за 30, 31 травня, 5, 7, 14, 21, 27 червня,
5, 12, 19, 26 липня
МОРСЬКИЙ МУЗЕЙ
Змішуємося з амстердамським натовпом і прямуємо до знаменитого Морського музею. У вуличній масі впадає у вічі, що чоловіки тут вищі на зріст, a періодично трапляються чорні й білі гіганти. Дівчатам, яким до вподоби рослі чоловіки, — пряма дорога в столицю Нідерландів.
Будівля Морського музею схожа на фортецю у формі квадрата з черепичним дахом. Це або по-бойовому наїжачений палац, або, навпаки, військова одиниця, яка, у зв’язку з відсутністю небезпеки, набула безтурботних «цивільних» атрибутів. Адмірал у відставці!
З реальних «посудин» демонструється голландське Королівське судно 1816 року. Дуже походить на галеру. Королівська сім’я влаштовувалася на кормі під навісом. А кілька десятків офіцерів дружно веслували, як раби, поки аристократія обмахувалася віялами.
У дворі музею діти грали з клоунами. Музей — не застиглий паноптикум експонатів. Для дітей тамтешні цінності виглядають наче якась декорація до вистави, в якій вони беруть участь. А для дитини це і є — «по-справжньому»...
Ми побачили зображення сотень негрів, яких штабелями перевозили на кораблях iз Африки як рабів. Вони по трюмах лежали впритул (їм було набагато гірше, ніж у нашому автобусі!)
Умовне зображення фігурок цих нещасних (графіка схожа на танцюючих чоловічків Шерлока Холмса) повинне, здавалося б, бити на жалість. Але — як це часто трапляється — все дійшло до абсурду. Ці малюнки тут усюди: на стінах, у фойє й навіть на завісах. Створюється враження, що голландці пишаються посиленим транспортуванням чорношкірих.
В основному в музеї безліч тонких і точних копій давніх і сучасних кораблів.
Виходимо через чорний хід, а там у бухті стоїть трищогловий фрегат! Це інша річ! Тут реально можна помацати романтику руками.
Вітер надривається, щогли креняться, фрегат розгойдується. Якщо лягти на палубу і подивитися на щоглу знизу вгору, спостерігаючи, як на тлі рей і сітей проносяться хмари, — запросто можна уявити, що ти у відкритому морі. Повна імітація!
Коли спускаєшся в трюм — чутно зловісний корабельний скрип, двісті разів описаний у авантюрно- пригодницькій літературі.
Артист, щоправда, трішки перебив романтику. Вистава, в якій він брав участь у ролі пірата, закінчилася, й він, кинувши чорного камзола з білим мереживом у скриню, дістав рвані джинси. Просто Горець якийсь!
Комфорт у давні часи був такий собі. Гальюн на самісінькій верхотурі кормової вежі. Він просто ліліпутських розмірів. Вхід у нього як у шпаківню. А уявіть, у відкритому морі, як там кидає? І це каюта боцмана!
Навпроти музею, з фрегата, відкривається панорама на надзвичайно оригінальну будівлю — у вигляді «Титаніка», що тоне. Виглядає вона як пам’ятник людській самовпевненості.
КВАРТАЛ ЧЕРВОНИХ ЛІХТАРІВ
Наситившись океанською романтикою, йдемо в місто, де всі будинки, як я вже казав, криві, наче крокуючі непевною ходою нетверезі моряки.
Вирішили детальніше дослідити квартал Червоних Ліхтарів. Історія його появи логічна для цього міста. Звичайна людина не може, побачивши напівоголену жінку за склом, одразу побігти займатися з нею сексом. А п’яному морякові — те, що треба. Йому ж ніколи, йому треба якомога швидше. Прибув на тиждень у порт — швиденько сюди. Розпуста, гулянки. Гроші закінчилися — знову в океанські простори. Традиція, що складалася століттями.
Йдемо між скляними вітринами, де усміхаються й підморгують численні жриці кохання всіх національностей. Раптом грудаста негритянка професійно збудилася, побачивши мою сухорляву поставу й почала активно барабанити в скло зі свого боку. Аж так їй закортіло, що вона відчинила скляні двері-вікно й побігла за мною з криком: «Твенті файф!» Тобто згодна за двадцять п’ять євро. Питання в іншому — чи згоден я? Однак на мене вона справила менше враження. І я, ввічливо відіславши її назад у «акваріум», з подивом уперся в церкву. Церква була на відстані чотирьох метрів від борделю. Згрішив — через дорогу покаявся — зручно.
На будинку навпроти церкви висіла зворушлива вивіска: «Інформаційний центр із проституції». Щоб клієнт не перелякався, прямо на склі у багатьох дам висить план будівлі, телефон, офіс, і пунктиром показано, куди тебе поведуть займатися сексом. Усе «прозоро», ніяких таємниць. Бізнес вимагає акуратності.
У наше поле зору потрапив колоритний старенький. Він увесь час стукався до різних дівчат. Років шістдесяти, вченого вигляду, в окулярах і береті. «Професор» торгується, але не заходить. Рідко минає когось із повій. Йому явно доставляє задоволення процес торгівлі. Інший процес, судячи з усього, його цікавить слабо. А в середньому ціни такі: 50 євро — красуня, 25 (і нижче) — гірша.
Африканки, мексиканки й кореянки спокійно сприймають пильнування «застєколья». Товсті азіатки й негритянки трусять животами, а мексиканки завзято всміхаються й підморгують. Образи в усіх — різні. Від відвертих секс-бомб до романтичної дівчини іспанського вигляду з блакитною квіткою у волоссі.
Вгодовані мексиканські жінки відчинили скляні двері й голосно перемовляються між собою, як у мильному телесеріалі. На них гаркнув сутенер. Годі, мовляв, точити ляси. Вони від нього відмахнулися й ще трохи побалакали.
До гарної мексиканки в біленькій суконьці завалив молодий араб. Через декілька хвилин вискочив задоволений і поплескуючи себе по кишенях. На якусь кількість євро в них меншало.
Є тут і наші слов’янські красуні, але їм якось сумно в клітках. Не той стаж рабства, як у негритянок- мексиканок, щоб у клітці почуватися нормально. Їм я не усміхнувся, як багатьом. Якось не приколювало.
Кажу своєму постійному готельному сусіду, з яким уже здружився, Михайлові: «Ти збираєшся звідси вибиратися?» Він відповідає: «Намагаюся, але чомусь затягує назад». Намагаюся різними способами вивести компанію із злачного району. «Йдімо вже в якесь інше місце», — пропоную. «В музей?» — сказали вони й засміялися.
Для різноманітності прямуємо в секс-шоп. Там повно всіляких гумових і шкіряних секс-костюмів. Два манекени з хрестами: секс- садист і розпусниця-чорниця, що грайливо підіймає сутану й показує білизну. Найоригінальнішими виявилися чоловічі трусики в сердечках. Вони були головою слона з хоботом у причинному місці. Й смішно, й грайливо.
Ряди порнографічних фільмів на дисках. Особливо вразила лікар швидкої допомоги. З грудьми п’ятого розміру й у медичній шапочці на голові. Видно, що вона надає якісну допомогу.
Внаслідок нашого подальшого блукання опиняємося в закритому дворику, де всі стіни в акваріумах з дівчатами. Здається, якщо позаду впадуть залізні двері — ми в секс-пастці.
Попереду нашої групи простувала дівчина Настя і весь час співчутливо говорила про повій: «А може, в них погано склалася доля?» Саме під час співчутливого Настиного монологу одна дівчина за склом підморгнула мені, а потім, побачивши Настю, показала жестом: я розумію, вам не можна, ви «з причепом». Я знизав плечима, мовляв, вибачте, дійсно, не можу зараз полегшити вашу тяжку долю.
Фотографувати повій категорично заборонено. Скрізь таблички «Ноу фото». Однак у мені клекотало репортерське честолюбство. Страшенно хотілося клацнути жрицю кохання. На добру згадку.
Розробив сценарій, ніби знімаємо мій фотопортрет, тоді як на задньому фоні у вікні й буде потрібний об’єкт. Ним виявилася саме та чудна мексиканка в білій сукні. Коли ми зробили декілька знімків, вона, відчувши недобре, обурено замахала руками. Обличчя на фото, звичайно, не видно, але уявлення про «акваріуми» повне.
Увечері, під впливом електричного світла, білизна на дівчатах стала світитися, наче неонова.
Ноги гудять вже, здається, вголос. Ходимо, мов заговорені, тут годин п’ять! Усіх повій уже в обличчя знаємо!
Знову натикаємося на мексиканку, яку фотографували вдень. Тоді вона була жвава й радісна. А тепер, годину на сьому вечора, в неї величезні чорні кола під очима. Відразу стало зрозуміло — хліб важкий.
Чим більше ми намотували кола по цьому веселому району, тим ставало сумніше. З’явилося відчуття рабовласницького ринку. Напевно, приблизно так і купували народ за давніх і не дуже добрих часів. Ну, наприклад, коли негрів у трюмах перевозили.
І чим більше закликали малюнки реклам, чим більше у вікнах з’являлося жінок у білизні, що світилася, чим яскравіше підсвічували фонтан у вигляді фалоса з двома гранітними кулями, що втілювали собою геніталії — тим огидніше ставало. Відчуття розпусних веселощів не виникало. На мізки починало тиснути відчуття машини. Машини для задоволення й переробки людських тіл!
ТРАВКА-МУРАВКА?
Щодо марихуани й іншої трави, про яку ми так багато чули, можу зауважити, що в тому кафе, куди ми заходили, нічого такого не пропонувалося. Навіть у найбільш злачному районі повно, в основному, різних пивниць. Звичайних і нічим не примітних.
Але, гуляючи Амстердамом, іноді раптово натикаєшся на торговців наркотиками. Повертаєш у який-небудь вузенький провулок центру й раптом опиняєшся сам на сам iз двадцятьма неграми підозрілого вигляду. Як у американському бойовику. Стає трохи ніяково. Так ми «потрапляли» разiв зо два — три.
Але конфліктів тут немає (або, принаймні їх непомітно). Ймовірно, всі торговці наркотиками, сутенери й ще більша купа народу, працюючого в бізнесі розпусти, зацікавлені в чітких правилах гри, щоб не виникав ланцюжок конфліктних ситуацій. Війна їм не потрібна. Вона відлякає мільйони туристів, яких прокручує цей надмегаполіс. У цій сфері розпусти незримо присутня терпимість. Щоб не заважати один одному розбещуватися.
