. Коли «гримнуло», Леонід Петрович Телятников перебував у офіційній відпустці. Почувши повідомлення про пожежу на станції (більшого і, власне, головного, пожежникам на той момент не сказали), майор внутрішньої служби, як розповідають його колишні колеги, випросив у знайомого міліцейського начальника машину і «рвонув» туди. У певний момент взяв на себе керівництво з гасіння полум’я: оголосив про збір особового складу підрозділів Прип’ятського гарнізону, викликав на пожежу додаткову техніку, вирішив організувати дві бойових дільниці. Шістьох із 19 найбільш уражених радіацією його соратників, перевезених в одну з московських клінік, не стало в найближчі дні після трагедії. Леоніда Петровича — 40 днів тому...
Весь час після трагедії його, вже генерал-майора, людину, котрій присвоєно звання Героя, почесного мешканця не лише столиці, але й декількох міст світу, людину, нагороджену Золотою зіркою британської газети «The Star» (вона вручається Людині року) і удостоєну честі побувати на прийомі у Маргарет Тетчер, непокоїло декілька принципових речей. Турбувало те, що пам’ять далеко не всіх, хто боровся в перші дні аварії з її наслідками, була вшанована. Про багатьох живих ліквідаторів елементарно забули: вони не бравірували подвигом або просто не бажали про нього згадувати. На цьому тлі, на жаль, було чимало й тих, хто бив себе кулаком у груди, заявляючи про своє геройство, випрошував привілеї... Мабуть, тому Леоніда Петровича досить-таки важко було упрохати бути почесним гостем численних заходів, присвячених черговій чорнобильській даті — адже ТАМ він був не сам. Складно було й примусити одягати нагороди — мабуть, єдиною його вадою можна назвати надмірну скромність, згадує колега з Добровільного пожежного товариства (цю організацію Леонід Петрович очолював останні шість років) Василь Денисенко. Зате — була божевільна сила волі й працездатність.. Ходив на роботу практично до останнього дня, із задоволенням і за власною ініціативою займався створеним у столиці дитячим «Рухом юних пожежників».
Здавалося б, навіщо потрібен цілий КВК на пожежну тематику, навіщо робити це свято регулярним і наскільки це може бути цікаво дітям? Проте, історія фестивалю, до якого Леонід Телятников має безпосередній стосунок, показала: рядове змагання (яке проходило у школах і за радянських часів, проте часто з-під палиці, заради «галочки») вдалося перетворити на яскраве та захоплююче шоу. Головне завдання якого — у веселій і цікавій формі допомогти дітям засвоїти основи безпечної життєдіяльності. Адже, як відомо, трагедію легше попередити, аніж долати її наслідки. Результат не примусив на себе чекати: якщо п’ять років тому в столиці за рік відбувалося близько 500 пожеж через дитячі забавки з вогнем (5- 6 дітей при цьому гинуло), то зараз — лише п’ять пожеж.
Загалом, діти, діти і ще раз діти. Знаходити з ними спільну мову йому було нескладно, повторюють колеги-рятівники: для героя такого «рангу» дуже багато було в Леоніді Телятникові простоти, відвертості й комунікабельності. А також — бажання зробити життя якомога більшого числа людей безпечним. І — виховати шанобливе ставлення до мужньої професії вогнеборця...
... А про Чорнобиль — все так само жодного слова. Чому, — питаємо у Василя Денисенка — мав право не їхати, і все ж опинився там? На що Василь Васильович оповів показову історію. Німеччина, екскурсія ще не запущеною атомною станцією. Кожна нова зона об’єкта — на екскурсантів одягають додатковий засіб безпеки. Наші — здивувалися, адже станція ж іще не працює. Німці — своєю чергою, здивувалися нашій «безтурботності» і навіть зазначили з приводу Чорнобиля: як це ви поїхали гасити пожежу, заздалегідь не оформивши страховку? «Може, інше покоління мислитиме так само», — говорить В. Денисенко. — «І може, в певному сенсі це правильно». Але тоді, 86-го, Телятникову і його товаришам ніколи було роздумувати про те, наскільки це небезпечно. Просто є таке слово: «Треба!»
